Розділ 1 Становлення та розвиток політичних знань

Шарль Монтеск’є — один з ініціаторів історико-порівняльного вивчення суспільства і держави. Закономірності суспільного життя розкриває через поняття спільного духу нації. Закони — суть необхідні відносини, що випливають з природи речей, все, що існує, має свої закони. Закономірність панує і в сфері суспільних відносин. Як філософ, правознавець, активний сподвижник Дідро і д’Аламбера, Шарль Монтеск’є виступає проти релігійного фанатизму, критикує теологічне розуміння історії Августіна і Фоми Аквінського, обґрунтовує закономірності розвитку природи і людської історії, підкреслює взаємозв’язок між природним і соціальним, вірить у майбутнє: настане епоха надій і сподівань, віра в торжество свободи, рівності, братерства тощо. Політичні погляди Шарля Монтеск’є сповнені суперечностей і компромісів. Але він завжди нещадно викривав феодалізм і проголошував принципи соціальної справедливості, рівності, свободи, гуманності.

Обґрунтовування ідеалу свободи Шарль Монтеск’є поєднував з існуючими формами держави: республіка (демократія і аристократія), монархія і деспотія. Кожний тип правління держави має власний принцип, що характеризує державну владу. Республіка — держава, де влада належить або народу (демократія) або його частині (аристократія). Монархія — це одноосібне правління, що спирається на закон; її принципом є честь. Деспотія, на відміну від монархії, — одноособове правління, основане на беззаконні та свавіллі, тримається на страсі. Шарль Монтеск’є виділяє в державі законодавчу, виконавчу і судову владу. Зосередження всієї повноти влади в руках однієї особи, установи або соціальної спільності людей неминуче веде до зловживання і свавілля. Розмежування компетенції поділу влади передбачає надання різним гілкам влади спеціальних повноважень з тим, щоб вони обмежували і стримували одна одну, встановлюється такий порядок, що «одна влада зупиняє другу», реалізація принципу поділу влади раціональна в Англії, де законодавча влада належить парламенту, виконавча — королю, а судова — присяжним. Вчення Шарля Монтеск’є про поділ влади мало значну новизну у порівнянні з попередніми концепціями. По-перше, поєднувалось ліберальне розуміння свободи з ідеєю конституційного закріплення механізму поділу влади. Свобода встановлюється лише законами і навіть законами основними. По-друге, у склад влади, що належить розмежуванню включались судові органи. Обґрунтування парламентаризму, як системи управління, основане на розмежуванні законодавчих і виконавчих повноважень, доповнене принципом незалежності суддів. Розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову — класична формула буржуазного конституціоналізму.

Політико-правові погляди французьких матеріалістів

Напередодні Французької революції широке розповсюдження знаходять прогресивні політичні ідеї матеріалістів Дені Дідро, Поль Анрі Гольбаха, Андріана Гельвеція, Жульєна Ламетрі та ін. Критикуючи феодальні державні устрої, французькі матеріалісти пропонували створювати такі управлінські інститути, що відображали б інтереси всього суспільства. Політичні вчення французьких матеріалістів стали кроком у порівнянні з ідеями Монтеск’є. Проголошена ними ідея інтересу обумовленості характеру людини суспільними і соціальними умовами і, насамперед, політикою, а також рівність людини, її вроджене прагнення до добра та ін. мали прогресивне значення.

Дені Дідро — один з відомих французьких матеріалістів, філософ, керівник енциклопедії, письменник, разом з Вольтером мав великий вплив на сучасників і розвиток суспільної думки. В основі соціально політичного вчення Дені Дідро лежить ряд положень теорії природного права. Основне в теорії — поняття природи людини. Спочатку люди жили в природному додержавному становищі, були рівні між собою і керувались повною незалежністю. В інтерпретації природне становище виступало не стільки як період ізольованого існування індивідів, скільки епохою первісних колективів з суспільною власністю на засоби праці. З появою приватної власності та духу наживи — джерела всіх «вад» — «природна рівність зникла» і люди поділились на багатих і бідних. Державна влада виникає як продукт суспільного договору, що люди укладають між собою, щоб забезпечити своє щастя, що дає суспільству можливість створення організованої політичної форми. Суспільний договір не позбавляє людей їх природної свободи і рівності. Людина лише частково передає державі свою природну незалежність з метою забезпечення інтересів і об’єднання волі та сили всіх. Державна влада базується на волі народу-суверена, тоді як правителі та царі всього лише її тримають. Знищення феодальних порядків цілком можливо мирним шляхом з допомогою законодавчих реформ і морального виховання народу. Критикуючи дух корисливості, зажерливості і вихваляючи звичаї стародавніх народів, які не знали власності, Дені Дідро не закликав до усуспільнення майна, а виступав прихильником приватної власності в невеликих розмірах. Головна мета держави — забезпечення прав громадян, їх свободи і щастя.

В ученні Поля Анрі Гольбаха — прихильника конституційної монархії, а в ряді випадків — освіченого абсолютизму, знаходимо багато інших думок про устрій держави і суспільства. У суспільстві всі виступають як предмет обміну. Саме те, що люди не одинакові, і спонукає, навіть змушує їх звертатися один до одного і надавати взаємну допомогу. Вирішальна роль в історії відводилась діяльності законодавств. Шлях визволення людей лежить через освіту. Незнання власної природи привело рід людський до того, що він опинився поневоленим і став жертвою урядів. Створювати державу і закони людей змушують інтереси особистої користі. Суспільство сприймалось як царство розуму. I природні закони ті, що випливають з природи людини, складаючи найважливіші принципи суспільних відносин. Природні права вічні і невіддільні. Основні природні права: свобода, власність та безпека людини. У суспільстві діють основні закони, обумовлені суспільним договором, і визначають взаємовідносини між носіями влади (сувереном) і народом. Завдання законів обмежувати владу володаря і правити в інтересах суспільства.

Один з представників французьких матеріалістів XVIII ст. Клод Андріан Гельвецій виступав за політичні свободи, рівність всіх перед законом, висував гасла свободи слова, друку, думки і совісті. Відкидаючи географічні фактори, що визначають суспільне життя, Клод Гельвецій визначає, що відмінності у законах і звичаях обумовлені винятково соціальним середовищем. Люди всюди народжуються з рівними здібностями і нахилами, а відрізняються один від одного лише під впливом сім’ї, виховання і найближчого оточення. Висловлюється немало глибоких догадок про матеріальну обумовленість свідомості, її історичний розвиток, соціальну природу моралі та політичних установ. Суспільні інтереси є однією з основ виникнення держави і законів, утвердження «розумного суспільного ладу».

Радикалізм Жан-Жака Руссо

Політичні вчення французького просвітництва стали ідейною зброєю Великої Французької революції (1789 р.), сприяли виникненню і розвитку прогресивних політичних і соціально-економічних ідей в країнах Європи та ін. Один з визначних французьких просвітителів, філософ, Жан-Жак Руссо в працях «Бесіди про походження і основи нерівності між людьми» та ін. викладає радикальний характер політичних поглядів, піддає різкій критиці феодально-станові відносини, вказує причини нерівності, появи і розвитку приватної власності. Разом з тим ідеалізується первіснообщинний лад, відкидаючи учення Томаса Гоббса про те, що в первісному суспільстві йде «війна всіх проти всіх».

Оперуючи наявністю різних політичних вчень, Жан-Жак Руссо пише: спочатку люди жили, як звірі. У них не було нічого спільного, навіть мови, не кажучи вже про власність або мораль. Люди були рівні між собою і вільні. Та в міру удосконалення навиків, знань людини, знарядь її праці міцніли суспільні зв’язки, поступово зароджувались соціальні формування: сім’я, плем’я, народність. Період виходу з дикості, коли людина стає суспільною, залишається вільною — найщасливіша епоха. Далі розвиток цивілізації зв’язаний з появою і зростанням суспільної нерівності, з регресом свободи. Спочатку виникає майнова нерівність, що стала основою для приватної власності землі. На зміну природному стану приходить громадянське суспільство. З виникненням приватної власності відбувається поділ суспільства на багатих і бідних, між ними розпалюються жорстокі суперечності, непримиренність. Нерівність соціальна, економічна веде і до нерівності політичної. Прийняті ж закони безповоротно знищили природну свободу, остаточно закріпили власність, перетворили хитру узурпацію в непорушне право і заради вигоди небагатьох прирекли відтоді весь людський рід на працю, рабство і злидні. З переродженням держави в деспотію настає беззаконня, відсутність усяких владних структур, а панує тільки тиранія. У природному ж становищі все тримається на силі, на законі сильнішого. Повстання проти тиранії є правомірним актом, як і розпорядження, що їх давав підлеглим деспот, управляючи державою.

У протилежність Гоббсу, який в теорії суспільного договору виправдовував абсолютистську монархічну державу, Жан-Жак Руссо висловлювався за утворення такої держави, що забезпечує демократичні права. Величезні переваги Жан-Жака Руссо і полягають у відстоюванні демократичних прав і свобод. При всій відносній прогресивності політичних поглядів Жан-Жака Руссо вони ж ідеалістичні, як і погляди інших просвітителів XVIII ст. Його вплив на сучасників особливо в період буржуазних революцій заслонив вплив Вольтера і Монтеск’є. Якобінці використовували вчення Руссо про закони як відображення спільної волі та необмеженого суверенітету народу для забезпечення і утвердження революційної диктатури.

Соціальні, політично-правові вчення утопічного соціалізму

У XVIII ст. поряд з демократичними, соціальними, політичними концепціями розвитку держави і управління суспільством розвивались соціальні та політико-правові вчення утопічного соціалізму. Один з представників утопічного соціалізму сільський священник Жан Мел’є (1664—1729 рр.) своєрідно розуміє природне право, співзвучно уявленням про справжню справедливість, що складалися в середовищі народу, підкреслює, що нема справедливості в тому, що одні несуть всі тягарі праці та незручності життя, а інші, не знаючи турбот, насолоджуються всіма благами і зручностями життя. Різко засуджуються вищі стани феодального суспільства, які живуть за рахунок народної праці, пригноблюють, кривдять, грабують народ. Різко засуджуються монархія і церква. Вся купа релігій і політичних законів становить лише таємні системи несправедливості, з їх допомогою багаті гноблять бідних, руйнують і тиранять народ та ін. Засудження феодалізму і приватновласницького ладу з позицій інтересів трудівників у вченні Жана Мел’є органічно поєднано з програмою народної революції, з побудовою справедливого суспільства без приватної власності, що породжує збагачення найсильнішіх, хитрих і спритних, злих і негідних, породжує зубожіння народу. Народна революція має привести до ліквідації не тільки феодалізму, а й приватновласницького ладу взагалі.

Тоді ж у Франції виникли уже прямо комуністичні теорії Мореллі, Лєже-Марі Дешан та ін. Доктрина Мореллі ґрунтується на деяких положеннях теорії природного права. На відміну від буржуазних теоретиків, природне становище зображується як золотий вік, коли люди підкорялись тільки законам природи, що передбачали спільність майна і загальну обов’язковість праці. У концепції Мореллі нема місця суспільному договору. Виникнення і утвердження приватної власності перевернуло догори дном усі закони природи, спотворило пристрасті людей, породило жадобу тощо, виник приватний інтерес — виснажлива хвороба всякого суспільства. Мореллі підкреслював зв’язок держави, політики, моралі з відносинами власності, заперечував Монтеск’є, який критикував принципи демократії, аристократії, монархії та деспотизму. При збереженні приватної власності концентрація багатств неминуче веде до того, що демократія перетворюється в аристократію, аристократія — в монархію, а монархія — в деспотію, тиранію. Тому нема сенсу шукати найкращу форму управління, поки не знищена приватна власність і народжені нею приватні інтереси. Ідеї утопічного соціалізму знайшли відображення і в працях інших мислителів. Особливе місце займав бенедиктинський монах Лєже-Марі Дешан, який ділив історію людства на три етапи: дикість, коли люди не знали власності, влади, законів; потім люди перейшли до стану законів, виникла нерівність, власність, закони, суспільство ділилось на соціальні спільності, а потім настає царство «безумства звичаїв», обману і насилля. Та в «стані звичаїв» не буде релігій, війн, судів, торгівлі, банкрутства, спекуляції та ін. Життя людей стане простим і близьким до природи. Свідомість моральної єдності людей і простота життя приведе до відмирання примусу та управління суспільством.

---

5. Розвиток політичної думки в XVIII в.

---

XVIII ст. увійшло в історію Європи і Америки як століття просвітництва. Блискуча плеяда філософів проголосила всесилля людського розуму і завдала смертельного удару марновірству і мракобіссю — темній спадщині Середньовіччя. Вільнодумство входило в моду. Вивільнення розуму від пут обскурантизму сприяло швидкому прогресу наук і мистецтва. На початку століття в лоні філософії формуються і розвиваються політичні вчення, що ставили метою вивчення історії суспільства. Системою філософських та історичних методів аналізу соціальних процесів залишаться політичні ідеї в концепціях Ніцше, Канта, Гегеля. Історики тоді аналізували джерела демократичних революцій в Європі, Америці та ін. У працях відомих представників соціально-політичної думки Франсуа Гізо, Огюста Т’єррі, Луї П’єра, Жюля Мішеля, Томаса Пейпа, Томаса Джефферсона, Олександра Гамільтона та ін. розглядаються важливі ідеї, формуються теорії держави, права, суспільства: по-перше, історія твориться людьми, по-друге, революція є результат суспільних суперечностей, загострення яких вибуховонебезпечне, по-третє, походження соціальних спільностей і станів державної влади сягають своїм корінням до завоювань одних племен іншими. Політико-правові концепції ставили метою дослідити процес виникнення людства, розкрити рушійні сили історії та її законів на базі емпіричних і узагальнених фактів і даних, подій та явищ в історії, культурі народів.

Потреба в економічних і політико-правових знаннях виникла з розвитком капіталістичних відносин розширеного виробництва, торгівлі та ін. Бурхливий розвиток соціально-політичних і правових учень спостерігається в Сполучених Штатах Америки в період боротьби за незалежність. У полум’ї визвольної війни (1775—1783 рр.) англійських колоністів проти метрополії народжується незалежна держава — Сполучені Штати Америки. Колоністи обмежувались тоді вимогами зрівнялівки політично-правового режиму в колоніях з режимом, що існував в Англії. Вимоги теоретично обґрунтовувались принципами англійського загального права та конституційності та ін. З 70-х років ХVIII ст. вимоги колоністів радикалізуються і для обґрунтування їх беруться природно-правові доктрини, що розроблялися тоді у Західній Європі. Тоді ж найвизначнішими представниками соціальної, політико-правової теорії в США виступали активні учасники визвольного руху в колоніях Томас Пейн, Томас Джефферсон, Олександр Гамільтон та ін. Під впливом ідей визвольного руху, природно-правових теорій у трактуваннях Гоббса, Мільтона, Локка, Вольтера, Монтеск’є, Руссо формуються політичні та правові погляди Томаса Пейна, який розрізняє природні та громадянські права людини (право на щастя, свободу совісті, свободу слова тощо). З утворенням суспільства та держави люди передають частину природних прав у «загальний фонд». Виникають громадянські права, що належать людині як члену суспільства. Це ті права, які людина не здатна захищати своєю владою (право власності тощо). Раніше не існувало приватної власності на землю та ін. З переходом до землеробства виникає і приватна власність на землю, виникає і поділ людей на багатих та бідних. Адже, за природою усі люди рівні в правах, а поділ на багатих і бідних є наслідком появи приватної власності. Держава ж виникає слідом за об’єднанням людей в суспільство, бо об’єднавшись люди не здатні оберігати справедливість між собою. I держава створюється людьми за суспільним договором — єдино можливому способу утворення держави. Тому верховна влада в державі має належати самому народу. Ідея народного суверенітету приводить Пейна до висновку про право народу знищувати або засновувати будь-яку форму правління, право народу на революцію, і обґрунтовує допустимість і необхідність відділення колоній від Англії та утворення власної незалежної держави. Республіканське правління має ґрунтуватися на принципі народного представництва. Таке правління засновано в інтересах суспільства і здійснюється в інтересах людей — індивіда і спільності. Соціально-політичні погляди Томаса Джефферсона близькі до політичних поглядів Томаса Пейна. Радикальне демократичне трактування природно-правової концепції проявилась в уявленні Джефферсона про суспільний договір як основу устрою суспільства, що давав усім його учасникам право конструювати державну владу, а звідси логічно випливала ідея народного суверенітету і рівності громадян в політичних і соціальних правах. Його ідеал — демократична республіка вільних і рівноправних фермерів. Джефферсон — автор Декларації незалежності Сполучених Штатів. Одним з відомих політичних діячів періоду утворення США є і Олександр Гамільтон, теоретичні концепції та практична діяльність якого відіграли важливу роль у створенні Конституції США. Оцінюючи політичні та правові погляди американських мислителів, варто підкреслити, що вперше в історії ідеї природно-правової доктрини конкретизовані в конституційних та правових актах.

Ідеї консерватизму та лібералізму

Просвітництво XVIII ст. у Західній Європі стимулювало процес революційного зламу старого суспільного ладу. Прогресивні мислителі прагнули в тій або іншій формі осмислити результати буржуазних революцій і оцінити суспільний лад, що йшов на зміну феодалізму. Проблеми революційної демократії, індустріалізації виступають ключовими. Тоді один з напрямів соціально-політичної думки об’єднував тих, хто позитивно сприймав суспільну реальність, що створювалась у процесі революційних перетворень. Це позиція представників ліберальної соціальної політичної думки, зокрема позитивістів, які виступили з аналізом подій. I напрям соціально-політичної думки, що вибрав концепції, які в тій або інший формі відстоювали колишні порядки, прагнули критикувати з позицій минулого, ідеалізували феодалізм та ін. Такий напрям соціально-політичної думки названо консерватизмом. Формально представників консерватизму об’єднувало негативне ставлення до революції, як насилля до розриву з традиціями і основами народного життя. Найвпливовіші з ідеологів консерватизму Едмунд Бьорк, Леон де Бональд, Жозеф де Месир та ін. вихідці зі знатних аристократичних сімей, які зазнавали переслідування якобінського терору, відстоювали принципи монархії, станової ієрархії, католицької віри.

У процесі розвитку консерватизм оформився як політична течія, що орієнтується на збереження, спадкування, урахування національних традицій в процесі суспільного розвитку. Так, Едмунд Бьорк вважав, що в ім’я стабільності суспільства варто критикувати і навіть висміювати революційні ідеї, протистояти революційним перетворенням. Це означало заперечення ідей просвітництва, тобто ідей свободи особи і демократичних форм організації влади. Такі ж думки висловлювали й інші консерватори, відстоювали абсолютну монархію.

Дещо іншу позицію у ставленні до устрою суспільства, що прийшло на зміну феодалізму, займає лібералізм. Патріархом лібералізму вважався англійський економіст Адам Сміт. Програмні основи лібералізму з урахуванням досвіду Французької революції сформулювали Ієремія Бентам, Джон Мілль, Бенджамін Констан. Ідеї лібералізму обґрунтовував з позицій політико-правових знань Герберт Спенсер, який підкреслював, що держава за суттю є акціонерна співдіяльність для захисту інтересів громадян, що людське суспільство — унікальна форма порядку (організація), вища в порівнянні з органічною в біології. Аналогія з організмом, яка вказує на подібність і відмінність між суспільством і біологічними істотами, використана Гербертом Спенсером як метод для з’ясування в більш зрозумілих поняттях нематеріальної природи людських відносин. Будучи частиною природи, людське суспільство втягнене в суперництво за існування з іншими суспільствами і не людського навколишнього середовища.

Політико-правові ідеї Іммануїла Канта

Значні заслуги у розвитку політичних ідей належать німецьким мислителям Іммануїлу Канту, Йогану Готлібу Фіхте та ін. Родоначальник класичної німецької філософії Іммануїл Кант стає основоположником одного з великих напрямків теорії держави і права. Наріжним каменем політичної теорії є положення про те, що кожна людина має абсолютну цінність і не може бути знаряддям здійснення якоїсь мети. У трактаті «До вічного світу» Іммануїл Кант розробив проект встановлення вічного світу шляхом створення всеохоплюючої федерації самостійних рівноправних держав. В основі кантівської філософії лежить протиставлення емпіричного (дослідного) і апріорного методів пізнання. У «Маніфесті звичаїв» викладене своєрідне тлумачення природного права. Іммануїл Кант, йдучи за Руссо, дотримується умовного природного становища, де відсутнє об’єктивне право. Людині властиве одне-єдине природжене право — свобода морального вибору. Звідси випливають невід’ємні моральні якості людей: рівність, здатність ділитися своїми думками та ін. У додержавний період людина здобуває суб’єктивні природні права: право на власність, право на життя та ін. Відповідно до принципів умовного підходу до пояснення соціально-політичних явищ Іммануїл Кант відмовляється вирішувати питання про походження держави, прагне подолати певну суперечність, властиву концепціям природного права, де утворення держави шляхом договору ставало і реальною подією минулого і основою майбутньої ідеальної організації політичної влади. На думку Іммануїла Канта, суспільний договір є лише ідея розуму, що має безперечно практичну реальність. Іммануїл Кант надає суспільному договору риси регулятивного принципу, що дозволяє судити про справедливість конкретних законів. Ідея договору служить «безпомилковим мірилом» права і безправ’я. Вклад Іммануїла Канта у розробку політичної теорії характеризується тим, що сформульовано основні ідеї та принципи сучасних вчень про правову державу. Дається і визначення: держава — поєднання багатьох людей, підкорених правовим законам, а ознака держави — верховенство закону. Іммануїл Кант підкреслював, що розглядає не державу, що існує в реальності, а державу в ідеї, такою, якою має бути відповідно до чистих принципів права, що покликана гарантувати стійкий правопорядок держава має будуватися на основі суспільного договору і народного суверенітету.

Концепція держави Георга Гегеля

Найбільш завершеними і систематизованими судженнями про право, державу і громадянське суспільство стали теорії Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770—1831 рр.) — класика німецької філософії. Радикальні політико-правові погляди Георга Гегеля склались під впливом Французької буржуазної революції, але потім, під впливом змін політичної ситуації в країнах Західної Європи і посилення феодально-дворянської реакції, дедалі ставали консервативними. Політико-правове вчення Георг Гегель розглядає як необхідну складову частину філософії. Ідея права трактується як єдність права і його здійснення або «наявність буття» права, його реалізації. Георг Гегель прагне подолати недоліки кантівського апріоризму, що відриває логічне від історичного в праві. Розглядаючи ідею права, Георг Гегель виходить з концепції ідеї тотожності мислення і буття. В ученні про право і державу тезис тотожності мислення і буття знаходить відображення у формулі: «Що розумне, то дійсне; що дійсне, то розумне». Тут під дійсністю розуміється не все існуюче в реальності, а лише те, що існує із необхідності. Дійсність явище існування. Георг Гегель рішуче заперечував природно-правову теорію походження держави. Природний стан і природне право є стан безправ’я, свавілля, стан, де не можна сказати нічого, окрім того, що «з нього необхідно вийти». Тільки у державі людина здобуває свободу. В державі громадянин одержує гідну йому честь завдяки посаді, яку має, завдяки професії, якою володіє, і завдяки будь-якій своїй трудовій діяльності. Теорії держави Георга Гегеля не вистачало, насамперед, політичного підходу, і Карл Маркс у полеміці формулює систему соціально-економічних і політичних положень.

Основні положення концепції держави Георга Гегеля полягають в тому, що, по-перше, держава (тодішня) — конституційна монархія має сильну бюрократичну виконавчу владу, урівноважену участю громадян в управлінні та додержанні індивідуальної суспільної та місцевої автономії; по-друге, правова й інституціональна структура держави переживає процес змін, що викликані наміром пристосувати теоретичні передумови до традиційних умов; по-третє, політичне життя кожної епохи формується і передвизначено домінуючими духовними і матеріальними силами епохи, всієї її культури і цивілізацією; по-четверте, остаточне з’ясування характеру кожної епохи і переходу від однієї епохи до іншої треба шукати в природі метафізичного буття, що іменується Духом, Думкою і Розумом. Заслуга Гегеля в тому, що, замінивши поняття «природне становище» категорією громадянське суспільство, здійснив розмежування громадянського суспільства і держави.