Розділ 1 Становлення та розвиток політичних знань

Політологія: наука про політику

Спираючись на західноєвропейську соціалістичну думку та враховуючи специфіку Росії, Володимир Ілліч Ленін у загальних рисах сформулював марксистську політичну доктрину ХХ ст. Центральне місце в ній займає питання про класову боротьбу, що є «одним з найголовніших питань марксизму». Тісно пов’язавши марксизм з ідеологією, Володимир Ленін ідеологізував саму доктрину, що стала політичною ідеологією комуністичної партії. Складовою частиною доктрини стала концепція соціалістичної революції. Концепція містила ідею про можливість перемоги соціалістичної революції в одній, окремо взятій країні, положення про об’єктивні передумови революції та суб’єктивний фактор, вчення про авангардистський тип політичної партії, ідею революційної ситуації, поєднання соціальної боротьби з національно-визвольною та переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну. Володимиру Леніну належить розробка концепції держави диктатури пролетаріату, методів її діяльності, структури, періоду існування, тактики державної політики. Розробив концепцію пролетарської демократії як явища перехідного типу, висунув власну теорію соціально-класової структури суспільства і дав визначення поняттю клас. У полеміці з західною і народницькою соціологією Володимир Ленін розвиває марксистське положення про економічно-політичні системи, за якими суспільство — це живий організм в його функціонуванні і розвитку, що перебуває на певній ступіні історичного розвитку. Слідом за Плехановим, ганебність суб’єктивістської методології в оцінці ролі особи в історії показує і Ленін, і, якщо Плеханов в полеміці з народниками в основному розробляє питання ролі особи в історії, то Ленін значну увагу приділяв ролі класів, народних мас, підкреслюючи, що недоліком попередніх соціологічних теорій є нерозуміння ролі народних мас в історії. Володимир Ленін вважав величезним завоюванням марксистської філософії матеріалістичне розуміння історії. В теорії історичного матеріалізму бачив науковий фундамент для розуміння закономірностей суспільного розвитку і революційної боротьби за соціалістичне перетворення суспільства. Творчо досліджуючи питання економічного, політичного і духовного розвитку суспільства в сучасну епоху, Володимир Ленін розвинув усі сторони марксистської соціології. Особливе значення мають дослідження з питань ролі особи і народних мас в історії, про державу і революцію та ін.

В кінці XIX ст. в Росії в соціально-політичній і правовій думці розвивались найрізноманітніші політичні напрямки: марксистський, ліберальний, консервативний, гуманістичний та ін. Значне місце в соціально-політичній думці займають суспільно-політичні ідеї філософів: Володимира Соловйова, Миколи Бердяєва, Сергія Булгакова, Володимира Розанова, Сергія Франка, Павла Флоренського та ін. Протягом багатьох років філософ Володимир Соловйов конфліктував із самодержавством, православною церквою, засуджував прагнення панівних класів до збагачення, бачачи в них причини багатьох соціальних лих, критикував пороки буржуазних країн Західної Європи, де існувала експлуатація праці капіталом, народжуючи пролетаріат з усіма його лихоліттями. Та політичний лібералізм Володимира Соловйова обмежувався соціальними теоріями, основне місце серед яких належало ідеї боголюбства. Люди, вважав Володимир Соловйов, ворожі один одному за своєю природою. В основі ворожнечі лежить боротьба за існування, за підтримання рівня матеріального життя, і боротьба не зникає, поки людство не вийде з природного стану і пов’язаних з ним зовнішніх майнових інтересів. Моральність не залежить від матеріального людського початку, від економічних відносин, не залежить і від раціонального початку, що відображається в юридичних і державних відносинах. В основі нормального суспільства лежить духовний союз, найповніше втілений в церкві. Всі інші види суспільних відносин служать матеріальним середовищем для здійснення божественного початку, представленого церквою. Володимир Соловйов не ідеалізував панівну в Росії православну церкву, а вважав необхідним її реформувати, створити вселенську церкву на базі об’єднання православ’я і католицизму. Політична думка в кінці XIX ст. — на початку ХХ ст. зазнавала впливу ідеї примирення і гармонізації ворогуючих сил, єднання російської інтелігенції та народу та ін. В працях філософів Сергія Булгакова, Миколи Бердяєва та ін. головне місце займає критика ідей ліберального народництва, особливо положення про самобутність шляху Росії до соціалізму, доводили, що Росія стала на шлях капіталізму з усіма випливаючими звідси соціальними і політичними наслідками. В полеміці з народниками марксисти відстоювали положення про прогресивність капіталістичного розвитку Росії і виходили з того, що рушійною силою майбутньої соціальної революції стане не селянство, а робітничий клас. Та російський марксизм із самого початку не став цілісною, послідовною ідейно-політичною течією суспільного руху.

Політичні вчення Заходу (кінець XIX ст. — початок ХХ ст.)

В XIX і ХХ ст., поряд з марксистською, одержали широкий розвиток і інші концепції, політичні теорії, що збагатили соціально-політичну науку новими положеннями і висновками. У другій половині XIX ст. популярність здобуває теорія завоювання Людвіга Гумпловича (1838—1909 рр.) — представника соціального дарвінізму. За його теорією, суспільне життя спочатку становить нещадну і невпинну боротьбу між групами людей. На початку історії ворожнеча розділених расово-етнічними ознаками орд призвела до поневолення одних іншими і до виникнення держави, за якої на зміну боротьбі між ордами приходить боротьба між станами, класами і політичними партіями. Конфлікт між державами — неминучий супутник існування людства. Тоді ж значне місце серед представників позитивістського напрямку займає Герберт Спенсер (1820—1903), який розробляє теорію соціальної обумовленості влади. В процесі свого розвитку суспільство еволюціонує від війни до миру, від військового до промислового (індустріального) стану. Герберт Спенсер передбачав, що в майбутньому може виникнути федерація вищих націй, яка, як верховна влада, заборонить війни між народами, вважав, що в основі суспільних відносин лежить не взаємна ненависть людей, а їх співробітництво. Еволюція суспільства сприяє придушенню агресивних інстинктів людей і виникненню нового типу людини, який зможе гармонійно поєднувати задоволення своїх особистих і суспільних потреб.

На початку ХХ ст. широке розповсюдження одержала теорія еліти, запропонована двома італійськими ученими Вільфредо Парето (1848—1923 рр.) і Гаетано Моска (1858—1941 рр.). В одній із праць «Елементи політичної науки» Гаетано Моска твердить, що влада завжди знаходилась і має знаходитись в руках меншості. Коли ж влада переходить з одних рук в інші, то переходить від однієї меншості до іншої, але ніколи від меншості до більшості. Правлячу меншість Гаетано Моска називає панівним класом, елітою. Політичний прогрес полягає в переході влади від однієї правлячої еліти до іншої. Кожна еліта управляє шляхом поширення тієї ідеології, що відповідає завданням і меті її влади. Гаетано Моска вказує на дві тенденції в історії держав: аристократичну і демократичну. В аристократичних державах влада знаходиться у замкнутих еліт, а в демократичних — у еліт, які виходять з мас. Вибори — спосіб оновлення еліт. В праці «Трактат про загальну соціологію» Вільфредо Парето розглядає еліту як групу природжених керівників нації, як людей, які наділені видатними якостями, що виділяються на загальному фоні, і вважав, що в будь-яку епоху існують дві такого типу групи — еліта і контреліта, які ведуть між собою боротьбу за владу за допомогою мобілізації мас. Домінуючою якістю правлячої еліти служить здатність управляти людьми. Індивіди, наділені такою здібністю, маніпулюють масами за допомогою обману або насилля. Якщо ж еліта не оновлюється, то деградує, що веде до революції, в ході якої змінюється склад правлячої групи.

Вчення про владу знайшло дальший розвиток в теорії олігархізації (бюрократизації) політичних партій, сформульованій Мойсеєм Острогорським (1854—1919 рр.) і Робертом Міхельсом (1876—1936 рр.). В праці «Демократія і організація політичних партій» Мойсей Острогорський виділяє три стадії в розвитку політичних партій: аристократичні групи, політичні клуби, масові політичні організації. На третій стадії відбувається бюрократизація керівництва політичної партії, а демократія в партії неможлива. Аналогічні висновки робить і Роберт Міхельс, який формулює закон олігархізації політичних партій. Вожді уступають владу в політичній партії тільки вождям, а не масам. Влада в політичній партії належить керівникам, яких підтримують професіонали, платні або призначені апаратом. Участь рядових членів у керівництві її неможлива, бо політична партія — це суспільство в мініатюрі, а в суспільстві тим більше неможлива участь всіх громадян в управлінні державою.

Особливе місце в розвитку науки про політику належить німецькому соціологу Максу Веберу (1864—1920 рр.). Йому належить розробка теорії демократії, центральною ланкою якої стало вчення про механізм соціального контролю над відособленим від суспільства бюрократичним апаратом. Головна увага приділяється техніці відбору політичної еліти, яка має підкоряти собі бюрократію. Тут розроблено дві взаємозв’язані проблеми: виділення типів панування і способи легітимізації (визнання законності) типів панування. Макс Вебер розглядав панування як монопольну владу, а владу — як здатність нав’язувати свою волю за допомогою примусу, сили, наказу тощо. I тут Макс Вебер зупиняється на розкритті змісту і суті поняття панування. Панування — такі відносини між тими, ким управляють, і управлінцями, за яких управлінець може нав’язувати підлеглому підкореному свою волю шляхом примусу, наказу тощо. Відносини влади звичайно носять подвійний характер, що складається як взаємозв’язок наділених владою і підкорених їй. Володіючи владою, управлінці не тільки спираються на фізичний примус, але й переконання підлеглих у власній необхідності підкорятися, виправдання своєї позиції і дії. Жодна система законів, моральних або інших, не прийде в рух без бажання і волі людей сприйняти систему. Панування, за Максом Вебером, — це узаконене насилля, яке буває трьох типів: традиційне, харизматичне і легальне. Традиційне панування засноване на звичаї. Для його легітимізації потрібна віра людей в законність влади. Це станове, соціальне панування. Харизматичне панування засноване на звичці. Для його легітимізації потрібна віра людей політичному лідеру, володарю. Легітимізація тут відбувається завдяки вірі в особливі політичні якості володаря. Легальне панування основане на праві. Спосіб його легітимізації — віра в раціональність норм, які зобов’язують одних людей підкорятися іншим. Бюрократія є ідеальним типом легального панування, втіленням раціональності влади. Демократизацію Макс Вебер розумів як мобілізацію мас політичними лідерами, розглядав її як діючий засіб протидії тотальній бюрократизації. Тоді ж харизматичний лідер урівноважує і спроби узурпації влади з боку олігархічних груп самого громадянського суспільства. Макс Вебер надає особливе значення інституту президентства, а президента розглядає як обраного вождя нації.


7. Сучасні політичні вчення Заходу


Проблеми політичної науки, поставлені в різні періоди ХХ ст., і є предметом обговорення і дальшого дослідження в сучасних умовах. I неможливо охарактеризувати всі або хоча б основні напрямки сучасної науки про політику. Тут можна визначити лише деякі її найважливіші проблеми. Для сучасної політичної науки Заходу характерна неоднорідність сфери предмета досліджень, багатоманітність і суперечливість теорій, ідей, міркувань про політику, політичну владу, політичні відносини, про їх місце і ролі в політичному процесі. З початку ХХ ст. в науці про політику утверджувалися різні напрями і школи, визначались важливіші теоретичні орієнтації і концепції. Утверджуються і набирають широкого розповсюдження політичні школи: неопозитивізму, прагматизму та політичного реалізму, модернізму, соціальних систем та ін.

В сучасних умовах найпоширенішим в науці про політику є соціологічний напрям. Представники соціологічного напряму вивчають явища політики в контексті і через призму аналізу суспільства в усій складності і багатоманітності його соціальної структури і політичного процесу. Вирішальний вплив на становлення і розвиток соціологічного напрямку в політичній науці мали праці соціолога Макса Вебера і, зокрема, його теорія соціальної дії; французького соціолога Еміля Дюркгейма і його теорії соціальних систем та ін. В межах соціологічного напряму в політичній науці, італійці Вільфредо Парето і Гаетано Моска розробили основи сучасної концепції еліти. В руслі соціологічного напряму є розроблена Мойсеєм Острогорським і Робертом Міхельсом концепція політичних партій.

Виникнувши на початку ХХ ст., неопозитивізм в соціології став теоретико-методологічною орієнтацією, що опирається на усвідомлене і на неусвідомлене, на філософське положення логічного позитивізму, знайшов широке розповсюдження і в політичній науці. Основні положення неопозитивізму в політичній науці полягають у визнанні того, що, по-перше, соціальні та політичні явища підкоряються законам, спільним для всієї дійсності — природної і соціально-історичної (натуралізм); по-друге, методи соціального дослідження мають бути такими ж точними, суворими і об’єктивними, як і методи природознавства; по-третє, суб’єктивні аспекти людської поведінки можна досліджувати тільки через відкриту поведінку (біхевіоризм); по-четверте, істинність наукових тверджень має доводитись емпіричними дослідженнями; по-п’яте, всі соціальні явища описуються і відображуються кількісно. Проте прихильники постпозитивістської методології відстоюють пріоритет теоретичних знань в політичній науці. Неопозитивізм не є єдиною школою. Це загальна і дуже впливова орієнтація, прихильники якої називаються представниками наукової політичної соціології або природничо-наукового напрямку в політичній соціології. Виникнувши спочатку на базі Віденського гуртка — фізикалізм і концепція емпіричної політичної соціології Отто Нейрата, і незалежно від нього, в руслі емпіричної соціології США (Ланберг, Стів Чепін, Стів Дода, Рем Бейн та ін.), — ця течія відмовилась від початкового ригоризму, тобто твердого наміру дотримання принципів, що мали значний вплив на розвиток емпіричної політичної соціології. Засвоєння емпіричною соціологією Заходу неопозитивістської концепції логічного емпіризму (тобто визнання чуттєвого сприйняття) тривало в 40—60-х роках. Неопозитивістські установки поділяють багато відомих соціологів та політологів (Лазарфельд, Герберт Зеттерберг, Губерт Блейлок). Їх вплив на практику соціологічних досліджень подвійний. З одного боку, неопозитивізм зазнає справедливої критики об’єктивно-ідеалістичних, ірраціоналістичних концепцій, відстоює застосування наукових, зокрема математичних, методів дослідження, а з другого, — засуджує межі і можливості соціологічного дослідження, намагання відірвати політичну соціологію від політики, виступає проти історизму і абсолютизують математичні методи, деякі логічні процедури у вивченні всередині суспільства соціальних процесів і, природно, наукові дані про поведінку людини.

Школа прагматизму і політичного реалізму виникла і знайшла найбільше поширення в США. Відомі її представники Чарльз Сандерс Пірс (1839—1914 рр.) — американський філософ, логік, засновник прагматизму, професор в Кембриджі, Балтиморі і Бостоні, Уїльям Джемс (1842—1910 рр.) — професор Гарвардського університету, вчені Чікагського університету Чарльз Маріам, Генрі Моргентау та ін. Прагматизм політичний (от грецьк. pragma — діло, дія) — установка на досягнення безпосередніх переваг, що ігнорують моральний зміст і віддалені наслідки дій. Представники школи прагматизму сприйняли ідеї і методологічні установки філософської теорії прагматизму, уміло пристосовуючи їх до аналізу політичного життя в США. В працях Уільяма Джемса прагматизм формулюється як метод вирішення філософських і соціологічних суперечок шляхом порівняння практичних наслідків, що випливали з тієї або іншої теорії, і як теорії істини: істина те, що краще працює, що краще підходить до кожної частини життя і поєднане з усією сукупністю досвіду. Представники школи прагматизму наполегливо доводили необхідність зміцнення зв’язків соціальних і політичних наук з практикою, з реальним життям. В сучасних умовах прагматизм в соціології виступає в формі експериментального натуралізму, що з’єднує суб’єктивний ідеалізм з антимарксизмом, або в формі неопрагматизму, який об’єднує прагматизм з неопозитивізмом і семантичним ідеалізмом. Прагматизм включає операціоналізм Вріджема, головне в якому є ідея операційного аналізу, за яким суть будь-якого поняття може визначитись лише за допомогою опису операції, що використовується при формуванні, споживанні і перевірці поняття. Звичайно ж, в центрі філософії прагматизму є так званий принцип прагматизму, що визначає значення істини, її практичну користь.

Теорії модернізації (модернізм) — сукупність поширених на Заході в політології і соціології концепцій суспільно-економічного та політичного розвитку, що пояснюють процес переходу від стабільного, традиційного до сучасного індустріального та постіндустріального суспільства, що безперервно змінюється. Їх прояв обумовлений формуванням критичного ставлення до традиційної науки про поведінку. В 20-ті роки досягла розквіту класична форма біхевіоризму (тобто поведінки). На той період припадає пік впливу біхевіоризму на ідеї та методи соціології. Біхевіоризм, безперечно, сприяв нагромадженню величезного емпіричного матеріалу, що, проте, зростав з неймовірною швидкістю і масовістю. Хоча біхевіоризм дав позитивний ефект у вивченні поведінки індивідів у малих групах, проте, зовсім недостатньо застосовується в суспільстві. Звідси поява нових тенденцій в соціології Заходу, серед яких важливе місце займає і модернізм. Суть модернізму полягає в тому, що, не відкидаючи в цілому поведінковий підхід до вивчення суспільства, політики, прагне подолати його крайності і недоліки. Модерністи намагаються доповнити поведінковий підхід інституціональним, тобто вивченням політичних і соціальних інститутів і механізмів їх функціонування.

Школа соціальних систем і її вплив в соціології Заходу та Сходу. Методологією соціологічних досліджень використовується ідея системного аналізу та структурного функціоналізму. Структурно-функціональний аналіз став широко застосовуватися в соціології та політології, починаючи з середини 50-х років. Його суть полягає у виділенні елементів соціальної взаємодії, що досліджується і визначає їх місце і значення (функції). Та в деякому зв’язку якісна визначеність робить необхідним її системний розгляд. В тому або іншому вигляді функціональний підхід використовувався в усіх політичних концепціях, де суспільство розглядалось як система. Виникла і виявилась дуже стійкою аналогія між суспільством і організмом. Власне, при дослідженні, відповідно, в суспільстві вишукувались подібні органи, функціонування яких забезпечує життєздатність організму — суспільства. Розглядаючи суспільство, політику в термінах структурно-функціонального аналізу, соціологи Заходу, а потім і Сходу зосереджують увагу на факторах, що сприяють або перешкоджають інтеграції та системі і навіть не порушують питання про необхідність її якісних змін. Постбіхевіоризм характеризується поєднанням позитивістсько орієнтованого на створенні «позитивної» досвідно доказової соціальної і політичної теорії і ціннісно-ідеологічного підходу до досліджень соціальних і політичних явищ.

Значну роль в політичній науці Заходу відіграє й інституціоналізм. Його представники вивчають стійкі форми організації і регулювання суспільного, в тому числі і політичного, життя. Основне поняття, що використовується при дослідженні, є політичний інститут, який створюється з метою реалізації певної політичної мети. Політична поведінка людей інституціоналізмом вивчається в тісному зв’язку з існуючою системою соціально-нормативних актів та інститутів. Представниками інституціоналізму в політичній науці є американські політологи Сеймур Мартін Ліпсет, Чарльз Міллс, француз Моріс Дюверже та ін. Політологи француз Моріс Дюверже, американець Роберт Даль, німець Ральф Дарендорф та ін. розробляють концепції політичного плюралізму, біля джерел яких стала теорія соціальної солідарності Еміля Дюркгейма. В основі їх поглядів лежить положення про те, що в сучасному суспільстві класи як такі зникли, а замість них існують різні взаємодіючі соціальні спільності, інтереси яких не є антагоністичні, а повністю примиримі. В таких умовах держава виконує функцію узгодження інтересів різних соціальних спільностей, виступає як нейтральний арбітр між конкуруючими політичними станами, покликана не допускати домінування одних перед іншими. Значну роль у розвитку політичної науки відіграла і теорія демократії, основи якої закладені ще французьким мислителем Алексісом де Токвілем. В межах теорії демократії сформувались сучасні вчення про правову державу, громадянське суспільство, про права і свободи людини (Сеймур Мартін Ліпсет, Роберт Даль та ін.).

В руслі соціологічного напрямку в політичній науці розвиваються і діють гуманістична концепція в соціології Флоріана Знанецького, теорії символічного інтернаціонізму Джорджа Міда, теорія конфлікту, теорія соціального обміну, теорії бюрократії (Макс Вебер, Роберт Кінг Мертон, Алвін Гоулднер та ін.), концепції тоталітаризму (Ханна Арендт, Фрідріх фон Хайєк, Хосе Ортега-і-Гасет, Микола Бердяєв та ін.), теорії міжнародних відносин (Раймонд Арон, Роберт Моргентау, Макс Каплан та ін.). Становлять інтерес висновки і ви-значення влади, зроблені політологом Едвіном Тоффером, та ін.

Структурний функціоналізм Толкотта Парсонса

Відомий американський соціолог Толкотт Парсонс — засновник досить впливової структурно-функціональної школи. Його теоретична система орієнтована на синтез всього цінного, створеного в соціальних науках, а теоретичні пошуки полягали в новому підході до з’ясування соціологічної теорії. Толкотт Парсонс поклав початок нового підходу до творчої спадщини в соціології, прагнув синтезувати різні концепції. При формуванні соціологічної теорії Толкотт Парсонс дотримувався позиції аналітичного реалізму, починав виклад теорії, насамперед, з розробки понять, абстрагованих від складної і різноманітної емпіричної дійсності, але здатних виділити найістотніші, найважливіші риси існуючого світу. В сучасному суспільствознавстві функціональний підхід — один з методологічних підходів. Його суть полягає у виділенні елементів соціальної взаємодії, які належить досліджувати і визначати їх місце і значення (функції) як певності, роблять необхідним її системний розгляд. Функціональний підхід присутній в усіх соціальних концепціях, де суспільство розглядається системно. Виникає і виявляється дуже стійкою аналогія між суспільством і організмом. Відповідно, в суспільстві вишукувались подібні органи, функціонування яких забезпечує його життєдіяльність.

Соціальна система — система дій. Важливе місце в творчості Толкотта Парсонса займає і формування концепції соціальної системи. Соціальна структура є система відносин між «дійовими особами», основана на певних зразках, що виявляються у взаємозалежних ролях. Роль же виступає ланкою, що зв’язує «дійову особу» (актора) з соціальною структурою. Соціальна система діє тоді, коли відбувається певна диференціація соціальних ролей і позицій, прав і обов’язків, що їх супроводжують, а також наявність спільних цінностей і норм.

Аналіз соціальної системи Толкотт Парсонс здійснює у відриві від проблеми її походження, визначає як складову частину загальної системи дій. Іншими складовими частинами загальної системи дій є система культури, система особистості та система поведінкового організму. Для реалізації системи дій необхідна її здатність до адаптації, досягнення мети, інтеграції і збереження зразків, тобто система має відповідати чотирьом функціональним вимогам. Адаптивна система — це, по суті, поведінковий організм, зосередження важливих людських здібностей, які допомагають їм адаптуватися до вимог фізичного та біологічного оточення. Досягнення мети пов’язується переважно з особистістю індивіда. Система особистості є основним агентом процесів дії, а звідси — здійснення культурних принципів і вимог. Інтегративна ж функція пов’язується переважно з соціальною системою, що формує соціальні відносини між дійовими особами (акторами) і колективами. Збереження взірця реалізується системою культури, що організує комплекси символічних значень, здійснює їх структурування, використання, збереження й зміну. Аналізуючи взаємозв’язки між чотирма функціональними вимогами дії, а також між ними і оточенням дії, Толкотт Парсонс відмічає важливе явище: взаємопроникнення. Найвідомішим взаємопроникненням є інтерналізація соціальних об’єктів і культурних норм особистістю. Одним із прикладів взаємопроникнення є й інституалізація нормативних компонентів політичних, соціальних, культурних систем та ін.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Політологія: наука про політику» автора Горлач М.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 1 Становлення та розвиток політичних знань“ на сторінці 8. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи