Московитія проти України: політика, культура...

Будь-яка інтеграція — економічна, політична — в сучасних умовах виправдана, якщо породжує стабільність і прискорює ефективність економічних реформ, збільшує дієвість політики, посилює єдність у галузі науки і техніки, позитивно впливає на розвиток культури, на охорону довкілля, яке через найближчі 5–10 років може набути ознак вселюдської тривоги. Слід посилити роль слов’янських народів у розвитку структур глобалізації, використовуючи інститут Ради Європи як систему добровільного входження, стабільного і нормального життєвого рівня, без тривог про завтрашній день. Москва таких гарантій не давала, не дає і ніколи не дасть.

Відносини, що базуються на імперському агностицизмі, з одного боку, породжують зверхню тоталітарність спілкування з неодмінним повчальним тлумаченням понять «старший брат», «молодший брат» або на рівні житейських протиставлень «росіянин» і «хохол», а з іншого, — створюють зону відчуження, дають підстави відкидати категорично усе, що є на межі диктаторських уявлень. Імперські повчання небезпечні, як пазурі кота, що спіймав пташку. Вони тривіальні, бо видають приховану суть нав’язаних «молодшому братові» стереотипів, зверхньо міщанських — у випадку прийняття запрограмованого дискурсу. Але вони безкомпромісно небезпечні. Боже сохрани від дискурсу такого «брата», подалі від нього!

За прикладами не треба далеко йти. Вони на кожному кроці. Периферійно-московські куріцини вишукують в нашому громадянському суспільстві тільки чорні фарби, а за браком фарб тримають готове відро з помиями, аби несподівано за рогом вилити їх сусідові на голову. Для куріциних Україна — якась там Буркіна-Фасо, банановий континент з аборигенами, що, скажімо, живуть на деревах у с. Краснопіллі десь на межі Сумської і Чернігівської областей «незалежной Украины». Ці куріцини без сорому і честі їстимуть гостинний хліб, поданий гостинними руками краснопілян, але в їхніх очах — усе тут не так, погано, брудно, дико, паскудно12.

Куріцини — люди без сорому і честі, з московськими претензіями, з психологією московських рвачів — зверхності, без почуття обов’язкових для кожного туриста-гостя поваги до господарів. Їм лише «подать мне…», — на них треба працювати, їх треба пригощати, і це вони сприймають як належне, вироблене віками «дружби», тоном ненависті, презирства до України перейняті їхні думки, писанина, базікання, спосіб спілкування з «аборигенами», моральні почуття, іронічні паралелі, неприйняття того, що є окрема держава Україна, що є народ, обманутий уже своїми власними немосковськими куріцинами, які теж наїжджають з столиці в якесь там Некраснопілля розпатякувати про феміністичні потенції Сімони де Бовуар, попиваючи шампанське на березі мальовничої річки в нових американських трусах, в той час, коли «місцеві аборигени» з сапами пораються на городі, носять пашу для худоби чи виловлюють колорадів на городах.

Куріцин у захопленні від власних консуматорних емоцій, від того, що він, іміджмейкер словесного блуду, може «шиканути» в київському ресторані (усе зведено до тваринних інстинктів): «Він не витримає, вони Хрещатик увесь зняли і тепер кладуть інший, і вартує це тридцять мільйонів доларів… Але Буркіна-Фасо для туриста гарна на ціни. Три дні і три ночі ми, ніби доповнюючи краснопільську розслабленість, носилися по місту, насолоджуючись графікою Тараса Шевченка у музеях і кухнею різних народів у «прикольном общєпітє», танцюючи техно у клубі «Факторія» і купаючись при місяці в озері посеред острова на Дніпрі, вивчаючи ночами ландшафт, регочучи над місцевим аудіохітом «Гамлэт як феномен датського кацапизму» (українсько-«матєрний рімейк, віртуозноє авторскоє чтєніє«), обіймаючись з пам’ятником Паніковському на Прорізній і блукаючи парками одного з найзеленіших міст Європи».

Що ти, сердешне, нещасненьке, приблудилося до нас! Як ти, нікчемненьке, з своєю лицемірною логікою голодранця («хороша ценами»), гадючою нещирістю почувалося, кліпаючи заздрісними очима в Києві? Як добре вивчили тебе, голодранця, мама з татом лічити чуже — «…тридцать миллионов долларов», тридцять срібників куріцинської писанини уже твої. Бідні, сердешні, скільки вас, голодранців нещасних, стовбичить на тротуарах по містах Європи і Америки, випрошуючи з протягненою долонею милостиню, з піснею-шлягером і без неї… А ви ще — Буркіна-Фасо! Куди далі…

Скільки вас, куріциних, понаїжджало до нашого золотоголового Києва за останні роки, облюбовуючи Печерськ, Липки, княже місто, Оболонь?!

Києве-красеню, крила твої розмахом краси сотворені для діянь доброносних! Зориш золотими очима церковних бань, синьоокими очима модерних будинків зі скла — од краю до краю, через горби і долини твоя безкінечна чарівність… Не один пігмей-куріцин, пігмей-лужков спіткнувся на твоїх тротуарах, що вимощені для київського добра і гостинності…

Москва традиційно хвора, її імперську дизентерію важко вилікувати, і так триває роками; кожен з нас це на своїй шкірі, як отруйне жало, відчуває і має змогу спостерігати, як маятник політичних інтриг розкручувався довкола України. Маятник шантажу, етнорелігійного тероризму — то він над Мукачевим, то у Тузлі, то на південному березі Криму, то в Севастополі, то в Сіверськодонці. Кожної неочікуваної миті він запускається злою рукою Москви.

Хвора Москва далі претендує на роль третього Риму, бачимо явно: сама собі вона не може дати ради. Замість того, щоби знайти причину власної хвороби, шукає її серед інших. Їй замало регіонів, що її годують, і вона вимагає для себе більшого простору, сягає ненаситним оком на інші території, втручається у справи інших етносів, які не мають ніякої причетності до її генетичної історії. І за тих обставин замість того, щоби дбати про власний народ, забезпечити йому заможне культурне життя, думати про нього, виховувати його в дусі працелюбства, поваги до сусідніх етносів, зрощувати в народі великі ідеали, почуття справедливості, обов’язку, — за тих обставин ігноруються узвичаєні народами Європи моральні норми і цінності, далі культивуються расизм, фанатично-феодальне православіє, зверхність російського етносу над іншими.

То Москва хоче полоскати чоботи у хвилях Індійського океану, то баламутить в Афганістані і на Памірі, то пускається в авантюри на Кавказі, то каламутить воду у Севастополі, то ненаситним оком поглядає на Закарпаття, дрейфуючи на козирній карті русинства, то раптом проймається «материнською опікою» над сербами з любов’ю відступниці-мачухи, то круто дає про себе знати в Іраку, граючи на струнах ісламських фундаменталістів, або раптом згадує, що у неї не усе гаразд в її власному домі — на Сахаліні чи Курилах, що в Татарстані або Башкирії відмовляються сліпо виконувати бездарні команди Центру, то етнічний сепаратизм спалахує десь там у Калмикії, — одне слово, мов той праісторичний динозавр, совається з місця на місце Москва, і від її агресивних рухів, перманентних зударів, покусувань, нашіптувань, погроз, проклять, ласк люди мають постійне відчуття дискомфортності, страху, непевності у завтрашньому дні і втрачають віру у те, що говорить і що направду вчиняє Москва.

Типовою для імперського куцого традиційно загарбницького мислення є мораль і поведінка московського крамаря Юрія Лужкова. Вона, ота мораль, не могла бути інакшою, якщо врахувати, що жоден вовк в отарі овець не може обернутися на вівцю. Але вона є таки для нього природною, бо інстинкт хапання чужого є внутрішньою суттю хижацької натури Лужкова, культурний обрій якого закінчується там, де починаються уявлення про людську порядність. Хай собі в Тамбові чи Пермі ламають голову, який великий хапуга той московський крамар, навіщо він нам зі своїми циганськими звичками обдурювати сусіда; він нам не потрібний, і хай би наші очі повік не бачили його гендлярську подобу і вуха не чули про нього. Але небезпека в тому, що московський гендляр провокує суть шовіністичної експансії (це у нього сверблячка), націленої проти простодушних «хохлів», і він є тим наступально небезпечним інструментом, яким згаданий лужковського штибу шовінізм здатний провокувати українську єдність і одність.

«Стережися сусіда — злодія», — кажуть у народі. Зрештою, ми немало начулися про Юрія Лужкова, карлика в кепці — з апетитами Гулівера, і сміємо думати, що устами московського журналіста Сергія Доренка в його об’єктивних телеінвективах проти злодійкуватого політика-шахрая російське популярне демократичне телебачення не раз оперувало вагомими аргументами і фактами.

Баєчку про вовка, що захотів з’їсти ягнятко, нагадували ламентації московського мера Лужкова щодо статусу Севастополя чи його крокодилячі сльози з приводу етнокультурної ситуації російського населення України, чи відверто ворожі вояжі до Сіверськодонця на збіговище регіоналістів-зрадників штибу наближеного до Кучми злодійкуватого губернатора Кушнарьова. Пам’ять зраджує Кушнарьова, він з породи тих, що в ім’я власної вигоди проміняли комсомол на попівське кадило; відхрестився-відцурався Кучми, якому догідливо слугував, а тепер сам для себе вишукує політичну шахівницю, щоб зіграти чергову партію… в зраду. Такий, що батька з мамою продасть за копійки… Шукає собі притулку у Лужкова. Чи можливе щось подібно жахливе в іншій державі, аби губернатори-зрадники, що в час виборів Президента України посягнули на конституційність України, залишилися непокарані? Боже, шляхи твої через кремлівські завулки єдино праведні?..

У психології вовка затямленість одна: ягнятко треба витягнути з кошари силою, накинути йому на шию мотузок.

О, цей московський наполеончик Лужков ще багато шкоди наробить, занижуючи через свої махінації престижеві цінності Росії. Але і до України у нього немалі апетити. Як він викручується, як виставляє пазурі! — вовча, видно зразу, натура. Звичайно, Україна, український народ, українська культура йому — хоч круть, хоч верть — не смакують. Не випадково на засіданні Ради Федерації 27 січня 1999 р. переконував російських парламентарів, що «розглядати Договір, кваплячись», не потрібно, виступав проти підписання Договору між Україною та Росією про дружбу, співробітництво і партнерство, лементував, що російськомовне населення України зазнає переслідувань. А як з українцями на просторах Росії?.. І коли хто його захистить?

Логіка новоявленого наполеончика — оце політ у реаліях і в уяві — на омані, лицемірстві, єзуїтстві, фальшивому тлумаченні фактів! Якби на те його воля, скільки б «дерев» навирубував! Лужковщина — це модель поведінки, коли чужий ніс ближчий, аніж власний. Поведінка лужковщини — це введена до узвичаєння манера шантажу для того, аби пересварити людей і відвернути їхню увагу від головного — у вовка завжди інстинкт чужу кишеню розглядати, як свою власну. Лужковим не можна вірити ні на йоту, вони з породи мироненависників і злодіїв!

…Кремля бояться і до нього прислухаються. Але близько бути з ним ніхто не хоче, бо часи сліпої покори і тоталітарного диктату, волюнтаризму минули разом з туманом комунізму («перемога над гітлерівцями принесла рабство багатьом народам і ще сильніше пригнобила народи Росії, а сприймалося як визволення»13, — задумуються російські демократи), бо слова у Кремлі — солодкі черешні і ніби цілющі, хоч прикладай до рани, але, на жаль, тільки слова… і так завше було: читалися стерильні проповіді, шліфувалися гладенькі наративні стереотипи в той час, коли закабалений народ стогнав під лантухами колгоспно-кріпосних визисків, бо палочка трудодня, записана пізно ввечері бригадиром, нічим іншим як визиском не могла бути, і ця палочка трудодня сьогодні у декого на устах виступає як символ «достатку» народів вселенської Москви, яка розколола світ таким робом, що Зло отримало перемогу над Добром!

…Згадуються останні слова російського Дон Кіхота, «каптри» Валерія Сабліна: «наміри мої спрямовані завжди до справедливої мети — робити усім добро і нікому не робити зла!» — того самого 37-річного Сабліна, який підняв повстання на кораблі «Сторожевой» 8 листопада 1975 р. проти брежнєвсько-компартійної системи. Він не був зрадником — з погляду людських ідеалів Саблін відстоював Добро і ціною власного життя розплатився за ідеали, наміри підняти голос правди.

Система нещадно покарала талановитого морського офіцера, який знайшов достатньо аргументів в умовах тоталітаризму виступити проти державно-партійної системи більшовизму. Він пішов в ім’я Добра у вічність, але не зрадив самому собі, не зрадив, пішов на муки, як личить героєві.