Розділ «КНИГА ДРУГА ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ»

Поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, вважається юридична особа, у якій вона працює.

Якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності цієї інформації та її спростування.

5. Якщо недостовірна інформація міститься у документі, який прийняла (видала) юридична особа, цей документ має бути відкликаний.

6. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом.

Якщо відповідь та спростування у тому ж засобі масової інформації є неможливими у зв'язку з його припиненням, така відповідь та спростування мають бути оприлюднені в іншому засобі масової інформації, за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію.

Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила.

7. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.

(Із змін, від 22.12.2005)

1. Ця стаття регулює порядок спростування неправдивої інформації як одного із способів поновлення порушеного особистого немайнового права.

2. Фізична особа одержує право на відповідь, а також на спростування неправдивої інформації, якщо внаслідок поширення цієї інформації порушено особисті немайнові права фізичної особи. Такими правами, зокрема є право на використання імені, на повагу до гідності та честі (ст. 297 ЦК), право на недоторканність ділової репутації (ст. 299 ЦК), на особисте життя та його таємницю. При відсутності порушення особистого немайнового права не настає права на відповідь, а також на спростування неправдивої інформації.

Зміст ст. 277 ЦК тісно пов'язаний зі ст. 32 Конституції [1], яка гарантує фізичній особі судовий захист особистих немайнових прав шляхом спростування недостовірної інформації про себе і членів своєї сім'ї. Стаття 32 Конституції має тлумачитись буквально, але таке тлумачення не може доводитись до абсурду. Так, абсурдно було б спростувати інформацію про менш суттєві аморальні, протиправні або непрофесійні дії, якщо є доведеним, що насправді особа здійснила більш суттєві дії, що є аморальними, протиправними або непрофесійними, якщо немає інших підстав для спростування цієї останньої інформації.

3. Поширенням відомостей є опублікування їх у пресі, передача по радіо, телебаченню, з використанням інших засобів масової інформації, викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення в публічних виступах, а також в іншій формі, невизначеному числу осіб або хоча б одній людині. Поширенням відомостей є також вивішування (демонстрація) в громадських місцях плакатів, лозунгів, інших творів, а також розповсюдження серед населення листівок, які за своїм змістом або формою порочать честь і гідність фізичної особи. Разом з тим, Верховний Суд зазначав, що звернення громадянина до правоохоронних органів із заявою про захист своїх прав від неправомірних дій інших осіб, в тому числі показання свідка під час попереднього слідства, не може вважатись поширенням неправдивих відомостей.

4. Людина, що померла, не може захищати свої немайнові права, але члени сім'ї, родичі, інші особи можуть бути заінтересовані в спростуванні інформації та дачі відповіді, якщо про померлого поширюються неправдиві відомості. Тому право на відповідь та спростування інформації в таких випадках надається зазначеним особам.

5. Частину 3 ст. 277 ЦК слід тлумачити як таку, що встановлює презумпцію не- достовірності негативної інформації про особу. За відсутності доказів достовірності негативної інформації суд задовольняє позов про спростування інформації та надання права на відповідь.

6. При тлумаченні ст. 277 ЦК належить ураховувати, що положення Цивільного кодексу щодо особистих майнових прав більше зорієнтовані на захист особи від втручання в її особисте життя, ніж на захист права особи на активні дії. Тим часом, ст. 34 Конституції, ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] визнає за особою право на свободу висловлювати свою думку, що включає свободу дотримуватись своєї думки, свободу одержувати і поширювати інформацію та ідеї (право поширювати інформацію закріплюється у ст. 302 ЦК). Здійснення зазначених свобод може бути пов'язане з певними формальностями, умовами, обмеженнями та санкціями, які передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності та громадського порядку з метою попередження безпорядків і злочинів, для охорони здоров'я і моральності, захисту репутації або прав інших осіб, запобігання розголошенню інформації, отриманої конфіденційно, або забезпечення авторитету і неупередженості суду. Причому термін «необхідний» тут означає наявність невідкладної соціальної потреби (справа «Обсервер» і «Гардіан» проти Сполученого Королівства» 1995 р.). У будь-якому випадку перевага має надаватись свободі індивіда, а не твердженню з боку держави про захист більш важливих інтересів. Таким чином, право на спростування недостовірної інформації в порядку, встановленому ст. 277 ЦК, певною мірою суперечить праву висловлювати свою думку. За браком національного та міжнародного нормативно-правового матеріалу при вирішенні судами відповідних справ слід ураховувати практику Європейського Суду з прав людини, який сформував, зокрема, такі положення:

1) ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод захищає не тільки інформацію та дії, що сприймаються як бажані або оцінюються як нешкідливі чи сприймаються байдуже, а й ті, які ображають, шокують або викликають турботу з боку держави або будь-якої частини населення (справа «Обершлік проти Австрії» 1991 р.);

2) вимогу підтвердити доказами оціночні судження неможливо задовольнити. Така вимога порушує свободу висловлювання своєї думки, яка (свобода) є найважливішою частиною того права, яке забезпечується ст. 10 Конвенції (справа «Лінгенс проти Австрії» 1986 р.);

3) уявляється неприйнятним, щоб журналіста позбавили можливості висловлювати критичні думки, навіть якщо він не може довести їх істинність. Поняття «журналістська свобода» допускає деяке перебільшення і навіть провокативність (справа «Далбан проти Румунії» 1999 р.);

4) межі допустимої критики стосовно політиків як таких є більш широкими, ніж стосовно приватної особи. На відміну від останньої, перший повинен виявляти більший рівень терпіння до уваги журналістів і всього суспільства до кожного його слова і кожної його дії. Як і політики, державні службовці, що діють як офіційні особи, більше відкриті для прийнятної критики, ніж приватні особи (справа «Тома проти Люксембургу» 2001 р.).

7. Обов'язок спростування неправдивої інформації, що порушує особисті немайнові права, покладається на особу, що поширила таку інформацію. При цьому виникає потреба визначення такої особи.