Розділ І ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

У такій ситуації навіть досвідчені проектувальники подекуди посилаються на СН 241-75, хоча цей нормативний документ і не повинен застосовуватися в Україні згідно із постановою Верховної Ради України від 12.09.1991 "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР", а також відповідно до п. 2 ст. 4 Декрету "Про стандартизацію та сертифікацію", п. 2.2. ДБН А. 1.1-1-93 як відсутній у "Переліку нормативних документів у галузі будівництва, що діють на території України"[45].

Таким чином, вважаємо, що юридична сила актів СРСР та УРСР, що продовжують застосовуватися в Україні, у правовій системі України нижча від юридичної сили будь-якого акту законодавства України.

1.4. У земельно-правовій доктрині України судові акти (судові рішення по конкретним справам, акти узагальнення судової практики, судова практика в цілому) традиційно не визнають джерелами земельного права. Між тим, у правовій доктрині країн близького зарубіжжя, зокрема, еколого-правовій, деякі авторитетні дослідники впевнено відносять судові рішення до джерел права[46]. Аналогічно, чимало представників вітчизняної теорії права слушно, на наш погляд, вказують, що деякі судові акти з усіма підставами можна вважати джерелами права. Розглянемо місце судових актів у ієрархії джерел земельного права більш детально.

На наш погляд, судові акти можна розділити на дві великі групи: (1) акти-узагальнення судової практики та (2) акти, пов'язані із вирішенням конкретних судових справ (т. з. судові прецеденти).

Перш за все, цікавим і, на нашу думку, поки що остаточно не вирішеним є питання про юридичну природу рекомендаційних роз'яснень "з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції вищих спеціалізованих судів" (п. 3 ч. 1 ст. 39 ЗУ "Про судоустрій України"), роз'яснень "судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства" Верховного Суду України (п. 6 ч. 2 ст. 55 ЗУ "Про судоустрій України"), які за своєю природою не є прецедентами, оскільки не стосуються вирішення конкретних справ. Зокрема, для правового регулювання земельних відносин важливе значення має постанова Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 №7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" та Роз'яснення Вищого арбітражного суду України №02-5/743 від 27.06.2001 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування".

Хоча у правовій доктрині розглядувані акти зазвичай не вважаються джерелом права, існують і протилежні погляди. Наприклад, Г. Федоренко (щоправда, під час дії положень ЗУ "Про судоустрій України", що передбачали обов'язковість роз'яснень) вказував, що акти, що приймаються вищими судовими інстанціями, "мають загально нормативний характер, бо правила поведінки, які містяться в них, обов'язкові для всіх і є не тільки тлумаченням права, ай усуненням прогалин в законодавстві"[47].

Вважаємо, що відмінність рекомендаційних актів-роз'яснень від прецедентів є очевидною і особливого доведення не потребує.

З одного боку, формально відповідні роз'яснення не мають обов'язкового характеру, більш того, вони не творять правових норм, а лише роз'яснюють зміст існуючих норм; з іншого боку, фактично роз'яснення часто містять нові правила поведінки і певною мірою підкріплені державним примусом.

Таким чином, фактично акти-узагальнення практики судів вищого рівня містять правила поведінки, що не можуть бути зведені до роз'яснення існуючих правових норм. Більш того, на наш погляд, така ситуація в принципі є невідворотною і навіть бажаною (якщо, звичайно, йдеться про нові норми, які не суперечать актам чинного законодавства), оскільки суди зобов'язані вирішувати спори навіть за відсутності чіткого законодавчого врегулювання.

Так, відповідно до ч.ч. 7, 8 ст. Цивільного процесуального кодексу України, "якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права); "забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини". Аналогічні положення вміщені у ч.ч. 5, 6 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, ч. 7 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України. Правила щодо аналогії права та аналогії закону вміщені і в ст. 8 ЦК України. Таким чином, вирішуючи спір за аналогією закону і, тим більше, за аналогією права, суд зобов'язаний творити нові правила поведінки. За таких умов виникає потреба в узагальненні подібної практики, формулюванні на її основі норм у актах узагальнення судової практики. Наявність норм - одна із ознак нормативних актів.

Мають акти-узагальнення судової практики і таку ознаку нормативно-правових актів, як обов'язковість (незважаючи на те, що в чинній редакції ЗУ "Про судоустрій України" цього не передбачено). Фактична (формально не закріплена) обов'язковість постанов Пленуму Верховного Суду України, зокрема, випливає із очевидної можливості Верховного Суду скасувати або змінити рішення суду нижчого рівня, що не враховує положення постанови або суперечить їй. Держава і суспільство зацікавлені в одноманітному вирішенні спорів, забезпечення якого - це, безумовно, функція вищих спеціалізованих судів та, особливо, Верховного Суду України. Таким чином, акти-узагальнення судової практики, на наш погляд, повинні містити обов'язкові правові норми з питань, не врегульованих законодавчо - це потрібно для стабільного функціонування правової системи.

Можна вважати, що роз'яснення вищих спеціалізованих судів, акти-узагальнення судової практики Верховного Суду України набувають всіх ознак нормативно-правових актів навіть за існуючого правового поля, і на наш погляд, доцільно було б визнати об'єктивність цього процесу законодавчо, шляхом внесення відповідних змін до ЗУ "Про судоустрій України", одночасно обмеживши сферу нормативної правотворчості вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду України виключно випадками, коли правовідносини не врегульовані законодавством України, і спір має вирішуватися за аналогією права та аналогією закону.

Цікаво, що, наприклад, у ч. 4 ст. 10 Закону Республіки Білорусь від 10.01.2000 №361-3 "Про нормативно-правові акти Республіки Білорусь" постанови Пленуму Вищого Господарського Суду Республіки Білорусь, Пленуму Верховного Суду Республіки Білорусь прямо віднесені до нормативно-правових актів.

Проблемні питання правової природи та юридичної сили актів органів судової влади не вичерпується аналізом ролі актів - узагальнень судової практики. На думку багатьох дослідників[48], можна з повною впевненістю віднести до джерел права акти правосуддя щодо вирішення конкретних спорів, якщо йдеться про визнання нормативних актів недійсними (незаконними, неконституційними) у формі скасування акту судом (з моменту набрання рішенням чинності) та його анулювання (визнання нечинним з моменту ухвалення акту, що дозволяє відновити порушені права)[49].

З одного боку, в описаних випадках описане рішення суду начебто лише усуває спірність у правовідносинах, оскільки незаконний (неконституційний) акт об'єктивно не може пород­жувати правових наслідків, не має юридичної сили. З іншого боку, у випадку скасування правотворчими органами своїх же актів, що не відповідають актам вищої юридичної сили, ні в кого не викликає сумнівів нормативно-правовий характер акту про скасування. Вихо­дячи із останнього аргументу, ми схиляємося до точки зору тих дослідників, які визнають нормативно-правовий характер судових рішень по конкретним справам, якими визнаються незаконними нормативно-правові акти або їх окремі положення.

Також на окрему увагу заслуговує юридична природа рішень Конституційного Суду України про визнання неконституційними положень законів. Наприклад, великого резонансу набуло рішення Конституційного Суду України №5-рп/2005 від 22.09.2005[50], відповідно до якого положення п. 6 розділу X "Перехідні положення" ЗКУ втратили чинність як такі, що не відповідають Конституції України, "в частині зобов'язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою ...".

Погоджуємося із висловленою у спеціальній літературі думкою, що рішення Конституційного Суду України щодо конституційності законів та інших правових актів ВРУ, Президента України, КМУ та правових актів ВР АРК не лише мають нормативний характер, є джерелом права, а і мають специфічну юридичну силу, вищу від сили законів. У свою чергу, рішення Конституційного Суду про тлумачення законів мають таку ж юридичну силу, як і закони.

Наведені вище приклади актів судової влади, включаючи рішення Конституційного Суду України, не є прецедентами у загальноприйнятому розумінні[51], і, на наш погляд, мають ознаки класичних нормативно-правових актів.

Між тим, судові акти про визнання недійсними (незаконними) або про зупинення дії тих чи інших нормативно-правових актів, а також акти Конституційного Суду України складають порівняно незначну за кількістю частину судових актів.

Заслуговує на увагу питання про те, чи може вважатися джерелом права, у т. ч. земельного, судова практика в цілому. Ми вважаємо, що слід відповісти на це питання позитивно. Право - це не "мертва" буква закону. Право є правом лише тоді, коли воно діє. Таким чином, суди творять право, наповнюючи конкретним розумінням абстрактні положення закону. Невід'ємною властивістю мови, у тому числі юридичної, є багатозначність[52], і суд, обираючи одне із кількох можливих значень припису, тим самим фактично творить право. Думка про невизначеність меж між судовим тлумаченням та правотворенням знаходить широку підтримку у правовій доктрині[53].