Розділ 1 Становлення та розвиток політичних знань

Громадянське суспільство виникає після виникнення держави, що складається з трьох систем: потреби індивіда і задоволення їх з допомогою його праці, а вже через працю індивіда і задоволення потреб всіх інших; дієвості правосуддя, що охороняє свободу і властивість приватної особи та ін. На думку Гегеля, громадянське суспільство ділиться на три стани: субстанціональний (землевласники-дворяни і селяни); промисловий (фабриканти, торговці, ремісники); загальний (чиновники). Основна функція громадянського суспільства, що в усіх діях покладається на правосуддя — стежити, щоб вільно розвивалась приватна власність і не охоплювалось соціальними, моральними вимогами. У визначенні громадянського суспільства Гегель трактує громадянське суспільство як систему матеріальних потреб. Правильно відмічаючи суперечливий характер буржуазного суспільства, Гегель між тим намагається виявити джерела державності не на основі аналізу матеріальних, економічних відносин, а звертаючись до ідеальних передумов — народного духу.

Абсолютизуючи і містифікуючи ці ідеальні передумови, Гегель проголошує основою державності народний дух у формі релігії. Державний лад випливає та єдино тільки й може випливати з істини релігії. Держава є не що інше як ідея розуму, свободи і права. Держава виступає як моральне ціле, де долаються всі суперечності, що є в громадянському суспільстві. Держава — як організація поняття свободи. Ідея держави як організація свободи проявляється, по-перше, у вигляді конкретної держави, по-друге, у відносинах між державними як зовнішнє державне право і, по-третє, у світовій історії Гегель відстоює конституційну монархію та критикує ідею народного суверенітету і республіканського правління. Конституційна монархія має три влади: законодавчу, урядову і судову (владу володаря). Політичне вчення Гегеля мало величезний вплив на розвиток політико-правової думки. Прогресивні положення теорії стали основою розвитку ліберальних і радикальних концепцій. Соціологічні концепції Георга Гегеля стали важливим джерелом формування політичних, соціальних і економічних ідей Маркса. Саме теорії держави не вистачало, насамперед, політичного підходу, і Маркс у полеміці з Гегелем формулює систему соціально-економічних і політичних ідей.

Концепція демократії Шарля Алексіса де Токвіля

Одним з фундаторів політичного лібералізму, суспільно-політичної течії, що знайшла широке розповсюдження, є французький історик, соціолог і політик XIX ст. Шарль Алексіс де Токвіль. Народився Шарль Алексіс де Токвіль 29 липня 1805 р. поблизу Парижа в аристократичній сім’ї. За часів якобінського періоду у Франції батько й мати були ув’язнені, та від страти їх врятували події 9 термідора. Ні соціальне походження, ні доля батьків, ніщо на початку життєвого шляху Шарля Токвілля не виявляло, що він стане щирим прихильником демократичного суспільного ладу. Вивчав право. У 1831—1832 рр. був в Північній Америці, де аналізував американську політичну систему. Головним результатом його перебування в США стала книга «Демократія в Америці», що стала популярною серед європейської громадськості, послужила вагомим аргументом при обранні Шарля Алексіса де Токвілля членом Академії моральних і політичних наук, а потім і французької академії. Він стає депутатом парламенту Франції, а пізніше обирається до установчих зборів, згодом і членом законодавчих зборів. Після того, як залишив політичну сцену, поселився поблизу міста Туз, де займався науковою діяльністю; подорожує до Німеччини, Англії. Помер Шарль Алексіс Токвіль 16 квітня 1859 р.

Основною темою роздумів та досліджень мислителя є історичний поворот в усіх сферах тодішньої людської спільності, осмислення народження демократичного суспільства. Філософія Шарля де Токвіля про демократію є своєрідний синтез ліберальних та демократичних ідей. Політичне вчення Шарля Алексіса де Токвіля — це своєрідна історіографія раннєбуржуазного суспільства. Якщо пізніше соціологи оперували поняттями індустріального та доіндустріального суспільства, то Шарль Алексіс де Токвіль порівнює, протиставляє суспільство аристократичне і демократичне.

Аристократичне суспільство — втілення феодального режиму, зруйнованого французькою революцією. Соціальне явище — демократія — лейтмотив роздумів Шарля Алексіса де Токвіля. Демократичне суспільство — це егалітарне суспільство, де повалено старий феодальний лад, скасовано феодальні привілеї, панує рівноправність. Тут же існують лише індивідуальні відмінності між людьми, зумовлені їх неоднаковими здібностями, освітою, достатком.

У процесі історичного розвитку суспільства реалізуються два основні закони: по-перше, всі конкретні суспільства незалежно від історичних особливостей і етапів розвитку неодмінно йдуть до демократії; по-друге, демократичний лад тісно зв’язаний із розвитком звичаїв, культури, науки, цивілізації. Суспільний прогрес несе людям демократію, свободу, рівність. На нерівності не може ґрунтуватися свобода в демократичному суспільстві. Свобода передбачає рівність умов існування й охороняється різноманітними політичними та соціальними інститутами, в тому числі демократичним законодавством, свободою громадян створювали політичні об’єднання, свободою преси, волелюбними звичаями людей. Свобода і рівність — це потужні фактори руйнування старого, аристократичного суспільства. Відсутність сваволі у суспільстві та супутніх їй аристократичних привілеїв, обмежень, перепон і передбачає свободу. Та свобода і рівність часто-густо суперечать одна одній і наростання політичних та економічних свобод може супроводжуватись активним соціальним розшаруванням, тобто зростанням нерівності. I, навпаки, досягнення рівності може привести до ліквідації певних політичних і економічних свобод та ін. Принципове вирішення проблеми в широкому розгортанні у суспільстві індивідуальних свобод та укоріненні стабільної політичної демократії. Укорінення демократії в США пояснюється історичними умовами, юридичними законами і духовністю населення. Для розвитку демократії історичні та географічні умови менш значущі, ніж юридичні закони, а юридичні — менш значущі, аніж звичаї, мораль і релігія людей. Особливістю демократії в США є відсутність феодального суспільства і те, що демократія розвивалась на власній основі, широким залученням громадян в політичне життя, політичної відповідальності та політичного плюралізму. Алексіс де Токвіль — теоретик демократичного ладу суспільства, один з родоначальників політичного лібералізму.

---

6. Політична думка в Європі, Росії кінець XVIII—XIX ст.

---

Ідея просвітницького абсолютизму

Друга половина XVIII ст. дуже істотна в соціально-економічному житті Європи і Росії. Саме тоді в Росії починають формуватися капіталістичні відносини, проявляються тенденції деякого піднесення економіки в центрі Росії, на Уралі, в Україні — в Дон-басі і Придніпров’ї, що згодом веде до різких суперечностей з існуючою суспільно-політичною системою, з феодально-кріпосницькими відносинами. Розгортається рух селянства. Наростають суперечності між дворянами-поміщиками і селянами. Йде ідейна поляризація у сфері політичної думки. В пошуках нових засобів політичного впливу на суспільство російське дворянство звертається до ідеї просвітницького абсолютизму. Особливо енергійно ідея просвітницького абсолютизму насаджується в період правління Катерини II. Утворюється «Комісія по написанню проекту нового Уложення». До її складу увійшли вибрані депутати від дворян, міст, урядових установ, козаків, деяких категорій особисто вільних селян. У написаному Катериною II Наказі для депутатів знайшло найбільш концентроване відображення теорії просвітницького абсолютизму. Хоча при написанні Наказу використано праці просвітників Західної Європи, імператриця Катерина II прагнула дати власну інтерпретацію ідеям просвітництва, вона проголошує себе прихильницею теорії природного права і суспільного договору. Та головне відсутнє в Наказі — необхідність погодження позитивного права з природою Людини, тобто ліквідувати становий устрій, забезпечити юридичну рівність громадян, свободу совісті та свободу договору, відчуття та ідею народного суверенітету. Метою держави оголошується «загальне благо», що має забезпечуватись мудрим управлінням монарха.

Тоді ж у Росії формується самостійний напрям політичної думки, представники якого, наполягаючи на збереженні незмінно феодально-кріпосницьких порядків, виступали іноді проти Просвітництва і критикували окремі прояви жорстокості політики самодержавства. Політика абсолютизму, що відповідала інтересам дворянства, іноді не повністю відповідала настроям і побажанням частини верхівки класу феодалів. Родовита знать, незадоволена самодурством, зазнайством і свавіллям фаворитів — тимчасових правителів, відчувала себе обділеною у державних справах, почестях та призначеннях, з її середовища лунали скетчі на нахабство, грубість і наглість фаворитів, роздратованість на те, що «знатність затьмарюється фавором», що діє «більше сила персони, аніж влада місць державних». Особливість феодально-аристократичної ідеології — спроби використати передову ідеологію просвітництва для критики реакційного абсолютизму. Відомий ідеолог родовитої аристократії — князь Михайло Щербатов (1730—1790 рр.), звертаючись до історії економіки, політики, етики, виступає захисником кріпосництва, малюючи ідилічну картину взаємовідносин між поміщиком і селянином. Відстоюючи кріпосне право, стверджував, що поміщики уступають селянам більшу частину землі для життя, доглядають за їх дітьми, як за своїми. Скасування ж кріпосного права приведе до розорення дворянства. Порівнюючи існуючі в Росії феодально-кріпосницькі порядки з порядками найрозвинутіших країн Європи, або з передовими теоріями країн, що переживали кризу феодалізму, окремі представники освічених станів висловлювали критичні міркування про зловживання кріпосним правом, ставили питання про здійснення в Росії хоча б частини ідей Просвітництва. Але палка ворожнеча до кріпосного права і всіх його породжень, відстоювання інтересів народу, переважно селянства, властиві тільки революційно-демократичним теоріям Олександра Миколайовича Радищева.

Інші мислителі у програмних висновках обмежувались критикою зловживань кріпосним правом. Визначний гуманіст Микола Іванович Новіков (1744—1818 рр.) викривав пороки тодішнього суспільства: свавілля та хабарництво чиновників і суддів, казнокрадство, низькопоклонство дворян перед зарубіжжям. Та він не виступав проти кріпосництва як системи, вважаючи його становою будовою суспільства, неминучим наслідком і формою поділу праці. Та розклад феодально-кріпосницького ладу в Росії, що почався, загострення класових суперечностей обумовили розвиток політико-правової ідеології.

Критичний утопічний соціалізм

Після здійснення буржуазних революцій в Англії, Франції та інших країнах Європи, розвиток капіталістичних відносин пішов ще швидше. Захопивши владу, буржуазія вивільнила промислове виробництво з феодальних пут. Перехід до машинного виробництва ще більше сприяв зростанню промисловості, розвитку ринкових відносин. Для розвитку промислового виробництва створювали широкі можливості та зростаючі прибутки підприємців, які прагнули до збагачення і нагромадження капіталів. Дедалі більше поляризується і суспільство на багатих і бідних: на одному полюсі суспільства піднімається клас буржуазії, а на другому — внаслідок розорення ремісників і селян — росте клас найманих робітників, позбавлених власності та засобів виробництва. Буржуазні революції у Франції, Англії, Італії та інших країнах Європи не принесли суспільству обіцяного загального братства, рівності та щастя благовлаштованого життя.

Зростаюча зневіра у буржуазній дійсності, марні мрії робочого люду про інше, справедливе, гуманне майбутнє привели до появи у Західній Європі соціалістичних систем Сен-Сімона, Фур’є, Оуена — особливого напрямку в соціально-політичній думці — критично-утопічного соціалізму. Ця важливіша, найзмістовніша історична форма соціалістичних і політичних вчень виникає з сповненого передчуття пориву пролетаріату до загального революційного перетворення суспільства. Політичні і соціально-економічні вчення початку XIX ст. виступають як дальший і послідовніший розвиток ідей та теорій, висунутих в XVIII ст. просвітниками Франції, Англії, Італії та ін. Критично-утопічний соціалізм відрізняється від попередників — соціалістичних, комуністичних та інших політичних учень тим, що його представники уже сучасники більш або менш розвинутого капіталізму, який виявив властиві йому антагоністичні суперечності капіталістичних відносин, найсильнішим в їх ученні стала ґрунтовна критика пороків капіталістичного суспільства, буржуазних моральних норм і звичаїв. Суперечності між лозунгами буржуазної революції та їх фактичними результатами — початок тієї критики капіталізму, що її розгорнули соціалісти-утопісти, які фактично виражали інтереси робітничого класу і твердили, що виступають в ім’я Розуму і блага людства. Соціалісти вважали, що соціалізм — вираження розуму, істини, справедливості — відкритий ними, Сен-Сімоном, Фур’є, Оуеном, і залишалось те, чому присвятили значну частину життя: переконати усіх в історичній значимості свого відкриття, насущній необхідності його реалізації. Соціалісти-утопісти наївно гадали, що від лихоліть бурхливого розвитку капіталізму страждають всі соціальні спільності. Анархія виробництва, безробіття, економічні кризи, політичні перевороти, революції і реставрації, формальність проголошених прав і свобод, війни і загарбання чужих територій — все це зазнавало нищівної критики з позицій розуму, в ім’я загальних, спільних інтересів народу. В галузі політико-правової теорії утопічний соціалізм зв’язував критику тодішньої держави і права з розкриттям виявлених вад капіталістичного суспільства, що бурхливо розвивається.

Абстрактно конструюючи соціалістичний ідеал, соціалісти-утопісти висловили тоді ряд геніальних догадок про співвідносини політики і економіки, про закономірності розвитку суспільства і держави. Разом з тим їх соціалізм залишався утопічним, його основною заслугою стала критика капіталізму. Соціалісти-утопісти глибоко і блискуче викрили болячки і вади капіталізму, щиро прагнули до принципово нового, розумного соціального устрою, що несе справедливість в суспільних відносинах і благо кожній людині. У своїх уявленнях про соціалізм утопісти багато в чому піднялись над сучасним їм рівнем науки про людське суспільство в усіх його сферах — економіці, політиці, ідеології. Незважаючи на ілюзії можливості збереження приватної власності (Сен-Сімон), гармонію праці та капіталу (Фур’є) для великих соціалістів-утопістів розумно організоване виробництво має базуватися на зовсім нових, колективістських і планових засадах, причому, на думку Оуена, це можуть зробити самі трудящі, без капіталістів. Якщо ж помилкою була недооцінка політичного фактору в боротьбі проти капіталізму, то цікавими виявились думки про перспективи відмирання політичних функцій влади в майбутньому суспільстві. У працях великих утопістів ідея подолання політичного відчуження вперше одержала всебічне обґрунтування. Сен-Сімон вважав відсутність потреби у державі результатом розпливання політики в економіці, заміни управління людьми керівництвом виробничими процесами. Фур’є обґрунтував ідею поступової заміни державної влади владою ненасильницькою, тим, що неминуче гігантське зростання виробництва, досягнення справжньої свободи, гармонічного розвитку та задоволення пристрастей кожної людини за умов нового ладу. Для Оуена відмирання політичної влади — результат ототожнення суспільних і особистих інтересів у майбутньому суспільстві. Від ідей попередніх представників раннього комунізму про «відмирання держави» (Мел’є, Дешан, Марешаль) великі соціалісти-утопісти істотно відрізнялись тим, що відмирання держави ставили у залежність з промисловим прогресом, досягненнями культури і цивілізації.

Історичні заслуги соціалістів-утопістів безперечні. Консервативні, ліберальні та соціалістичні напрямки у соціальній думці кінця XVIII — початку XIX ст. ще не можна віднести до соціології, як науки про суспільство, внаслідок їх відверто неакадемічного характеру і чітко вираженої політичної тенденційності.

Соціально-політичні вчення про суспільство (початок XIX ст.)

Соціально-економічні, політичні, духовні потреби і логіка розвитку наукових знань обумовили розширення різноманітних соціальних і політико-правових досліджень. Однією з найважливіших стала ідея можливості передбачення розвитку соціально-політичних подій і соціальних прогнозів. Це вже не просто догадки або обережні гіпотези, що траплялось і раніше в античності, Середньовіччі, а переконання, підтверджені фактами. Досягнення політичної економії, соціальної і моральної статистики (демографічні дослідження), фундаментальні ідеї філософії та історії про цілісність і єдність людства та загальних законів його розвитку давали поштовх до пізнання соціального. Одним з перших відчув і висловив нові тенденції у розвитку знань про суспільство і людину відомий соціаліст-утопіст, філософ Клод Анрі Сен-Сімон, який запропонував перейти від абстрактної, описової науки про людину до реальної, надати науці позитивний характер. Ідеї Сен-Сімона стосовно науки про людину стали основою системи позитивної філософії Огюста Конта (1798—1857 рр.), який обґрунтовує принципи позитивізму — філософського напряму, виходячи з розуміння позитивного знання, що є науковим, а не спекулятивним, метафізичним. Уже самим поняттям «позитивний» (позитивізм) Огюст Конт протиставляє філософію і соціологію старим негативним уявленням. У Огюста Конта чітка й однозначна орієнтація на природні науки з їх конкретними об’єктами і явищами, і достовірними точними методами. Соціологія теж абстрактна наука, що не має прикладного характеру, одна з найскладніших у системі Огюста Конта, тому що вивчає конкретний об’єкт — суспільство, людину.

В системі соціології Огюст Конт виділяє два розділи: соціальну статику і соціальну динаміку.

Соціальна статика вивчає настрої суспільства, його структурні компоненти. Предмет соціальної статики є постійні природні умови існування соціальної системи. Мета соціальної статики: вивчення природного порядку (організації, структури) суспільства, де між його різними елементами і складовими компонентами існує порядок (погодженість), що забезпечує рівновагу, стабільність і гармонію між елементами системи. Соціальні інститути — це особливі об’єкти дослідження в соціології (сім’я, власність, держава, релігія, мова, суспільний поділ праці тощо). Соціальна статика — це, по суті, анатомія суспільства, теорія суспільного порядку, раціональна, ефективна організація суспільства, досягнення соціальної гармонії (консенсуса). I Огюст Конт порівнює суспільство з живим організмом, що має різні органи, які виконують свої специфічні функції. Та розглядати функціонування будь-якого окремого органу відірвано від цілісного живого організму не можна. Тому суспільство — цілісна система, і неможливо правильно зрозуміти суть, роль і місце в суспільному житті, окремі його структурні елементи поза його цілісністю. Для Огюста Конта головним, висхідним у співвідношеннях і взаємодії суспільства і особи виступає суспільство, а не особа, адже не індивіди створюють суспільство, а суспільство визначає соціальну природу особи. Поділяючи суспільство на окремі соціальні структурні елементи, соціальні інститути, Огюст Конт особливо виділяє сім’ю, державу і релігію, що відіграють важливу роль у забезпеченні органічної єдності суспільства. Саме сім’я, а не індивід, становить ту одиницю, з яких і складається суспільство. Людина з народження переважно егоїстична, хоча в її природі поряд з егоїстично-особистим є і не егоїстичне, соціальне. I вся історія людства в Огюста Конта — це поступове подолання егоїстичних нахилів людини: на ранніх етапах розвитку людства явно переважали егоїстичні інстинкти людей, які потім дедалі більше долаються в міру індустріального розвитку суспільства, що потім приводить до поширення і утвердження альтруїстичних основ, тобто готовності жертвувати своїми інтересами заради інших. Однією з важливих функцій сім’ї стає виховання молодого покоління в дусі альтруїзму, подолання вродженого егоїзму, індивідуалізму. Спираючись на методологічні та світоглядні установки Сен-Сімона про суспільство і людину, Огюст Конт намагається сформулювати основний закон, що сприяє перетворенню донаукового знання про суспільство і людину в науковий закон, якому підкоряється суспільний процес.

Соціальна динаміка вивчає закони розвитку соціальних систем та їх зміни. Соціальна динаміка Огюста Конта — це позитивна теорія суспільного розвитку. Не заперечуючи певну роль у суспільному розвитку інших факторів, які Огюст Конт називав вторинними (клімат, раса, приріст населення, розподіл праці), безумовний пріоритет віддавав первинним, духовним, розумовим. Тим-то характер суспільства на кожному історичному етапі і напрям його розвитку визначається «станом його розуму». Три ступені безумовного розвитку людства — теологічна, метафізична і позитивна — відповідають трьом стадіям історичного прогресу. Перша стадія — теологічна, охоплює стародавність і раннє середньовіччя аж до XIII ст. Панування релігійного світогляду, воєнно-авторитарні, політичні режими, очолювані жерцями і військовими — ось що характерне для теологічної стадії. Друга стадія — метафізична, охоплює XIV—XVIII ст., для яких характерний перехід від одного, старого, що руйнується, суспільного порядку до нового, у зв’язку з чим таку стадію Огюст Конт називав перехідною. У духовній сфері чільне місце займають філософія, метафізика, в політичній сфері — професіонали-юристи, публіцисти, аристократи. Третя, вища стадія — позитивна, що почалася в XIX ст., разом з утвердженням позитивної наукової свідомості. За контівською соціальною динамікою настає розквіт економіки (промисловості, ремесел), науки, а в минуле повністю відходить воєнний дух і мілітаристський спосіб панування, на місце аристократії приходить соціократія, принципи побудови, функціонування і розвиток якої розробляється особливою прикладною наукою — позитивною політикою. У центрі духовного життя висуваються вчені, філософи, позитивісти і діячі мистецтва, а на місце старої традиційної релігії з богом приходить позитивізм з проповіддю всезагальної любові суспільства, людства.

Соціально-політична теорія марксизму

Перша половина XIX ст. стала рубежем, на якому вироблена в історії соціально-політичної і філософської думки традиція релігійно-міфологічної інтерпретації взаємозв’язків людини і світу, сформульовані матеріалізмом і класичною німецькою філософією уявлення про взаємозв’язки людини і світу перестали відповідати потребам нового рівня суспільного розвитку. І це не випадково. На кінець XVIII і на початок XIX ст. склалась специфічна ситуація у розвитку світової історії. Процеси, що відбувалися в Європі, стали конкретно-історичним відображенням загальних тенденцій суспільного розвитку, тих інтеграційних процесів, що виявили об’єктивну тенденцію становлення суспільства як цілісної системи. Тоді капіталізм утвердився як панівний спосіб виробництва у найрозвинутіших країнах Європи. Строкатість економічного і соціального життя, різноманітність дійсності, удаваний хаос, що панує в суспільному житті, вимагали формування, вироблення засобів орієнтації в складному світі для визначення свого ставлення до нього, визначення мети практики. У вирішенні проблем важливу роль мав відіграти марксизм, що став законним спадкоємцем і продовжувачем революційно-демократичних і соціалістичних традицій, які розвивалися в соціально-політичній думці Західної Європи.

Створена Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом теорія соціально-політичного і духовного розвитку суспільства — стала базою концепції політики. Теорія системи політичних відносин охоплює, по-перше, політичні відносини, що випливають з боротьби за владу і здійснення влади, появу на основі суспільно-економічних стосунків та зв’язків — економічних відносин, що обумовлені політичними відносинами, становлять політичну надбудову відповідно з формами суспільної свідомості. По-друге, хоча база (економічна) первинна, а надбудова вторинна, надбудовні інститути все ж відіграють активну роль в соціально-економічній базі. Політика виступає не тільки як відображення економічних відносин, але і як важливий інструмент їх формування. По-третє, держава є продукт класових суперечностей і служить інтересам економічно панівного класу. Насилля відіграє важливу роль у виникненні першого класового поділу і появу держави. Економічно панівний клас є і політично, і ідеологічно панівний клас. Теорія політичної свідомості передбачає, що її лозунгом є утвердження того, що суспільне буття людей визначає їх свідомість. По-четверте, аналіз суспільного становища класів, соціальних верств є початком розуміння політичної поведінки мас, їх інтересів, окремих лідерів. Політика підкорена економіці і водночас є відносно самостійною і впливає на економічні відносини, прискорюючи або уповільнюючи хід економічних процесів.