Розділ «КНИГА П’ЯТА ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО»

Умова про обмеження права на відмову від безстрокового договору простого товариства є нікчемною.

2. Учасник договору простого товариства, укладеного на визначений строк, або договору, у якому досягнення мети визначено як скасувальна умова, має право вимагати розірвання договору у відносинах з іншими учасниками через поважну причину з відшкодуванням іншим учасникам реальних збитків, завданих розірванням договору.

1. Проект Цивільного кодексу писали не німці, тому помітна відсутність єдиного розуміння понять, що в ньому вживаються. Відповідно до ст. 651 ЦК розірвання договору є родовим поняттям, стосовно якого відмова від договору є поняттям видовим. У ст. 1142 ЦК ці два поняття розуміються як однопорядкові.

2. Заява про відмову від подальшої участі у безстроковому договорі простого товариства є одностороннім правочином. Він має бути вчинений шляхом передання чи надіслання поштою, що повинне підтверджуватись доказами, заяви про відмову від договору. Днем вчинення цього правочину є день отримання останнім із учасників такої заяви. У заяві має бути визначений день припинення участі в договорі простого товариства, але не раніше спливу трьох місяців з дня отримання заяви останнім із учасників.

3. Нікчемною є лише умова договору простого товариства про обмеження права на відмову від договору простого товариства. Умови про більш сприятливі умови відмови від такого договору є дійсними з урахуванням принципу диспозитивності (ч. 3 ст. 6 ЦК).

4. Право, про яке йдеться у ч. 2 ст. 1142 ЦК, реалізується шляхом укладення угоди про розірвання договору (за наявності згоди інших учасників договору) або шляхом звернення з відповідним позовом до суду.

Стаття 1143. Відповідальність учасника, щодо якого договір простого товариства припинений

1. Якщо договір простого товариства не був припинений за заявою учасника про відмову від подальшої у ньому участі або у разі розірвання договору на вимогу одного з учасників, учасник, участь якого в договорі припинилася, відповідає перед третіми особами за спільними зобов’язаннями, які виникли в період його участі в договорі простого товариства як учасника договору.

1. Стаття 1143 ЦК застосовується, якщо в зв’язку з припиненням договору простого товариства стосовно одного чи декількох із учасників, дія договору стосовно інших учасників не припинилась. У таких випадках учасник, який припинив свою участь у договорі простого товариства, відповідає перед третіми особами за спільними зобов’язаннями учасників, які (зобов’язання) виникли до припинення участі цього учасника у спільній діяльності, відповідно до закону (ст. 1138 ЦК).

ПІДРОЗДІЛ 2 НЕДОГОВІРНІ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ

ГЛАВА 78 ПУБЛІЧНА ОБІЦЯНКА ВИНАГОРОДИ

§ 1. ПУБЛІЧНА ОБІЦЯНКА ВИНАГОРОДИ БЕЗ ОГОЛОШЕННЯ КОНКУРСУ

Стаття 1144. Право на публічну обіцянку винагороди без оголошення конкурсу

1. Особа має право публічно пообіцяти винагороду (нагороду) за передання їй відповідного результату (передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо).

2. Обіцянка винагороди є публічною, якщо вона сповіщена у засобах масової інформації або іншим чином невизначеному колу осіб.

3. У сповіщенні публічної обіцянки винагороди мають бути визначені завдання, строк та місце його виконання, форма та розмір винагороди.

1. Публічна обіцянка винагороди може надаватись за передання будь-якого результату, що не суперечить закону. Зазначення в ч. 1 ст. 1144 ЦК на те, що таким результатом є передання інформації, знайдення речі, знайдення людини тощо, не може тлумачитись так, що результат, за який особа обіцяє винагороду, може бути поставлений поряд з результатами, які названі в ч. 1 ст. 1144 ЦК.

2. Публічна обіцянка винагороди є одностороннім правочином. Вона сповіщається в засобах масової інформації або іншим чином невизначеному колу осіб. Публічна обіцянка породжує зобов’язання щодо виплати винагороди. Але публічна обіцянка як юридичний факт безпосередньо не породжує обов’язок здійснити виплату. Такий обов’язок на стороні особи, яка публічно обіцяла винагороду, виникає у разі передання цій особі особою, яка претендує на винагороду, відповідного результату.

3. Частина 3 ст. 1144 ЦК встановлює вимоги до змісту сповіщення публічної обіцянки винагороди. Невідповідність сповіщення цим вимогам (відсутність у ньому відповідних умов) є підставою для висновку про те, що цей правочин не вчинено.

4. Проблема ідентифікації сторін цивільно-правового договору та осіб, які вчиняють односторонні правочини, є актуальною для всіх інститутів цивільного права. Але в актах цивільного законодавства відповідні питання достатньо детально визначені тільки стосовно відкриття рахунків у банках в українській або іноземних валютах (п. 2.1 — 2.7 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків в національній та іноземних валютах [429]). Слід мати на увазі, що практика, яка склалась, не передбачає ідентифікації осіб, які дають оголошення в засобах масової інформації. Тому особа, яка публічно сповістила про обіцянку винагороди, за певних умов може заперечувати, що таке сповіщення виходило від неї. Якщо ця особа не буде ідентифікована, відповідне зобов’язання не може вважатись таким, що виникло. За таких умов, особа, від імені якої сповіщена публічна обіцянка винагороди, не несе будь-яких обов’язків перед особами, які виконали завдання, за яке була обіцяна винагорода. Видавець засобу масової інформації, в якому було опубліковане сповіщення про обіцянку винагороди, зазвичай також не може нести відповідальність перед особами, які виконали завдання та понесли у зв’язку з цим витрати, оскільки склалась практика, яка передбачає попередження про те, що видавець не відповідає за зміст оголошень, які публікуються, та за ідентифікацію осіб, від імені яких ці оголошення даються. З іншого боку, солідний видавець має потурбуватись про ідентифікацію осіб, що замовляють публікацію оголошень. Можливо, було б доцільно окремо публікувати оголошення, замовники яких ідентифіковані, і оголошення, замовники яких не ідентифіковані.