Розділ 1 Становлення та розвиток політичних знань

Головне завдання політичної теорії Арістотель бачив у тому, щоб відшукати досконалий державний устрій. Класифікація форм управління державою у «Політиці» здійснюється за двома критеріями: кількістю, чисельністю правлячих осіб і здійснюваною в державі метою. Правильними формами управління державою Арістотель вважав: монархію, аристократію і політію, а неправильними — тиранію, олігархію і демократію. І хоча сам перелік форм управління державою не оригінальний, нове в теорії Арістотеля те, що є намагання звести всю багатоманітність державних форм управління до двох основних — олігархії та демократії. Їх породженням або змішуванням виступають усі інші різновидності влади. В олігархії — влада належить багатим, а в демократії — незаможним, неімущим. Олігархія посилює існуючу соціальну нерівність людей, а демократія надзвичайно зрівнює багатий і простий люд. Міркування про демократію та олігархію Арістотель зводить до розуміння соціально-станових суперечностей, що визначають розвиток рабовласницької держави. Та симпатії Арістотеля все ж на боці політії — змішаної форми управління державою, що виникає з поєднання елементів олігархії та демократії. Економічну основу політії становить лад, де переважає власність середніх верств населення, соціальну основу — власники землі. Політичний лад характеризується поєднанням олігархічних і демократичних форм і методів здійснення влади. Арістотель розрізняє два види справедливості: зрівняльну і розподільну. Змішані форми управління державою є Спарта, Кріт.

Занепад державності Стародавньої Греції

З другої половини V—II ст. до н. е. — період еллінізму, початок занепаду державності Стародавньої Греції. Інтерес до політичної проблематики послаблюється. Тоді держави-поліси Стародавньої Греції потрапляють в залежність від Македонії. В ученнях Епікура, епікурейців, стоїків та інших філософських шкіл відчувається деяка відчуженість, відхід від політики, політичних явищ, подій. Філософ-матеріаліст Епікур (341—270 рр. до н. е.) заперечував втручання богів у життєві, світські справи і виходив з визнання вічності матерії, що володіє внутрішніми джерелами руху. Для етики Епікура характерна аполітичність, проповідь неучасті в суспільному житті. Мета пізнання — визволення людини від неуцтва, неосвіченості і марновірства, страху перед богами і смертю. Епікур обґрунтовує розумну насолоду, в основі якої лежить індивідуалістичний ідеал ухилення від страждань і досягнення спокійного, радісного стану духу. Найрозумнішим для людини є не діяльність, а спокій — атараксія. Епікур підкреслює, що головна мета державної влади і основа політичних відносин — гарантувати людям безпеку, допомогти їм подолати страх, навчити не завдавати один одному шкоди. Звідси випливає, що держава і закон — це результат, наслідок договору людей між собою з метою спільної користі та взаємної безпеки. Справедливість, що випливає з природи, є договір про користь з метою не завдавати шкоди один одному і не зазнавати шкоди. Справедливість — явище суспільно договірне. Діяльність і закони держави мають відповідати уявленням про справедливість, зміст справедливості передбачається договором між людьми про спільну користь. За соціально-політичним змістом концепція Епікура про договірне походження справедливості держави і законів є об’єктивною, демократичною. Кожний з учасників, усвідомлюючи договірне співжиття, не мав ніяких привілеїв перед іншими. В «Етиці» Епікура форма поміркованої демократії полягає в тому, що верховенство закону поєднується максимально можливою мірою волі та автономії індивідів.

Проблеми державності у Стародавній Греції значне місце займають у вченні історика і політичного діяча еллінізму Полібія (близько 200—120 рр. до н. е.), який вважав, що той або інший устрій держави відіграє певну роль в усіх стосунках, відносинах людей в суспільстві. З’ясування історичного процесу в Полібія спирається на уявлення стоїків про циклічність розвитку світу. Засновник школи стоїків Зенон Кітіонський (близько 336—264 рр. до н. е.) вважав, що всесвіт управляється долею, вищим божественним Розумом. У світі панує сувора необхідність, що виключає вільність волі. Людині не залишається нічого іншого, як підкорятися невідворотній долі. Природне право — універсальний загальносвітовий закон, держава — світова співдружність, суспільне життя існує від природи і спрямовується долею, Фатумом. У природі живий організм проходить зростання, розквіт і в’янення. Суспільство теж проходить періоди зростання, розквіту і занепаду. Завершуючись, процеси повторюються. Розвиток суспільства — безкінечний круговий рух, у ході якого форми правління змінюються, переходять одна в іншу. З середини IV ст. до н. е. держави-поліси Стародавньої Греції потрапляють у залежність від Македонії і занепадають. Межі полісної системи, що склалися в класичний період історії Стародавньої Греції, виявились надто тісними для рабовласницького способу виробництва.

Політичні вчення в Стародавньому Римі

Політичні вчення Стародавнього Риму мали багато спільного з політичними вченнями Стародавньої Греції. Пояснюється це тим, що тут формувались держави на основі однотипних соціально-економічних і станових відносин, з глибокою спадковістю у розвитку їх культури. Політичні вчення у Стародавньому Римі формувались на основі філософських шкіл, перенесених з Греції. Та новизна і оригінальність політичних поглядів римських мислителів полягала в тому, що ними висунуті ідеї, які відповідали відносинам зрілості рабовласницького суспільства. Зміни у політичній теорії обумовлені розвитком відносин приватної власності та рабства.

Один з ідеологів римської аристократії, знаменитий оратор Марк Тулій Ціцерон (106—43 рр. до н. е.) в діалогах «Про державу» і «Про закони», наслідуючи Платона, виклав вчення про державу. В дусі вчення аристократії твердить, що держава виростає, природно, з сім’ї, що державна влада вручена мудрецям, здатним наблизитись до осягнення світового божественного Розуму. Якби люди жили за заповітами і звичаями батьків, то держава могла б стати вічною. Мета держави — охорона майнових інтересів громадян. Права мудрих і гідних громадян, включаючи право власності, випливають безпосередньо з природи, з природного закону. Марк Ціцерон твердить, що держава не тільки природний організм, але й штучне утворення, «народне встановлення», визнає рівність усіх людей від природи і можливість досягнення мудрості кожним, хто одержить освіту. Майнові та соціальні відмінності між людьми виникають не від народження, а через відносини приватної власності, що встановлюються в суспільстві. Приватна власність не буває від природи, а виникає або ж на базі давнього володіння нею, або ж володіння за законом і згодою та ін. Позитивно оцінюючи значні багатства і договори у житті суспільства, Ціцерон приходить до висновку, що держава тримається на кредиті, народ вручає свої права монарху в кредит за справедливе управління суспільством.

Важливе місце в історії соціально-політичної думки в Стародавньому Римі займає представник римського стоїцизму Луцій Антей Сенека (4 р. до н. е. — 65р. н. е.). Численні праці, і, зокрема, найбільший твір «Листи до Луцілія», дійшли в оригіналі до сучасності. Зберігаючи пантеїзм грецьких стоїків, тобто розглядаючи світ як єдине матеріальне і розумне ціле, Луцій Сенека розробляє переважно морально-етичні проблеми, при правильному вирішенні яких досягається спокій і непорушність духу. Не заперечуючи рабства як соціально-політичного інституту, Сенека разом з тим відстоював людську гідність рабів, закликав гуманно ставитись до них як до духовно рівних. Неминучий і божественний за характером, закон долі набуває значення рольового права природи, якому підкорені всі людські відносини, в тому числі держава і закон. Всесвіт — природна держава зі своїм природним правом. Люди і є члени такої держави за законами природи. Окремі ж державні утворення — випадкові та значні для всього людського роду. Розуміння закону долі (природного права), божественного духу власне і полягає в тому, щоб протистояти випадковості та в тому числі належності до тієї або іншої малої держави, визнати необхідність світових законів і керуватися ними. Та Сенека свою, в основному індивідуалістичну етику, намагається зв’язати з завданнями суспільства і держави. Етика Сенеки мала великий вплив на формування християнської ідеології.

Наростання кризи рабовласницького ладу вело до різкого погіршання становища трудящих. Могутня державна машина Римської імперії жорстоко придушувала повстання рабів і вільних бідняків. Безсилля народних мас вело до посилення релігійних настроїв, надій на допомогу фантастичних сил. У I ст. виникає християнство — рух пригноблених, яке виступало спочатку як релігія рабів, бідняків і безправних, покірних або розсіяних Римом народів. Християни чекали пришестя месії Христа — рятівника, божого посланця, який знищить царство Зла, скине гнобителів у «геєну вогненну», встановить обіцяне пророками царство, де всі люди будуть рівні тощо. Християнство набирає широкого розмаху. Бурхливий розквіт політичної думки у Стародавньому Римі припадає на правління імператора Юстініана (527—568 рр.), який завершив кодифікацію римського права. Справа в тому, що на період правління Юстініана нагромадилась величезна кількість законів, вердиктів, конституцій і праць римських юристів поза всякої системи та ін., що частково застаріли. Деякі закони, вердикти суперечили один одному, потребували систематизації; модернізації потребувало і громадянське, преторське імператорське право. З ініціативи Юстиніана здійснено кодифікацію законів.

---

2. Політичні вчення в Середньовіччі

---

Падіння Римської імперії (476 р.) завершило період історії Стародавнього світу і поклало початок історії середніх віків. Тоді розвиток політичної думки пішов у двох напрямах: по-перше, розгортається формування авторитарної королівської влади на територіях західних провінцій колишньої Римської імперії і складаються її нормативні регламентації. Поступово утворюється Іранське королівство, виникають самостійні держави в Середній Азії, Закавказзі, пізніше почався процес становлення національних держав — Франції, Англії та ін. По-друге, формуються абсолютистські монархії (деспотії) східного типу, що виникають на територіях східних провінцій. Соціально-політичне життя в країнах Середньої Азії та Закавказзя в III—V ст. і в країнах Арабського Сходу в VII ст. характеризується становленням і розвитком феодальних відносин, різким розшаруванням суспільства на феодалів і феодально залежних землеробів, скотарів, виноградарів та ін. Значна частина Середньої Азії та Закавказзя перебували тоді під владою Персії, потім зазнавали нашестя і завоювання арабів, а в XIII ст. — напади монголів. Сильний, в ряді регіонів визначальний вплив на розвиток політичних вчень мало виникнення нової світової релігії — ісламу і створення Арабського халіфату. Після об’єднання арабських племен (20—30-і рр. VII ст.) наступники Мухамеда — халіфа почали завоювання навколишніх країн і уже в середині VIII ст. поширили володіння на Північну Африку, Сірію, Палестину, Ірак, Іран, Піренейський півострів, Закавказзя і Середню Азію. Духовна і світська влади в ісламі теоретично неподільні, а головна функція влади — дотримання божественних законів. Ідеал ісламської держави — теократія.

Політична думка Середньовіччя пронизана піклуванням про пошук основ стійкого порядку, поміркованих форм правління, вимогам законопослухання. У Середньовіччі влада осмислюється як здійснення божого промислу. Покірність державній владі — одна з основних вимог християнської моралі. В основі вимог лежить заповідь Христа в лояльності та покірності владі: «Віддайте кесарю (царю) кесареве (цареве), а Богу Богове». Раннєхристиянські апологети (Афіногор, Тертулліан та ін.) закликали християн покоритися державній владі. В Арабському Сході, Середній Азії, Закавказзі та інших регіонах різні вчення виправдували іслам і закликали населення покорятися владі, бо влада це воля Аллаха. В Х—ХІ ст. у працях відомих філософів Середньої Азії відображались політичні ідеї і концепції про державу і державний устрій. Так, в працях філософа аль-Фарабі (870—950 рр.) є спроба викласти проекти ідеального суспільства (міста-держави), що суперечило ідеям Корану про божественну передвизначеність: «все у владі бога». Мусульманське духовенство сприйняло ідеї аль-Фарабі як посягання на порядок, установлений Аллахом. Але аль-Фарабі взагалі відкидав теологічні вчення про походження держави і стверджував, що держава — результат об’єднання людей для задоволення життєвих потреб, в добровільних містах-державах суспільне життя будується на принципах високої моральності людей, взаємодопомоги, рішуче відкидав неосвіченість, неуцтво, свавілля та насилля.

Великий вклад у розвиток середньовічної політичної думки вніс і філософ, вчений, поет Абу-Абі Ібн-Сіна — Авіценна (980— 1037рр.). У творах Ібн-Сіна викладено проект розумного (ідеального) суспільства і держави, де панують соціальна рівність, справедливість, свобода та гуманізм. Пізніше, в ХІІ ст. значний вклад у розвиток політичної думки в країнах Закавказзя вніс азербайджанець Нізамі Гаджієв (1141—1202 рр.), який виступив борцем за інтереси пригноблених людей, бачив причину всіх нещасть і лиха в суспільному і політичному ладі. Ідею сильної централізованої держави на території Грузії обґрунтовує відомий поет Шота Руставелі. В XIV ст. своєрідну концепцію розвитку держави розробляє відомий арабський історик Ібн-Хальдун (1332—1406 рр.). У праці «Велика історія» Ібн-Хальдун викладає ідеї про державу, суспільство, прагне виявити їх співвідносини і закономірності розвитку. Через нездатність однієї людини для задоволення всіх потреб в їжі, одязі, збереженні житла та ін. люди і створюють спільність для спільного добування засобів до життя. Поділ праці — перший фактор об’єднання. Ібн-Хальдун виділяє два етапи суспільства: примітивний землеробський, коли люди займаються тільки землеробством та скотарством, і цивілізований — міський, коли розвиваються ремесла, торгівля, наука, мистецтво та ін. Розвиток поділу праці та об’єднання зусиль багатьох людей створюють надлишки виробництва, що породжує розкіш, пишноту. Виробництво надлишку і розкіш ведуть до виникнення спільностей людей, заснованій на нерівності та примусу, встановлення влади. Жодна людина володарювати не спроможна, а тому люди створюють сильні спільності, здатні управляти державою, суспільством. Спираючись на таку спільність, володар підкоряє підданих, збирає податки в казну. Податки і побори утворюють основу держави. Держава відривається від основи, на якій виникла, правителі відходять від простого народу, а всі, хто прагне перешкодити владі володаря, усуваються. Потім створюються загони стражів, слуги владики. Володар прагне розширити вплив, завойовує з допомогою набраних воїнів інші землі, встановлює скрізь свою владу, втручається в торгівлю тощо. Все це вбиває надії підданих, підриває стимули до праці. Руйнування економіки послаблює державу: держава — форма суспільства — приходить до занепаду, якщо ж прийшла в занепад економіка. Ібн-Хальдун робить висновок про неминучість загибелі держави. Посилаючись на історію арабів, персів і берберів, Ібн-Хальдун пише, що створивши нову державу, завойовники «вдаються до самовиснаження» і виснажують суспільство. Рано чи пізно неминуче настає дряхлість імперій, що, як і люди, ростуть, досягають зрілості, а потім схиляються до занепаду.

Звичайно ж, розвиток політичної думки у феодальних державах країн Арабського Сходу, Середньої Азії та Закавказзя йшло з тими ж закономірностями, що і в країнах феодальної Європи. Панівне становище в політичній думці тоді займали найпоширеніші релігії — іслам, християнство та ін., що виражають інтереси і прагнення класів, що борються. Поруч з панівним теологічним світоглядом, і нерідко всупереч з ним, в країнах Сходу тривало вивчення і розвиток спадщини античної філософії, спроби сформулювати вчення про державу на основі розуму і досвіду. Проривом у теологічному тлумаченні держави і права стали концепції Аль-Фарабі, Ібн-Сіна, Ібн-Хальдуна та ін. Саме через арабів праці Арістотеля потрапили в Європу. В країнах Західної Європи періоду раннього Середньовіччя (V—ХІ ст.) формувався феодальний лад. Селянство потрапило в залежність від власників землі, обтяжене багатьма феодальними повинностями, зазнавало позаекономічного примусу. До ІХ—Х ст. феодальні відносини сформувались остаточно.

Політичні ідеї Фоми Аквінського

У ХІІ—ХІІІ ст. по всій Європі прокотилась хвиля єретичних рухів, що серйозно похитнули віру у святість і непорушність феодальних устоїв. Різка критика феодального ладу і його ідеології єретиками потребувала нового ідеологічного обґрунтування феодалізму. Один з визначних ідеологів католицизму домініканський монах Фома Аквінський (1226—1274рр.) прагнув обґрунтувати непохитність феодалізму, виступав за активне вторгнення церкви в філософію і науку, проти двох істин, що давало певний простір пошуку земної істини, нижчої у порівнянні з істиною небесною, що осягається відвертістю і вірою, але не залежною від неї, а іноді навіть приходить в суперечність з нею. За вченням Фоми Аквінського, світ заснований на ієрархії форм (від бога — чистого розуму — до духовного світу і, нарешті, до матеріального), з яких вищі форми дають життя нижчим. У політичній доктрині Фоми Аквінського значне місце займає вчення про закони, їх види, державу, владу та ін., прагнення використати погляди Арістотеля для обґрунтування догм католицької церкви і ще більше зміцнити її позиції. Фома Аквінський вважав, що світській владі підвладні лише тіла людей, але не їх душі. Верховна, всеохоплююча влада, в тому числі і право розпоряджатися духовним життям, належить церкві. Наскільки Бог вище людини, настільки духовна влада вище влади земного царя, володаря. Тому римському папі — наміснику Бога на Землі — мають, як васали, підкорятися всі світські царі, володарі. З урахуванням таких положень Фома Аквінський розвиває теорію теократичної влади. Державна влада — це результат волі Бога. Проте не кожен окремий правитель поставлений безпосередньо Богом і Богом же освячена не будь-яка дія правителя. Володар, як і кожна людина, має вільну волю і тому здатний чинити зло, тобто віддавати суперечливі божественним законам накази. У таких випадках визначити законність походження і використання влади володаря належить церкві. Політичні концепції Фоми Аквінського — відверта і тверда апологія феодалізму в Західній Європі.

Середні віки — період спаду в історії політичних і соціальних вчень в порівнянні з античністю. Переміщення центру ваги в суспільній свідомості від держави до церкви, прагнення значної частини суспільної свідомості до потойбічних, позаземних ідеалів, панування догматичного мислення, суворе орієнтування на тексти Святого Письма і канони церкви — все це різко звужувало тематику і зміст політичних і соціальних доктрин. Та і в період Середньовіччя політико-правова ідеологія і вчення далекі від застою. Проблеми співвідносин церкви і держави, що вийшли на передній край, неминуче породжували суперечки про суть, мету і завдання держави, про її відмінність від церкви та ін., логічно це вело до формування і реалізації проблем державного суверенітету. Суперечки про співвідносини церкви та держави супроводжувались також виявленням відмінностей між власне політикою, політичними відносинами, правом як сферою державної діяльності та законами совісті, віри і моралі, звернутими у внутрішній світ людини. У радикальних теоріях Середньовіччя уже проголошувалась свобода совісті та невтручання церкви в справи держави. Та у Середньовіччі ще мало зроблено для розвитку ідей свободи і рівності людей, справедливості. Суспільства країн Західної Європи будувались як монархічно-церковні та станові ієрархії. Демократичні і революційні тенденції раннього християнства знайшли розвиток у ряді єретичних рухів середніх віків. Радикальні єресі обґрунтовували рівність людей перед законом та їх право брати участь в реалізації не тільки церковних, але й державних справ.

---

3. Проблеми теорії політики в епоху Відродження

---

У соціально-економічному житті Західної Європи, починаючи з XIV ст. в Італії, а з XV ст. в інших країнах стався цілий ряд змін, що знаменували початок історичної епохи, названої Відродженням. Розклад феодалізму, поява і розвиток капіталістичних виробничих відносин обумовили вихід на нові рубежі політичної думки. Замість одностороннього, однозначного релігійного пояснення держави, політики і права тоді висуваються концепції, в основі яких положення про природний характер людини, її земні інтереси та потреби. Поворот до людини та її культури, що вивільнялася від диктату релігії, політики і в сфері політичних теорій. Майже водночас з великим відкриттям Коперника істинної, дійсної Сонячної системи, відкрито також і закон тяжіння держав, центр ваги знайдено, але уже Макіавеллі, Кампанелла, а згодом Гоббс, Спіноза, Гуго Гроцій аж до Руссо, Фіхте і Гегеля розглядають державу як природне утворення і виводять її природні закони з розуму і досвіду, а не з теології. Нові концепції держави випливали з інших передумов, аніж у Стародавньому світі та в середні віки. У соціально-політичних теоріях епохи Відродження центральне місце займає ідеологія централізованої держави. I не випадково. Тому що тоді настав період пробудження європейських націй. Передовим мислителям ставало ясно, що тільки сильна централізована держава може подолати внутрішню роздрібненість, а також відстояти національний суверенітет у боротьбі проти католицького універсалізму. Феодально-кріпосницькі відносини перетворюються в пута для дальшого розвитку продуктивних сил, що розбиваються буржуазними революціями.

Своєрідність політичної думки епохи Відродження

Синтезом спадщини двох джерел — античності і Середньовіччя стала оригінальна культура, філософія, соціально-політична думка епохи Відродження (Ренессанса). У культурі політичної думки античної цивілізації мислителі епохи Відродження і Реформації черпали ідеї та концепції, що забезпечували дальший розвиток суспільства, прогрес. Тоді ж до суспільно-політичних систем Платона, Арістотеля, Ціцерона проявлявся особливий інтерес. Це пояснюється прагненням мислителів використати їх концепції держави і права, політичні та естетичні погляди з метою впровадження в практику для задоволення політичних та ідейних запитів Відродження. На зміну теократичному мисленню приходить система світогляду в центрі якої стоїть людина з її потребами і прагненнями. Гуманістичне, ренесансне розуміння світу передбачало антимістичне, вільне його сприйняття, визнавало гармонію фізичного і духовного в людині, вимагало повноти чуттєвого і раціонального життя, висувало на передній край особу, її гідність і честь.

Ще в XIII ст. в Італії виникає і поширюється в Західній Європі гуманізм — підхід до суспільства, що утверджує гідність і цінність людини, її право на вільний розвиток, наголошує на людяності відносин між людьми. Італія — перша в Європі стала на шлях розвитку капіталістичних відносин, а буржуазія, яка тоді народжувалась, формувалась, вимагала усунення феодалізму, ієрархічної залежності одного соціального ладу від іншого, принципово іншого, відмінного від церковно-схоластичного тлумачення, прагнула простору для вільних дій і розвитку, прагнула вирішити питання про природу людини, принципи побудови людських відносин. Якщо релігія розглядала людину як істоту, насамперед, духовну, причому в духовності основним вважалась віра, то гуманістичний напрям наголошує на чуттєвих потребах людини і вимагає їх здійснення в існуючому світі, віддаючи переваги визнанню зверхності розуму над вірою. Великі гуманісти епохи Відродження Данте, Петрарка, Бокаччо, Пізано, Леонардо да Вінчі, Еразм Роттердамський, Ульріх фон Гуттен, Сервантес, Томас Мор, Томмазо Кампанелла і багато інших відмовляються визнати гріховну тілесну природу людини. Людські потреби вважались природними. Гуманісти визнавали ненормальними і неприродними проповідувані церквою зречення, відчуженість від чуттєвості, теїзм, тобто існування особистого бога як надприродної істоти, що має розум та волю і таємно впливає на матеріальні і духовні процеси, на особисте і суспільне життя людей. Якщо людині його чуттєві потреби дані самою природою, то, мабуть, вони однакові у всіх і служать основою для різних відносин. Усі люди народжуються однаковими і потребують рівності та справедливості у реальному житті. Визнання особистої гідності кожної людини, незалежно від походження і суспільного становища, спрямовано проти феодально-станової нерівності. Епоха Відродження створила ґрунт для виховання освічених, високоморальних, культурних особистостей, піднесення на новий культурний рівень суспільних відносин, трансформації їх в нове гуманне і розумне суспільство.

Генератором ідей Відродження виступають прогресивні мислителі, діяльність яких забезпечувала задоволення замовлення на нові соціальні та політичні ідеї. Із знань стародавніх греків і римлян, вавілонян і китайців, індусів і арабів передові мислителі-гуманісти брали міркування про державу як загальну, спільну справу народів, продовжували і розвивали традиції античних філософів і політиків, вважали, що доля людини визначається не її знатним походженням, званням, конфесійним статусом, а винятково її активністю, благородством, добропорядністю, чесністю, мудрістю, доблестю. Безкорисливе служіння спільній справі, громадянський обов’язок — ось що головне, зокрема у поведінці людини в суспільстві. Відновлювалась стародавня концепція суспільного договору, що пояснювала причини виникнення держави, законність державної влади. Величезні соціально-економічні зміни, що відбувалися в епоху Відродження знайшли своє відображення у багатьох соціально-політичних концепціях. Для концепцій характерне розуміння суспільства як суми ізольованих індивідів, що відображало індивідуалізм буржуазії. У нових тлумаченнях державної влади, як зовсім незалежної від релігійної санкції та церковного авторитету, відображався факт становлення і зміцнення національних держав. В епоху Відродження з’являються й утопічні вчення, в яких на основі «священного Письма» висувалась вимога усуспільнення власності, робились перші спроби намалювати картину комуністичного суспільного ладу, що мала утопічний характер. Однією з заслуг мислителів епохи Відродження є розчистка суспільно-політичної думки від теократичних теорій держави і права, схоластики та ін., підготовка ґрунту політико-правового світогляду.

Ідеї епохи Реформації

У кінці XV — першій половині XVI ст. важливим поштовхом у розвитку соціально-політичної думки стали ідеї протестантизму: лютеранства, кальвінізму — ідеї епохи Реформації — періоду широкого антифеодального і антикатолицького руху в Європі. Виникнення на початку XVI ст. Реформації пояснюється політичною обстановкою, що склалася в Німеччині. Тоді, коли Англія, Франція, Іспанія та деякі інші країни Європи перетворені в централізовані держави, Німеччина залишилась роздрібненою територіально і політично. За гучною назвою Священна Римська імперія німецької нації приховувалося політично нестійке об’єднання феодальних князівств з верховною владою імператора з династії Габсбургів. Влада імператора над князями базувалась на особистій залежності і по суті вважалась номінальною. Великі князівства перетворювались в централізовані монархії. Посилювалось феодальне гноблення, створюючи вкрай небезпечну ситуацію. Загострювались суперечності між феодалами, промисловцями і купцями, духовними і світськими, дворянством і князями. Ріс рух селян проти феодальних землевласників. Дедалі ширше стають соціальні конфлікти, що часто набирає релігійну забарвленість. Реформація — перша, ще незріла буржуазна революція в історії людства; буржуазія в союзі з частиною дворянства виступила проти панівної католицької церкви. Реформація почалась у Німеччині, охопила ряд європейських країн і привела до розриву, відлучення від католицької системи Англії, Шотландії, Данії, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії, частково Німеччини, Чехії, Угорщини та ін.