Розділ «КНИГА ПЕРША ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ»

Стаття 219. Правові наслідки недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину

1. У разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним.

2. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.

1. Зазвичай немає сенсу звертатись до суду із заявою про визнання дійсним одностороннього правочину, що має посвідчуватись, але не посвідчений нотаріально, якщо правочин відповідає справжній волі суб'єкта, але не був з незалежних від його волі обставин посвідчений нотаріально. Більш доцільно в таких випадках посвідчити правочин нотаріально, а не звертатись до суду. Але можливі ситуації, коли треба довести, що правочин є дійсним з моменту його вчинення. У таких випадках суб'єкт має право звернутись до суду з позовом про визнання правочину дійсним. Такий позов є різновидом позову про визнання права, можливість пред'явлення якого випливає із п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК. Відповідачем за таким позовом слід назначити ту особу, для якої із правочину випливають цивільні права чи обов'язки.

2. За наявності рішення суду про визнання одностороннього правочину дійсним наступне нотаріальне посвідчення правочину не вимагається. Воно призвело б тільки до виникнення ситуації правової невизначеності: нотаріальне посвідчення давало б підстави для висновку про те, що правочин учинено в день його нотаріального посвідчення. У той же час рішення суду про визнання правочину дійсним давало б підстави стверджувати, що правочин учинено в день вчинення правочину (нехай і з порушенням вимоги закону про його форму) чи в інший день, визначений судом.

Висновок про відсутність потреби в нотаріальному посвідченні правочину в таких випадках не є застосуванням за аналогією правила, що сформульовано в другому реченні ч. 2 ст. 220 ЦК, а пов'язаний з наступним. Позов про визнання правочину дійсним — це різновид позову про визнання права, а більш конкретно — про визнання факту виникнення, існування, зміни або припинення правовідносин. Якщо суд у рішенні визнав цей факт, а рішення набрало законної сили, питання про виникнення, існування, зміну чи припинення правовідносин стає безспірним. Те ж питання вирішується і нотаріальним посвідченням одностороннього правочину.

3. У судовій практиці опрацьована правова позиція, відповідно до якої ч. 2 ст. 219 ЦК не може застосовуватись до заповіту, що не був посвідчений нотаріусом, посадовою особою місцевого самоврядування чи особами, зазначеними в ст. 1252 ЦК та ст. 40 Закону «Про нотаріат» [75]. Однак спеціальне зазначення в ч. 1 ст. 1257 ЦК на нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми, не може перешкоджати застосуванню загального правила ч. 2 ст. 219 ЦК. У даному випадку опрацьована судами правова позиція суперечить фундаментальним засадам співвідношення загальних і спеціальних положень законодавства. Методом логічного доповнення тексту ст. 1257 ЦК виявляється правовий припис, відповідно до якого заповіт не може визнаватись дійсним за умов, визначених ч. 2 ст. 219 ЦК. Але ж правовий припис, що виявляється методом логічного доповнення нормативного тексту, не може застосовуватись усупереч загальному правилу ч. 2 ст. 219 ЦК. Тому це законодавче положення застосовується і щодо заповітів, а опрацьована судами правова позиція підлягає перегляду.

Стаття 220. Правові наслідки недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору

1. У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

2. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

1. Договір (дво- або багатосторонній правочин) є нікчемним, якщо він усупереч вимогам закону не посвідчений нотаріально.

2. Договір, як і односторонній правочин (див. коментар до попередньої статті), що підлягає відповідно до закону обов'язковому нотаріальному посвідченню, але не посвідчений нотаріально, може бути визнаний судом дійсним. Для цього слід звернутись до суду з позовом, відповідачем за яким буде інша сторона договору. Задоволення такого позову можливе за наявності таких умов: 1) сторони домовились щодо всіх істотних умов договору; 2) є письмові докази такої домовленості; 3) відбулося повне або часткове виконання договору; 4) одна із сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення.

3. Зазначення про те, що такий договір суд «може визнати» дійсним, слід розуміти так, що за наявності перелічених умов суд може з урахуванням обставин та принципу верховенства права відмовити в задоволенні позову про визнання правочину дійсним, хоч і були в наявності підстави, що встановлені ч. 2 ст. 220 ЦК.

4. Щоб запобігти будь-яким сумнівам, ч. 2 ст. 220 ЦК прямо вказує на те, що визнання договору дійсним означає, що наступне його нотаріальне посвідчення не вимагається. Це — лише пояснення, яке законодавець дав у ч. 2 ст. 220 ЦК. Зробити із нього висновок, що наявність судового рішення про визнання дійсним правочину, що потребує нотаріального посвідчення та державної реєстрації, не звільняє від обов'язку здійснити державну реєстрацію, не можна.

Стаття 221. Правові наслідки вчинення правочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності

1. Право чин, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним з них, з ким вона проживає, або опікуном.

Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні.

2. У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним. На вимогу заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітньої особи.

3. Якщо правочин з малолітньою особою вчинила фізична особа з повною цивільною дієздатністю, то вона зобов'язана повернути особам, вказаним у частині першій цієї статті, все те, що вона одержала за таким правочином від малолітньої особи.

4. Дієздатна сторона зобов'язана також відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочину, якщо у момент вчинення правочину вона знала або могла знати про вік другої сторони. Батьки (усиновлювачі) або опікун малолітньої особи зобов'язані повернути дієздатній стороні все одержане нею за цим правочином у натурі, а за неможливості повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування.