Московитія проти України: політика, культура...

Вакханалії московських шоу-зірок, що стали екстраспеціалістами фонограмного муляжу на українській естрадовій рок-сцені, — від мафіозно-протомосковського Йосипа Кобзона до різних гастрольних шоу-псевдозірок, скандальні історії, пов’язані з їхнім аморальним життям, яке смакує на усі лади, облизуючись, хутірна преса промосковської України, — це тема, що заслуговує на окрему тривожну розмову. Названі рубіново-кремлівські «зірки» почувають себе в Україні, як у своїй хаті: вони мільйонами готівкою вивозять за кордон наші з вами напрацьовані гроші, з податком сукупно, а за відплату пропонують ерзаци паскудних мелодій й пластикові квазіпісні шоу-програми.

Старше покоління України пам’ятає Йосипа Кобзона як активного пропагандиста радянського способу життя, совкового баритона, що обслуговував, вилизував, як кіт язиком, найбільші партійні кола. У роки незалежності України ура-комсомольському форсайду полюбилися пісеньки штибу: «Спасай Росію», що несуть отруйні жала «єдіной і нєдєлімой». Кобзона можна побачити в Чернівцях, де він видає себе за патріота єврейської громади, у Луганську, де підсолоджує московський хміль, або в Донецьку, Києві, Харкові, Одесі — скрізь, де є нагода зі сцени проплямкати лужковсько-вицвіле «ето било общеє наше».

Йосип Кобзон належить, звісно, до найбагатшої чиновної еліти Москви. До того захмеліла голова у поп-комсомольського форсайта, що він пішов у велику політику. З якою метою? «Спасать» Росію? — де там, лічити срібляники, зароблені безсоромним робом в одуреній ним Україні, розкручувати «солодкий медогін» про колишній совковий рай і щасливе «братерство» совкових людей. Де треба — пустить нещиру сльозу про матушку Москву, «поцілує» піднесений на рушнику український коровай, підніме з «ніжною любов’ю» хижака українську дитину на руки, де треба і де не треба Кобзон вихваляє «рай», який дорого коштував Україні, з ностальгією згадуючи «добрі часи» брежнєвської доби…

Зло від московського «отстоя»5 потрійне: воно несе нещиру тональність, оспівує хижацький розбрат, прославляє розбещеність, розпусту, ниці «блатниє» інстинкти. Перелітний московський «отстой» — попса, розбещена на низьких смаках і такій самій безкультурності, є носієм етики «слов’янського базару» з форсуванням московських шовіністичних політиканських апетитів. Ця попса породила базарне мислення й виступає носієм офіційної панслов’янської культури. Комусь те вигідно, комусь воно потрібне?! За це агітують, цією ерзацкультурою освячують неофітів на шовінізм, — одне слово, московська попса є офіційним носієм диктатного волевиявлення.

На противагу шовіністичній попсі розвивався в запіллі андеґраунд. Найбільшим речником його у Росії, на усьому пострадянському просторі виступав Володимир Висоцький, що в силу прикрих обставин швидко зійшов з кону життя. Але він пролетів зіркою, і слід від його пісень донині сяючий. Утім, однак, не для кремлівських бонз…

Андеґраунд — зона вільної творчої дії — як індивідуально-незалежне явище з’єднав Москву, Київ, культурні полюси Захід—Схід на засадах неприйняття офіційних доктрин і постулатів у літературі та мистецтві. В Україні боролися за свободу творчості Алла Горська і Опанас Заливаха, Борис Плаксюк і Володимир Маринюк, Іван Остафійчук і Василь Басанець. Сьогодні київський, а вчора ленінградський художник Феодосій Гуменюк мав однодумців серед нонконформістів Москви, Ленінграда, які через творчість поширювали істинну віру, знання, переконання. Редакція московського журналу «Знамя» присвятила цій проблемі немало місця в рубриці «Андегранд вчера и сегодня», бо виявлено велике число тлумачень того напряму літератури і мистецтва, який був опозиційний до офіційно низькопоклонної московської імперіалістичної культури6.

Андеґраунд в особах Василя Стуса чи Алли Горської, Олекси Тихого, Валерія Марченка, Опанаса Заливахи, Карла Звіринського, Віталія Сазонова, Вадима Синельникова та інших був небезпечний для московської Системи, бо в його первнях виврунювали зерна української національної ідеї, соборництва держави, нації, він синтезував протест проти наступальної колоніально-імперіалістичної індустрії у так званій соцреалістичній літературі й мистецтві.

Система донині живуча і не визнає андеґраунду. Майдан наприкінці 2004 р. став осердям усної, пісенної народної творчості, осердям фольклорного розмаїття. Тут народжувалися анекдоти, карикатури, усні оповіді, велемовні гасла, музика бардів, поетичні екзерсиси… З усієї України з’їжджалися народні таланти, поміж наметів аматори-поети читали сатиричну поезію, анонімні автори розклеювали вірші на стінах будинків.

Пересварилися, програючи вибори, Кучма з Януковичем — не поділили влади, грошей… по-їхньому, на щастя, не вийшло, бо народ виявив свою далекоглядну волю: «бандиту — ні!». Я уявляв собі в ці хвилини кислі міни основних диригентів офіційної Москви і Києва…

Фольклорні рядки Помаранчевої революції уже стали історичними сторінками словесної народної творчості — це сотні тисяч правдивих сторінок… Якими знеславленими, зганьбленими, недалекоглядними в своєму шулерстві виглядали тоді, наприкінці 2004 року, два основні — московський і київський — зачинателі брудної передвиборної гри. Називаємо їхні імена — Путін і Кучма!

____________

1 Зінченко А. Чадне кадило, або як московська патріярхія «не втручається» в політику // Українське Слово. — 2005. — 9–15.02. — С. 7.

2 Карпов О. Рушійні сили «помаранчевої революції» (роздуми на полях) // Голос України. — 28 грудня 2005 р.

3 Климчук О. Колір честі — помаранч // Музейний провулок. — 2004. — № 2. — С. 4.

4 Лист Семена Гузмана до автора від 10 травня 1994 р.

5 «Отстой» — молодіжне поняття примітивної естрадної музики.

6 Андегранд вчера и сегодня // Знамя. — 1998. — № 6. — С. 172–199.

БРЕХУНИ-ЛИЦЕДІЇ—ПОКРУЧІ

Брехуни-лицедії мають театр і свого глядача. Вони їх шукають… так тривало упродовж десятиріч у нашій Україні.

Брехуни-лицедії доводили Україну до руїни, домагалися цього і один перед одним, хизуючись, складали списки, робили плани руйнації, їм конче хотілося довести мистецтво знищення гармонії до абсурду, скажемо так, до Абсурду з великої літери. Свій хист, талант руйнаторів вони тримали в таємниці (коли треба було ввести в оману мільйони людей) або, навпаки, розпросторювали з гаслом… шукайте чужака в отарі, шукайте ворога… і будьте пильні… Робилося це ніби заради добра України, задля добробуту народу, в ім’я… щастя діточок. Облуда, цинізм, жорстокість, малоосвіченість, безсердечність, хитрість, підлість стали узвичаєною нормою поведінки брехунів-лицедіїв.