Московитія проти України: політика, культура...

Біснуватий фюрер, що мав непомірні апетити до чужих земель і народів, став для московських «апостолів» іконою. Чи не в нього навчилися облуді і лицемірству? Який там bon ton, які там манери, який до біса гуманізм — геть з вашими інтелігентно-європейськими демократичними вихилясами! — це правило московських ведмедів лужкових та іже з ними, які, немовби лободи об’їлися, безцеремонно поводяться не лише у власному домі, а й в домі сусіда. Молю Бога, аби не прийшов час, коли Європа нарешті відчує, збагне, зрозуміє наслідки стилю безцеремонного диригування в московській оркестровій клініці. Біснуватий фюрер, що мріяв про вселенське панування, знайшов серед московських «апостолів» гідних трубадурів «Майн камф», що є зразком нехтування законами людського мирного співжиття.

Але свята дитяча наївність гадати, що захист ідей «Майн камф» має відкритий характер, скажімо, освячений дідівськими звичаями «іду на ви…». Ні, він облесливо підступний, він — з жалом трутизни і прихованої ненависті, закомплексованої зверхньої погорди, нахабно-простацької бравади; в цій балаганно-тандентній методиці ви почуєте фальшиві ноти тих, для кого професією стало «мочіть ліцо в сортірє», мовляв, захищаються традиційно інтереси росіян. Де захищаються, спитаю ще раз, — в Абхазії? Осетії? Придністров’ї? Мукачевому? Сіверськодонці? — аби відчути увесь жах потворно-пекельного імперського цинізму. Під гусеницями танків у Вільнюсі чи у підривній гусарсько-вишколеній «асамблеї» з синіми чекістськими погонами — в ім’я українського розбрату, деморалізації, релігійної політизації України. На полях Катині це було? Чи в Хорватії, в Кабулі?

А що робиться в рідній хаті кремлівського Ведмедя, де у горі, нужді, безгрошів’ї лічать холодні дні обкрадені ним росіяни?! На тому Сахаліні, в Петропавловську-Камчатському, в Уссурійському краї, на кордоні з Китаєм?! Які квіточки ростуть у Нальчику, в Кабардино-Балкарії, Дагестані, — увесь Кавказ піднімається з колін?!

Корчиться-гине, відгниває, струпами обростає тіло останньої імперії Зла, «добро, процвітання» якої трималося на кривдах і зневазі народів, на неповазі до сусідів, і ця імперія — не якісь там британська, французька, що тихо сконали. О, ця імперія ще багато нашкодить людям, ще багато зла, братовбивств од неї слід чекати! Ще хапається за крадену київську шапку Мономаха, ще лютим голодним звіром зазирає в багаті поля півдня України, сотворює нові небилиці про своє месіанство та історичне призначення (чи не морити людей далі голодом, гнати юнаків на нові війни і гноїти прийшлі покоління у нових концтаборах?!), насаджуючи зажерливу зледачіло-пожадливу деморалізовану церковну братію з Півночі по землях їй неналежних, ту братію, яка найперше забула про Бога і Слово його і яка кинулася з амвонів у політику, несе заповіти розбрату і зневаги серед українства та й самої України. Ця братія звела кубельце п’ятої колони в святій Києво-Печерській лаврі, організовуючи політичні демонстрації вулицями Києва, заполітизовані хресні ходи до Верховної Ради України, розпродуючи в книгарнях антиукраїнські, антидержавні книжечки авторів типу князя Волконського; ця братія не молиться Богові, а повчає, кого з політиків любити, а кого ненавидіти, ця братія досі розпросторює прокляття Синоду над образом мученика Івана Мазепи — лицаря самодержавної України, врешті, ця братія забула про узвичаєні конституційні норми, що церква має бути відокремлена від держави. Бо Церква — воістину Храм Божий, найсвятіше місце, де стражденний у молитвах шукає прихистку. Не такою стала нинішня Церква: ченці лаври їдять ікру астраханську, оленятину із заповідних місць, п’ють вина, горілки, меди заморські, їдять солодкі, мариновані, присмажені, приперчені страви, яких не міг уявити Котляревський в «Енеїді»; од бенкетів столи тріщать, сплелися на бенкетах владних світу цього діяння владик і мирян — колишніх партійних, комсомольських бонз, енкаведистів, блатних, що носять золоті і діамантові хрестики на грудях, — розпусна церковна влада поріднилася з розпусною злочинною владою мирською. Що сказав би про таких ченців чистий богочинець Іван Вишенський?!

Що є «піснею пісень» Московського патріархату стосовно сучасної України? Ненависть до неї, зловтіха над її сучасними негараздами, співпраця з усіма спецслужбами, що працюють на дестабілізацію громадянського спокою, а відтак — на повалення конституційних засад сучасної незалежної України. З волі патріарха Алексія ІІ — у минулому відданого прислужника КДБ — ведеться непристойне втручання церкви у діяння мирські. Моральне падіння духовенства патріархату Москви явне в наш час, тому що у його програмах вартісні моральні критерії замінено меркантильно прагматичними, а слугування найвищій ціннісній Ідеї зведено до гріховного політиканства на догоду провідникам політичного бруду.

Безсоромні, гріховні, богопротивні діяння української православної церкви Московського патріархату у дні—тижні президентських виборів навертали паству на злу дорогу, до лукавої людини і крутійства злого. Підкуплене найвище духівництво знехтувало чистотою Церкви… і потонуло в гріхах брехні, звідки нема вороття. Не в іменах боговідступників — протомосковських екзархів суть — вони продалися за гроші Кремля, як їхні попередники у повоєнні роки ХХ ст., тому імена їх богонечестиві. А суть у тому, що Кремль розпоряджається волею і діяннями Московського патріархату, для якого Україна — найбагатша, найщедріша житниця, а його нікчемні слуги на українській землі у подобі митрополитів Агафангела, Іларіона, Пантелеймона та іже з ними блаженств є відкриті «дипломатичні паспорти» зневаження Конституції України, а також норм церковного Переказу. І правдиво сказано, що «у боротьбі з режимом Кучми—Януковича українське суспільство стало на шлях очищення й преображення, тоді як церква Московського патріархату невиправно забруднилася в кримінальних оборудках цього режиму»1. Чи не суть їх високопреосвященств, преосвященств, блаженств числами-чисел рясною гілкою «п’ятої колони» на нашій землі?

Інструментом насильницької дії імперії став Божий дім — це окремий вислід московитської наймоторошнішої, найжахливішої імперії з усіх, що існували на землі; на крові і кривді вона була замішана…

Помаранчеві надії, віра в демократію, свободу, ненависть до кланової олігархії з Банківської з ненависними усьому народові України Кучмою—Медведчуком—Бакаєм, — ця помаранчева молодість київського Майдану, як перед тим революція троянд любої серцю українця Грузії, викликала шалений опір, скажену лють конаючої імперії. І тут Путін, згадавши колишнє професійне ремесло рицаря кинджала і револьвера, одягнувши полковницькі погони офіцера КДБ, дав усім зрозуміти, хто він є насправді і яке його справжнє обличчя без маски, без лукавої, завжди хижої посмішки — імпровізатора терористичної культури (чи не були ісламські терористи вишколені кремлівською професурою?), організатора нечуваної брехні, що в одну мить за помахом чарівної палички зарясніла на сторінках усієї московської жовтої преси, жовчною трутизною полилася з екранів телевізорів — зомбаторів мислення примітивного ґатунку, потекла соками олжі з радіоефіру… Це була нечувана за перекрученням фактів, подій, настроїв трансформація імперською психологією Помаранчевої революції, такої весняної, чистої в пекельно морозні київські листопадово-грудневі дні, коли цілий світ на власні очі, окрім Путіна, побачив, що Україна прагне справжньої європейської демократії. Це були потоки весняної води, що прорвали кригу кланової облуди.

Вийшла на помаранчевий Майдан еліта нації — професура, уся студентська молодь, без винятку, з усіх вузів України, вийшли на майдан школярі з піснями, з радістю молодого життя і дали ковток свіжого повітря усьому Народові. Це не був помаранчевий путч, панове Путін, Янукович, ви цього донині не збагнули, і життя Вас нічому не навчило! Майдан з Хрещатиком, усіма помаранчевими наметами біля Кабміну, Адміністрації Президента стали театром вільного демократичного життя — цвітом нової культури, прообразом майбутніх п’єс, музичних симфоній, театралізованих сцен, кінофільмів, асамблей, інсталяцій, осередками гумору, сатири, фольклору.

Революційні троянди Грузії дали людям надію — помаранчеві кольори України подарували людям любов і весну.

Помаранчевий листопадово-грудневий мороз України оздоровив повітря Східної Європи. Студентська молодь покликала до життя парламентські реформи, дала поштовх для зближення України з Європою. Французи, німці, англійці, поляки були з нами — усі народи Європи. Україна тисячоліттями мріяла бути з вами! Помаранчеві її прапори возз’єдналися з вашими національними прапорами!

В останні роки відносини між Росією та Україною не були простими, всупереч прагненням України до дружби з російським народом, були ці відносини оперезані «камазами» Тузли. І то — правда, як після дня наступає ніч. Усе в руках… путінських. Непрості це долоні: потиснеш дружню руку — заболить палець на власній руці.

Аналітики роблять серйозні висновки про результати «помаранчевої революції», прогнозують завдання, які вона поставить перед державою, насамперед скеровані на «оновлення держави», — аналітики прогнозують створення оздоровленого каркасу усіх гілок влади.

Роздумуючи над уроками революції, народний депутат України Олександр Карпов означує основні підсумки, які визначають діяльність держави: «Перший і головний підсумок: сьогодні очевидно, що Україна (суспільство, народ, нація) стали якісно іншими. Те, що вважалося деклараціями, затертими штампами — цінності демократії, громадянського суспільства, свободи, — одержало нове, реальне звучання.

Другий: події листопада-грудня цього року каталізували процеси формування української політичної нації. Крім того, було зруйновано стереотипи, що насаджувалися, і міфи про соціальну пасивність і громадянську апатію.

Третій (дуже важливий у стратегічній перспективі проміжний підсумок): дано імпульс переструктуруванню політичного поля і зміни формату політичного процесу»2. Аналітики розважливо і аргументовано закладають підмуровок для оновлення України. З цим не можна не погодитись. Але підсумок, що «собака не спить і не дрімає», закликає суспільство до пильності проти реакціонерів усілякого ґатунку — як російських, так і українсько-олігархічних, що підживлюватимуть тему розколу України…

Етнічна російська карта в Україні буде випробовуватися майстрами опозиції та «п’ятої колони». Антиукраїнські настрої на популістському асфальті уже не перший рік стали показовими, і час від часу до цього вогню підкладатимуть поліна нових провокацій.

Показовим був біг-борд «Бей хохлов, спасай Россию», розгорнутий на стадіоні в Лужниках під час вирішального матчу команд України і Росії за вихід до дальшої боротьби в європейському турнірі 1999 р., — транспарант, що акумулював зверхнє, хамське ставлення люмпенізованої Москви до Києва, що має історично традиційне підґрунтя. І поруч з вигуками «сало», «хахлы» біг-борд доповнював, налаштовував на «теплу атмосферу відносин», провокованих Москвою.

...Її ніхто від нас генетично не забере. Не замінити її, не перефарбувати. Вона своя, наша київська рідна шапка Мономаха. Дорога нам своєю історичною пам’яттю про слов’янський і неслов’янський половецький люд на просторах нашої землі, сучасної України. Вона несе пам’ять про київське святе Хрещення, про святих Володимира і Ольгу, про Святослава, Андрія Первозванного, Петра Могилу, Іова Борецького, Памву Беринду, Богдана Хмельницького, Івана Мазепу; вона дорога нам — як сутність карпатських гір, поліських заплав, сутність Дніпра і Чорного моря, як запах степового полину і трав на полонинах; вона свята нам убієнними, розстріляними, закатованими, замученими, похованими в сибірській мерзлій землі, свята відродженими і ще не відродженими храмами; вона дорога нам легендарним воїнством і його лицарями; вона дорога нам українською інтелігенцією, робітниками, українським селом і хутором; вона є з нами, доки живуть мої друзі у Горлівці, Донецьку, Маріуполі, Одесі, Чаплинці, Херсоні, Миколаєві, Севастополі, — доки живуть мої дорогі друзі по усій Україні од краю до краю, від села до села і од міста до міста, і усім їм, любим серцю моєму, я бажаю добра, бо вони несуть-бережуть рідну нам шапку Мономаха. А потім, після усіх нас, прийдуть нові друзі нових друзів, і з усіма ними буде українська шапка Мономаха — шапка однієї матері — України.

Своя, наша, київська шапка Мономаха була на голові Петлюри і Коновальця, Василя Стуса і Алли Горської, Вячеслава Чорновола і Євгена Гуцала, Валерія Марченка і Олекси Тихого, Георгія Ґонґадзе і Бориса Дерев’янка — була вона на голові безневинно убієнних у Биківні і Дем’яновому Лазу, у Вінниці, Львові, Харкові, Тернополі, Хмельницькому, у концтаборах Мордовії і Магадана… на голові Леся Курбаса і Григорія Косинки, Михайла Бойчука, Миколи Зерова і Сергія Єфремова була ця наша святиня — як заповіт князів берегти єдність рідної землі. Нині вона на голові Президента України Віктора Ющенка!