Зовнішньополітична діяльність українських гетьманів наприкінці XVII – XVIII ст.

Зовнішня політика України

Міжнародна ситуація другої половини XVII-XVIII ст. не сприяла становленню української державності на правобережних землях. Багатостраждальний український народ понад століття перебував поміж „чотирьох вогнів”[5]. У результаті імперської політики Росії наприкінці XVIII ст. землі Київщини, Волині та Поділля об'єдналися з Лівобережжям. Після подій Визвольної війни протягом останньої чверті XVII–першої половини XVIII ст. на Правобережжі не утвердилося кріпосництво. Українські селяни, які обстоювали свою свободу, намагалися зберегти економічну самостійність власного господарства. Правобережна Україна з 1670-х pp. поступово втрачала свій державотворчий потенціал. Іноземні держави, захоплюючи правобережні землі, впроваджували тут власний адміністративно-територіальний устрій.

Висновки. Підбиваючи підсумок зовнішньополітичним досягненням періоду Визвольної війни, зазначимо успішне розширення українських земель. Б. Хмельницький, отримавши автономію для козацької України, приєднав території трьох польських воєводств: Київського, Брацлавського й Чернігівського. Розірвавши відносини з Польщею 1654 р., Б. Хмельницький, який вже тоді мріяв про об'єднання в єдиній державі всіх українських земель, приєднав до української держави частини Білорусі: Мотилів, Чауси, Новий Бихів, Гомель, які увійшли в Білоруський полк. Це приєднання мало не тільки стратегічне, а й економічне значення, оскільки через ці землі пролягав торговельний шлях до Балтійського моря, куди спрямовувався український експорт. У Старому Бихові установив навіть „вільний порт”. Гетьман України Б. Хмельницький керував Україною як незалежний володар. Особливості керування в кожний період з обранням нового гетьмана закріплювалися в новому договорі – конституції. Так повстали Глухівські статті А. Многогрішного (1669 р.), Конотопські статті Самойловича (1672 р.), Коломацькі статті І. Мазепи (1687 р.). В основі всіх цих документів лежали статті Богдана Хмельницького, за якими залежність України від Московії лишалася обмеженою. Отже, Україна мала широку внутрішню автономію: свого голову – гетьмана, який обирався самими українцями, і з московським урядом укладався формальний договір. Країна мала власне військо (армію), свої фінанси, свій власний конституційний і судовий устрій, свої закони. До 1686 р. навіть українська церква залежала не від московського, а від царгородського (константинопольського) патріархату. Гетьман у важливих справах радився із старійшинами, тобто з генеральною старшиною і полковниками. Старшини з'їжджалися на наради кілька разів на рік, зазвичай на свята. Узаконити ці наради запропонував гетьман П. Орлик у своїй відомій конституції: скликати їх на Різдво, на Великдень і на свято Покрови. Ради збиралися і після Б. Хмельницького. На чолі центральної управи стояла під проводом гетьмана колегія генеральних старшин, що складалася з писаря, обозного, хорунжого, бунчужного, осавула й судді, які мали окремі функції. Генеральний писар серед іншого провадив міжнародні зв'язки і виконував функції міністра закордонних справ. Атрибутами держави – клейнодами – були державна печатка, прапори (хоругви); ознаками гетьманської влади – булава, бунчук. Уряди (управління) генерального осавула та генерального бунчужного виконували найважливіші доручення гетьмана – командували військом, їздили послами. Чужинці називали їх генерал-ад'ютантами гетьмана. Генеральні хорунжий і бунчужний виконували ще й церемоніальні функції під час прийому іноземців.

Активна торгівля велася з Польшею, Пруссією, Швецією, Австрією, Голландією, Англією, а також Литвою, Московщиною, Кримом, Туреччиною, Волощиною. Поглиблювалося станове розшарування і майнова нерівність, активізувалась товаризація господарства. У другій половині XVIII ст. у Ніжині та Києві на шовкових й шкіряних заводах, полотняних мануфактурах та інших підприємствах працювали наймані робітники. Великі суми грошей зосередились у руках старшинських і дворянських родин Апостолів. Галаганів, Скоропадських, Маркевичів – на Лівобережжі; Кондратьєвих, Квіток, Ковалевських та інших – на Слобожанщині. Українська молодь Їздила вчитися до інших країн: у Падуанський університет, єзуїтські колегії в Римі тощо.

Мандрівників-іноземців. які перебували в Україні, вражали добробут, високий рівень сільськогосподарської культури, (квіти, високе друкарське мистецтво, малювання, будівництво. Культура, м'яка вдача, гостинність і привітність українського населення особливо вражали порівняно з життям у Московії (див. „Записки" сирійця Павла Алеппського). Датський мандрівник Юст Юль (1711 р.) був здивований багатством і культурою краю: чистота, чемність, мальовничі чаги, красиві краєвиди нагадали йому Данію[6]. Українців знали і поважали у світі.

Глави провідних європейських країн вважали за честь мати Україну за політичного і воєнного союзника. Усе це підтверджує високий рівень розвитку українського народу, дух якого не вгасав під час багатолітніх воєн і спустошень, який досяг високого рівня освіти і культури, що вивів Україну часів Гетьманщини в один ряд з передовими тогочасними країнами Європи.

[1] Договірні умови між старшинами і урядом Росії, прийняті на козацькій раді в м. Коломаку 25 липня 1687 р

[2] Дорошенко Д. Нарис історії України. – Т.2. – С. 157.

[3] Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т.2. – С.215-216.

[4] Дорошенко Д. Нарис історії України. – Т. 1. – С. 143.

[5] Історія України. Назв, праця, с. 124.

[6] Дорошенко Д. Нарис історії України. – Т. 2. – С. 133.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зовнішня політика України» автора Чекаленко Л.Д. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Зовнішньополітична діяльність українських гетьманів наприкінці XVII – XVIII ст.“ на сторінці 3. Приємного читання.

Зміст

  • Передмова

  • Розділ без назви (2)

  • ВИТОКИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

  • Київська Русь і світ

  • Міжнародні відносини Галицько-Волинської держави

  • Дипломатія Богдана Хмельницького

  • Зовнішньополітична діяльність українських гетьманів наприкінці XVII – XVIII ст.
  • Зовнішня політика Української Народної Республіки

  • УРСР в радянській зовнішній політиці

  • Об'єднання українських земель

  • Українсько-румунський кордон

  • Українська РСР в ООН

  • ОСНОВИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

  • Становлення зовнішньої політики України

  • Розподілення зовнішньополітичних функцій

  • ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ виклики

  • Проблемні питання відносин з Румунією

  • Ядерні гарантії Україні

  • Матеріальні і культурні втрати України

  • Закордонна власність

  • Захист прав українських громадян за кордоном

  • Політика захисту співвітчизників РФ за кордоном і позиція України

  • Закордонні українці

  • Формування міжнародного іміджу України

  • ДВОСТОРОННІ ВІДНОСИНИ

  • Українська громада в Угорщині

  • Взаємодія України з провідними країнами світу

  • Зовнішня політика України

  • Українці в Бельгії

  • Україна – Італійська Республіка

  • Італія є важливим партнером України в політичній сфері

  • Україна – Королівство Швеція

  • Торговельно-економічне співробітництво

  • США

  • Нові незалежні держави (ННД) в політиці України

  • Україна – Республіка Казахстан (РК)

  • Республіка Таджикистан (РТ)

  • Киргизстан в політиці України

  • Співробітництво України з країнами Латинської Америки, АТР, Африки

  • УКРАЇНА В МІЖНАРОДНИХ СВІТОВИХ І РЕГІОНАЛЬНИХ ОРГАНІЗАЦІЯХ

  • Інформація ОБСЄ

  • ООН (ОПМ)

  • Чорнобиль і світова спільнота

  • Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ)

  • Регіональні, трансрегіональні та субрегіональні формування в політиці України

  • Твіннінг (Twinning)

  • Північноатлантичний Альянс (НАТО)

  • Міжнародні фінансові структури в політиці України

  • Ініціативи України. ГУАМ

  • Інші міжнародні організації пострадянського простору

  • У листопаді 2007 р. – квітні 2008 р. Україна головувала в ОЧЕС

  • Шанхайська організація співробітництва (ШОС)