Розділ 1 Становлення та розвиток політичних знань

Марксизм — спроба дати відповіді на питання, поставлені історією. Важливішим з них є питання про шляхи утвердженого епохою Просвітництва ідеала вільної особи. Перші практичні кроки до такого ідеалу показали, що система суспільних відносин, що склалися в результаті буржуазних революцій, далека від досконалості і потребує перетворення. Так виникла потреба в пошуку шляхів до свободи особи через її соціальне визволення. Марксизм, по суті, повністю присвячений свободі особи через її соціальне визволення. Центральна мета марксизму — з’ясувати питання суті, тенденцій розвитку, рушійних сил і майбутнього буржуазного суспільства, всіх його інститутів з точки зору інтересів свободи людини. Суть підходу до з’ясування держави, політики і права полягає, насамперед, в діалектико-матеріалістичному розумінні держави, політики і права, в утвердженні того, що базою є сукупність панівних у класовому суспільстві виробничих відносин, в розкритті характеру взаємодії бази і політичної надбудови. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Це означає, що політичну реальність не можна зрозуміти тільки з самої себе, що потрібно звернутися до матеріальних життєвих відносин. Такий підхід хоча і може привести до недооцінки чисто політичних явищ в суспільному розвитку, все ж дозволив по-новому подивитись на багато питань, що протягом століть хвилювали політичну думку. I раніше з’ясування природи держави і права стояли на першому плані. Політична думка, відкинувши положення про божественну природу держави, прийшла до ідеї її земного походження. Проте мислителі (попередники Маркса) залишались тут, по суті, на попередніх методологічних підходах. Державу попередники Маркса розглядали як результат здійснення ідеї, тільки саму ідею приписували вже не Богу (світовому розуму, абсолютному духу), а людям. За Марксом і Енгельсом, земні основи держави лежать у матеріальних економічних відносинах. Держава породжується не вільною волею людей, а є закономірний результат поділу праці та зв’язаного з ним утворенням соціальних класів. Аналогічно ж Маркс і Енгельс пояснюють право, його норми, виступають не як зібрання встановлених людьми правил своєї поведінки відповідно до абстрактних уявлень про добро і справедливість, а є юридичним відображенням і закріпленням існуючих суспільних відносин і, насамперед, тих, що є у сфері матеріального виробництва.

Фундаментом марксистського аналізу політики як суспільного явища виступає висунуте Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом положення про суть класів, класової боротьби як боротьби політичної, спрямованої на завоювання і утвердження влади. Якщо раніше буржуазні мислителі, а також соціалісти-утопісти теж знали про існування класів і класової боротьби, то вони не розглядали боротьбу класів як рушійну силу історії, а Карл Маркс і Фрідріх Енгельс з класових позицій підходили і до суті політичної влади, визначаючи, що політична влада — це організоване насилля одного класу для придушення іншого. Будучи зосередженням антагонізму класових інтересів, політична влада, за Марксом, виступає у вигляді системи диктатури буржуазії над пролетаріатом.

Карл Маркс допускав найрізноманітні форми класової боротьби, не заперечував значимості мирних форм боротьби робітників за поліпшення добробуту і реалізацію природних прав людини у межах професійного руху, вважав, що реформи, хоча б в ранній період капіталізму, не вирішують проблеми непримиренності, і не приведуть до подолання відчуження трудівників від засобів виробництва. Кардинально ж вирішити проблеми непримиримості інтересів, на думку Маркса, може тільки соціальна революція. Логіка революційного оновлення суспільства випливає з фундаментального уявлення про те, що оптимальною умовою його здійснення є рівновага і стабільність, тобто відсутність суперечностей і конфліктів. Їх наявність в політичній і соціальній системах — це хвороба і недостатність суспільної системи. Революційні та консервативні установки передбачають встановлення ідеальної стабільності у суспільстві, по суті, шляхи виходу з кризової ситуації. Реалізація такої настанови об’єктивно вимагає створення механізмів для підтримання однорідної або тотальної суспільної структури в соціальній і економічній сферах. Широко відомі слова Маркса: революції — локомотиви історії, та чомусь забувається або не помічається думка, що революційну боротьбу важко регулювати. Її кінцеві результати часто виявляються мало схожими на декларовану мету. Адже Енгельс прямо підкреслював, що «в будь-якій революції неминуче допускається багато дурниць».

Головне ж питання революції — питання влади. Питання влади не зводилось лише до ідеї диктатури пролетаріату. Елементи політичної діяльності марксизм відносить до влади. Аналіз же відносин між матеріальними, продуктивними силами і державними інститутами — політичними, соціальними, громадськими установами, дав можливість обґрунтувати ідею визначення економічного і політичного цілого — взаємозалежності громадянського суспільства і держави, підкреслюється, що громадянське суспільство це зміст, а держава — форма, «держава, політичний лад є підлеглими, а громадянське суспільство, царство економічних відносин — вирішальний елемент. Раніше ж вважалось, що держава є визначальним, а громадянське суспільство — визначуваним елементом. Власне, державна влада, її монополія ніколи не забезпечать свободу, навпаки, справжня свобода можлива лише там, де є емансиповане громадянське суспільство, здатне диктувати свою волю державі. Свобода полягає в тому, щоб перетворити державу з органу, що стоїть над суспільством, в орган цілковито підкорений суспільству. Всі потреби громадянського суспільства незалежно від того, який клас панує, неминуче проходили через волю держави, щоб у формі законів одержати загальне значення. Державна воля взагалі визначається змінюючими потребами громадянського суспільства.

Дуже суперечливі та однобічні інтерпретації ідей Маркса про «злам» буржуазної держави у процесі революції. Ще на початку 50-х років XIX ст. Маркс безумовно відстоював ідею «зламу» і, зокрема, підкреслював, що всі перевороти удосконалили машину держави, замість того, щоб її зламати. Та пізніше, і Маркс, і Енгельс відмічали весь значний для характеристики влади «поворотний пункт», з якого виникає і розвивається тенденція відокремлення держави від економічно панівного класу: буржуазія втрачає здатність до винятково політичного панування, шукає собі союзників, з якими, зважаючи на обставини, або ділить своє панування, або поступається ним повністю. Таку державу уже треба не «ламати», а «перетворювати». Та Маркс і Енгельс не абсолютизували революційну форму суспільного життя, не ігнорували інші його форми, а прагнули розкрити діалектику поступовості та стрибка в розвитку суспільства, звертаючи увагу на складний, неоднозначний і суперечливий характер взаємозв’язків між явищами. Гостра критика марксизмом сучасного йому соціального ладу, як несправедливого, антигуманного певно сприяла реформуванню раннє-капіталістичної економічної системи і формуванню соціально орієнтованої державної політики. Зрозуміло, що уже в ранній період творчості та політичної діяльності питання влади та держави Карл Маркс, Фрідріх Енгельс розглядає через призму співвідношення політичної та соціальної революції, політичної і загальнолюдської емансипації, тобто визволення від залежності, пригноблення та ін. Отже, якщо розглядати соціологію класів та класової боротьби, соціологію революції та інші проблеми теорії розвитку суспільства та соціальних, політичних, економічних явищ у суспільстві можна знайти і суперечності, і двозначності, і просто помилки. Частину з них, зважаючи на зміни життєвої практики, виправив сам Маркс, щось скоректував після його смерті Фрідріх Енгельс, переглянуто ним співвідносини революційних форм у суспільному процесі, введення поняття революції «зверху»: показ висхідної лінії революції доповнюється аналізом спадної лінії, висування ідеї про забігання революції вперед з негативними наслідками для суспільства та ін., а щось просто не витримало випробування часом — абсолютизації соціально-класових антагонізмів, приниження ролі формального демократизму, тлумачення демократії як історичного явища, залучення мас до політичної діяльності та ін.

Політичні ідеї в Росії (XIX ст.)

Політична наука — наука про владу, державу і політичні відносини є в XIX ст. і в політичній думці Росії. Розпад і криза феодально-кріпосницької системи в Росії обумовили значне піднесення і пожвавлення соціально-політичної та правової думки. Крок у розвитку визвольного руху і соціально-політичної думки зробили дворянські революціонери — декабристи. У 1825 р. Росія вперше побачила революційний рух проти царизму. Рух декабристів — антифеодальний, але мав риси дворянської обмеженості, все ж відображав незадоволення народу, який виступав проти феодальних порядків. Декабристи ставили на меті знищити самодержавство, ліквідувати безправність, кріпосництво, встановити демократичні свободи. Дворянська обмеженість декабристів виявилась у боязні народної революції, нерішучій тактиці в ході повстання. Декабристи значно далекі від народу. Проекти майбутнього устрою російської держави викладені в «Русской правде» Павлом Пестелем, в «Проекте Конституции», написаній Микитою Муравйовим та інших документах таємного «Товариства об’єднаних слов’ян». Багато декабристів (Павло Пестель, Кирило Рилєєв та ін.) обґрунтовували необхідність встановлення у Росії республіки. Серед декабристів є і прихильники конституційної монархії (Микита Тургенєв, Григорій Батеньков та ін.), що знайшло відображення у конституції. Проекти та ідеї декабристів виражали буржуазну спрямованість їх руху, основну мету бачили у пошуку істини, в освіті розуму і очищення його від забобонів, у формуванні в людини любові до батьківщини і гуманізму. Декабристи ж виступали і проти ідеології кріпосництва, релігії, містицизму і ідеалізму.

В 30—40-і роки XIX ст. в суспільно-політичному житті Росії наступає період просвітництва. Розгром декабристів не давав можливості відкрито закликати до боротьби за свободу. Передові ідеї декабризму набирають форму соціальних утопій, різноманітних пошуків визволення. У 50—60-х роках XIX ст. ідейна позиція революційних демократів Віссаріона Бєлінського, Олександра Герцена, Миколи Огарьова та ін. відрізнялась революційністю і демократизмом. Найзначнішу роль у розвитку політичної думки відіграв Олександр Герцен (1812—1870 рр.). Відомо, що Герцен пройшов складний шлях еволюції політичних поглядів, пережив в кінці 40-х років своєрідну «духовну драму», поєднану з переходом з позицій лібералізму на позицію революційних демократів. Вихід з такої ситуації Олександр Герцен знайшов в осмисленні ідей російського соціалізму, вважав, що соціалізм забезпечить найправильнішу і розумнішу організацію економічного життя, поєднував утвердження соціалізму зі знищенням приватної власності. Формою переходу російського суспільства до соціалізму Олександр Герцен вважав сільську общину — зародок майбутнього соціалістичного устрою, бачив і слабі сторони сільської общини: обмежувала свободу особи, але водночас створювала умови для колективної праці. Для розвитку общини в осередок соціалістичного суспільства необхідний вплив на неї передової соціалістичної думки; соціалістичний устрій Росії може стати результатом взаємодії передової думки Заходу і сільської общини. Необхідною умовою перетворення общини в осередок майбутнього суспільства Олександр Герцен вважав визволення селян із землею, збереження і зміцнення самої общини, організації артілей і промисловості, поширення принципу суспільного самоуправління на всі державні структури. Найвищого розквіту суспільно-політична думка революційних демократів Росії досягла у творчості Миколи Чернишевського (1828—1889 рр.). В творах «Що робити?», «Листи без адреси» та ін. послідовно висловлює ідеї ліквідації наслідків кріпосного права, радикального оновлення російського суспільства, слідом за Герценом і петрашевцями вважав можливим при переході до соціалізму використати селянську общину. Росія, на думку Миколи Чернишевського, перебуває напередодні народної революції, що приведе до влади народу. Влада народу здатна вирішити не тільки демократичні, але й соціалістичні завдання: ліквідувати буржуазні порядки, приватну власність, організувати планове велике промислове виробництво та ін.

В центрі суспільно-політичної боротьби пореформеної Росії постало питання про форму державного устрою. Основною формою революційного руху, що прагнув до вирішення його революційними засобами, стало народництво. З народництвом — ідеологією селянського радикалізму — пов’язана політична історія, багато політичних і економічних ідей народництва знайшли широку підтримку. Народники відстоювали знищення приватної власності на землю, передачу її у володіння суспільству. Формою такої передачі народники вважали поділ землі порівну між селянами, введення трудового господарства без експлуатації. Центральна ідея народництва і соціалізму — ідея зрівнялівки (рівності), а політичною основою її реалізації — ідея соціальної революції. Народники виходили з спільної ідеї про можливість російського суспільства минути капіталізм і здійснити перехід до соціалізму шляхом селянської революції.

Соціально-політичні та правові ідеї стають ключовими у політичній думці Росії та України. Один з відомих істориків, юристів Максим Максимович Ковалевський (1887—1916 рр.) розробляє проблеми теорії держави і права. Читаючи курс філософії в Харківському університеті, а потім в Петербурзі, приділяє значну увагу проблемам розвитку суспільства і людини. Його соціально-політичні погляди формувались під впливом праць філософів Західної Європи: Огюста Конта, Джона Мілля, Іммануїла Канта, Георга Гегеля, Карла Маркса та ін. У працях Максима Ковалевського досліджуються соціально-політичні явища і події з еволюційно-генетичним аналізом їх причин на основі вивчення історичних джерел. Історія людської цивілізації — це зміна переважаючих у визначеннях природи, історії різних соціально-політичних інститутів і структур, визначення поведінки людини, її мотивів, звичок, зразки мислення та ін. В працях з реформування держави Максим Ковалевський захищає демократичні права і свободи, проголошені у французькій Декларації прав людини і громадянина. Як і інші представники природничо-правової теорії, Максим Ковалевський відрізняв природні та громадянські права людини. Природні права людини властиві їй від природи по праву існування, а громадянські — право на щастя, свободу совісті, свободу слова та ін. З утворенням суспільства і держави люди передали частину своїх природних прав у «загальний фонд». Так виникають громадянські права, що належать людині як члену суспільства. Держава, за Ковалевським, виникає слідом за об’єднанням людей в суспільство. Тому що не об’єднані люди не здатні самі зберігати справедливість у відносинах між собою. Держава створюється людьми за суспільною згодою. Тому верховна влада в державі має належати самому народу. З ідеї народного суверенітету випливають права народу створювати або ліквідувати будь-яку форму правління тощо. Головне прагнення Максима Ковалевського — відмова від абстрактних міркувань про суспільство, створення позитивної та загальнозначимої природно-наукової теорії.

Один з визначних представників неопозитивізму, який мав великий вплив на розвиток політичної соціології, є Пітирим Олександрович Сорокін — американський соціолог (російського походження). Народився Пітирим Сорокін в 1889 р. в Жешарті, Комі. Емігрував до Америки. На початку 20-х років ХХ ст. зайняв визначне становище в соціології Заходу. Соціальну дійсність Пітирим Сорокін розглядав в дусі соціального реалізму, що обумовлював існування надіндивідуальної нематеріальної реальності. Основою політичного аналізу Пітирим Сорокін вважав соціальну поведінку, соціальну взаємодію. Взаємодія індивідів визначалась як родова модель соціальної спільності і суспільства. Особлива увага зосереджується на аналізі ієрархічної структури організованої соціальної спільності. Всередині соціальної спільності існують страти (верстви, шари), що виділяються за економічними, політичними, професійними ознаками тощо. Щоб визначити соціальне становище людини потрібно знати її сімейне становище, громадянство, національність, ставлення до релігії, професію, належність до політичних партій, економічний статус тощо. Тільки так можна визначити соціальне становище людини в суспільстві. Стратифікація існує і в суспільстві з «розвинутою демократією», і в недемократичному суспільстві. В будь-якій організованій спільності людей можна змінювати форми стратифікації. Таке загальне правило.

Отже, найбагатіші далеко не завжди перебувають на вершині політичної або професіональної піраміди, а також і не в усіх випадках бідні займають найнижчі ніші в політичній і професіональній ієрархії. Теорія стратифікації далеко не досконала для визначення соціальної структури суспільства. В кінці XIX ст. в Росії склався і став дедалі поширюватися і марксистський напрям в соціально-політичній думці, видатними представниками якого стали Георгій Валентинович Плеханов і Володимир Ілліч Ленін.

Російський революціонер та мислитель, засновник соціал-демократичного руху в Росії, Георгій Валентинович Плеханов (1856-1918 рр.) піддав різкій критиці суб’єктивний підхід російських народників в оцінці суспільного розвитку пореформеної Росії, розвивав ідеї марксизму в світлі матеріалістичного розуміння історії, розробив питання співвідносин ролі особи і народних мас в історії. Народники-суб’єктивісти вважали, що Росія йде своїм, самобутнім шляхом і тому капіталізм «штучно пересаджений» в Росію, капіталізм для самобутнього російського економічного ладу випадковий, є занепадом, регресом. Тому треба затримати, зупинити розвиток капіталізму і припинити злам капіталізмом вікових устоїв російського життя. Зіставляючи умови виникнення та історичної ролі капіталізму на Заході з умовами розвитку капіталізму в Росії, Георгій Плеханов з’ясував спільні передумови розвитку капіталізму в різних країнах і зробив висновок про помилковість протиставлення Росії Заходу, показав, що капіталістичні відносини пробивають дорогу в місті і в селі, ведуть до розкладу устоїв селянської общини, громади. Послідовно відстоюючи марксистське визначення історичного процесу, Георгій Плеханов виступив проти волюнтаризму в історії, розглядав історію людського суспільства як необхідний закономірний процес і разом з тим як продукт діяльності людей, вважав, що існує тісний взаємозв’язок між об’єктивною і суб’єктивною сторонами суспільного життя. Критикуючи соціологічні теорії Петра Лаврова, Петра Ткачова, Миколи Михайловського та ін. В питанні ролі особи і мас в історії, Георгій Плеханов відмічав, що не окремі особи, а народні маси відіграють вирішальну роль в історії, а видатні особи, нерозривно зв’язані з народом, виражають його інтереси і прагнення.

Аналогічні позиції займав Володимир Ілліч Ленін (1870—1924 рр.) — російський політичний діяч, публіцист. Екстерном закінчив юридичний факультет Петербургського університету. Зарахований помічником присяжного повіреного Самарського окружного суду, однак його юридична діяльність обмежилася лише кількома процесами. Двічі захищав власні інтереси і обидва рази успішно. Брав участь в організації та діяльності «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», за що репресований царською владою. Висланий до Сибіру (1897—1900 рр.). Організатор та ідеолог нелегальної газети «Искра». Один з організаторів Російської соціал-демократичної робітничої партії, з 1907 р. до квітня 1917 р. — в еміграції, один з головних ідеологів Жовтневої революції в Росії 1917 р., голова Ради народних комісарів (1917—1922 рр.), один з організаторів III Комуністичного Інтернаціоналу.

Спираючись на західноєвропейську соціалістичну думку та враховуючи специфіку Росії, Володимир Ілліч Ленін у загальних рисах сформулював марксистську політичну доктрину ХХ ст. Центральне місце в ній займає питання про класову боротьбу, що є «одним з найголовніших питань марксизму». Тісно пов’язавши марксизм з ідеологією, Володимир Ленін ідеологізував саму доктрину, що стала політичною ідеологією комуністичної партії. Складовою частиною доктрини стала концепція соціалістичної революції. Концепція містила ідею про можливість перемоги соціалістичної революції в одній, окремо взятій країні, положення про об’єктивні передумови революції та суб’єктивний фактор, вчення про авангардистський тип політичної партії, ідею революційної ситуації, поєднання соціальної боротьби з національно-визвольною та переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну. Володимиру Леніну належить розробка концепції держави диктатури пролетаріату, методів її діяльності, структури, періоду існування, тактики державної політики. Розробив концепцію пролетарської демократії як явища перехідного типу, висунув власну теорію соціально-класової структури суспільства і дав визначення поняттю клас. У полеміці з західною і народницькою соціологією Володимир Ленін розвиває марксистське положення про економічно-політичні системи, за якими суспільство — це живий організм в його функціонуванні і розвитку, що перебуває на певній ступіні історичного розвитку. Слідом за Плехановим, ганебність суб’єктивістської методології в оцінці ролі особи в історії показує і Ленін, і, якщо Плеханов в полеміці з народниками в основному розробляє питання ролі особи в історії, то Ленін значну увагу приділяв ролі класів, народних мас, підкреслюючи, що недоліком попередніх соціологічних теорій є нерозуміння ролі народних мас в історії. Володимир Ленін вважав величезним завоюванням марксистської філософії матеріалістичне розуміння історії. В теорії історичного матеріалізму бачив науковий фундамент для розуміння закономірностей суспільного розвитку і революційної боротьби за соціалістичне перетворення суспільства. Творчо досліджуючи питання економічного, політичного і духовного розвитку суспільства в сучасну епоху, Володимир Ленін розвинув усі сторони марксистської соціології. Особливе значення мають дослідження з питань ролі особи і народних мас в історії, про державу і революцію та ін.

В кінці XIX ст. в Росії в соціально-політичній і правовій думці розвивались найрізноманітніші політичні напрямки: марксистський, ліберальний, консервативний, гуманістичний та ін. Значне місце в соціально-політичній думці займають суспільно-політичні ідеї філософів: Володимира Соловйова, Миколи Бердяєва, Сергія Булгакова, Володимира Розанова, Сергія Франка, Павла Флоренського та ін. Протягом багатьох років філософ Володимир Соловйов конфліктував із самодержавством, православною церквою, засуджував прагнення панівних класів до збагачення, бачачи в них причини багатьох соціальних лих, критикував пороки буржуазних країн Західної Європи, де існувала експлуатація праці капіталом, народжуючи пролетаріат з усіма його лихоліттями. Та політичний лібералізм Володимира Соловйова обмежувався соціальними теоріями, основне місце серед яких належало ідеї боголюбства. Люди, вважав Володимир Соловйов, ворожі один одному за своєю природою. В основі ворожнечі лежить боротьба за існування, за підтримання рівня матеріального життя, і боротьба не зникає, поки людство не вийде з природного стану і пов’язаних з ним зовнішніх майнових інтересів. Моральність не залежить від матеріального людського початку, від економічних відносин, не залежить і від раціонального початку, що відображається в юридичних і державних відносинах. В основі нормального суспільства лежить духовний союз, найповніше втілений в церкві. Всі інші види суспільних відносин служать матеріальним середовищем для здійснення божественного початку, представленого церквою. Володимир Соловйов не ідеалізував панівну в Росії православну церкву, а вважав необхідним її реформувати, створити вселенську церкву на базі об’єднання православ’я і католицизму. Політична думка в кінці XIX ст. — на початку ХХ ст. зазнавала впливу ідеї примирення і гармонізації ворогуючих сил, єднання російської інтелігенції та народу та ін. В працях філософів Сергія Булгакова, Миколи Бердяєва та ін. головне місце займає критика ідей ліберального народництва, особливо положення про самобутність шляху Росії до соціалізму, доводили, що Росія стала на шлях капіталізму з усіма випливаючими звідси соціальними і політичними наслідками. В полеміці з народниками марксисти відстоювали положення про прогресивність капіталістичного розвитку Росії і виходили з того, що рушійною силою майбутньої соціальної революції стане не селянство, а робітничий клас. Та російський марксизм із самого початку не став цілісною, послідовною ідейно-політичною течією суспільного руху.

Політичні вчення Заходу (кінець XIX ст. — початок ХХ ст.)

В XIX і ХХ ст., поряд з марксистською, одержали широкий розвиток і інші концепції, політичні теорії, що збагатили соціально-політичну науку новими положеннями і висновками. У другій половині XIX ст. популярність здобуває теорія завоювання Людвіга Гумпловича (1838—1909 рр.) — представника соціального дарвінізму. За його теорією, суспільне життя спочатку становить нещадну і невпинну боротьбу між групами людей. На початку історії ворожнеча розділених расово-етнічними ознаками орд призвела до поневолення одних іншими і до виникнення держави, за якої на зміну боротьбі між ордами приходить боротьба між станами, класами і політичними партіями. Конфлікт між державами — неминучий супутник існування людства. Тоді ж значне місце серед представників позитивістського напрямку займає Герберт Спенсер (1820—1903), який розробляє теорію соціальної обумовленості влади. В процесі свого розвитку суспільство еволюціонує від війни до миру, від військового до промислового (індустріального) стану. Герберт Спенсер передбачав, що в майбутньому може виникнути федерація вищих націй, яка, як верховна влада, заборонить війни між народами, вважав, що в основі суспільних відносин лежить не взаємна ненависть людей, а їх співробітництво. Еволюція суспільства сприяє придушенню агресивних інстинктів людей і виникненню нового типу людини, який зможе гармонійно поєднувати задоволення своїх особистих і суспільних потреб.

На початку ХХ ст. широке розповсюдження одержала теорія еліти, запропонована двома італійськими ученими Вільфредо Парето (1848—1923 рр.) і Гаетано Моска (1858—1941 рр.). В одній із праць «Елементи політичної науки» Гаетано Моска твердить, що влада завжди знаходилась і має знаходитись в руках меншості. Коли ж влада переходить з одних рук в інші, то переходить від однієї меншості до іншої, але ніколи від меншості до більшості. Правлячу меншість Гаетано Моска називає панівним класом, елітою. Політичний прогрес полягає в переході влади від однієї правлячої еліти до іншої. Кожна еліта управляє шляхом поширення тієї ідеології, що відповідає завданням і меті її влади. Гаетано Моска вказує на дві тенденції в історії держав: аристократичну і демократичну. В аристократичних державах влада знаходиться у замкнутих еліт, а в демократичних — у еліт, які виходять з мас. Вибори — спосіб оновлення еліт. В праці «Трактат про загальну соціологію» Вільфредо Парето розглядає еліту як групу природжених керівників нації, як людей, які наділені видатними якостями, що виділяються на загальному фоні, і вважав, що в будь-яку епоху існують дві такого типу групи — еліта і контреліта, які ведуть між собою боротьбу за владу за допомогою мобілізації мас. Домінуючою якістю правлячої еліти служить здатність управляти людьми. Індивіди, наділені такою здібністю, маніпулюють масами за допомогою обману або насилля. Якщо ж еліта не оновлюється, то деградує, що веде до революції, в ході якої змінюється склад правлячої групи.

Вчення про владу знайшло дальший розвиток в теорії олігархізації (бюрократизації) політичних партій, сформульованій Мойсеєм Острогорським (1854—1919 рр.) і Робертом Міхельсом (1876—1936 рр.). В праці «Демократія і організація політичних партій» Мойсей Острогорський виділяє три стадії в розвитку політичних партій: аристократичні групи, політичні клуби, масові політичні організації. На третій стадії відбувається бюрократизація керівництва політичної партії, а демократія в партії неможлива. Аналогічні висновки робить і Роберт Міхельс, який формулює закон олігархізації політичних партій. Вожді уступають владу в політичній партії тільки вождям, а не масам. Влада в політичній партії належить керівникам, яких підтримують професіонали, платні або призначені апаратом. Участь рядових членів у керівництві її неможлива, бо політична партія — це суспільство в мініатюрі, а в суспільстві тим більше неможлива участь всіх громадян в управлінні державою.

Особливе місце в розвитку науки про політику належить німецькому соціологу Максу Веберу (1864—1920 рр.). Йому належить розробка теорії демократії, центральною ланкою якої стало вчення про механізм соціального контролю над відособленим від суспільства бюрократичним апаратом. Головна увага приділяється техніці відбору політичної еліти, яка має підкоряти собі бюрократію. Тут розроблено дві взаємозв’язані проблеми: виділення типів панування і способи легітимізації (визнання законності) типів панування. Макс Вебер розглядав панування як монопольну владу, а владу — як здатність нав’язувати свою волю за допомогою примусу, сили, наказу тощо. I тут Макс Вебер зупиняється на розкритті змісту і суті поняття панування. Панування — такі відносини між тими, ким управляють, і управлінцями, за яких управлінець може нав’язувати підлеглому підкореному свою волю шляхом примусу, наказу тощо. Відносини влади звичайно носять подвійний характер, що складається як взаємозв’язок наділених владою і підкорених їй. Володіючи владою, управлінці не тільки спираються на фізичний примус, але й переконання підлеглих у власній необхідності підкорятися, виправдання своєї позиції і дії. Жодна система законів, моральних або інших, не прийде в рух без бажання і волі людей сприйняти систему. Панування, за Максом Вебером, — це узаконене насилля, яке буває трьох типів: традиційне, харизматичне і легальне. Традиційне панування засноване на звичаї. Для його легітимізації потрібна віра людей в законність влади. Це станове, соціальне панування. Харизматичне панування засноване на звичці. Для його легітимізації потрібна віра людей політичному лідеру, володарю. Легітимізація тут відбувається завдяки вірі в особливі політичні якості володаря. Легальне панування основане на праві. Спосіб його легітимізації — віра в раціональність норм, які зобов’язують одних людей підкорятися іншим. Бюрократія є ідеальним типом легального панування, втіленням раціональності влади. Демократизацію Макс Вебер розумів як мобілізацію мас політичними лідерами, розглядав її як діючий засіб протидії тотальній бюрократизації. Тоді ж харизматичний лідер урівноважує і спроби узурпації влади з боку олігархічних груп самого громадянського суспільства. Макс Вебер надає особливе значення інституту президентства, а президента розглядає як обраного вождя нації.

---

7. Сучасні політичні вчення Заходу

---