Московитія проти України: політика, культура...

Сучасний постбільшовицький Кремль перейняв від попередньої звироднілої епохи звички, що видають його натуру хижака, який кожної миті вишукує жертву. Україна у нього постійно в пам’яті як мета.

…Прочитаймо спогади об’єктивного літератора Ігоря Дєдкова (1934–1994) з Костроми про події в Польщі початку 50-х рр., — сьогоднішні «оплакування» у Москві росіян, які опинилися, і не можуть вижити, в пострадянському просторі, нагадують класичне фарисейство:

«30.7.81.

Інформація з Польщі після з’їзду в наших газетах відсутня цілковито; західні радіопередачі старанно глушаться; «Трибуна люду» в кіоски давним-давно не надходить. Жодного номера «Шпильок» за цей рік наша бібліотека не має. Це усе разом і називається повною і об’єктивною, сучасною інформацією. Хтось — по якомусь і десь зафіксованому праву — вирішує, що повинен і що не повинен знати наш народ. Що корисно йому знати і що шкідливо. Їм, бачите, не шкідливо, їх не зіб’єш, а от останнім двомстам з гаком мільйонам — шкідливо і небезпечно»7.

І далі — суттєво:

«Багатьом поколінням десятиліттями нав’язували будьонних, ворошилових, калініних, сталіних, забивали голову, перекручували уяву. І до нинішнього дня — ворошилови, будьонні, дзержинські і ще, і ще …

А треба, щоби вчилися у Вернадського, Ухтомського, того самого Зайцева, М. Вавілова або подібних до них — вчилися того, що справді становить сенс і гідність людського життя, людської праці…»8.

«Слов’янський базар» — це новонароджений від хворих заполітизованих батьків монстр, для якого істотним є шлях до тоталітаризму, це сплетене з політичних інтриг ласо, яке хочуть накинути на шию завгодно якої, без етнічної різниці, — але насамперед української інтелігенції. Що політика, що економіка — це одна «культура» «слов’янського базару», це глухий кут у процесі розвитку. Погляньмо під цим кутом, що кажуть цифри.

«Якщо взяти до уваги усі прийняті в економіко-географічній класифікації 11 регіонів країни, до складу яких входив ряд областей і республік, то серед них можна виділити значно менше число тих, що виробляють основну долю аграрної продукції. Картина тут така.

Зернові (крім пшениці) виробляють 6 регіонів; питома вага у загальному обсязі валового збору по РФ — 85,6%. Пшеницю виробляють 6 регіонів; питома вага у загальному обсязі ВЗ по РФ — 90 %. Соняшник — 3 регіони; питома вага — 91 %. Цукровий буряк — 3; питома вага — 81 %. Овочі — 4,49 %. Льон-довгунець — 6,70 %. М’ясо тварин і птиці — 6,70 %. Молоко — 6,75 %. Яйця — 6,59 %»9.

Це — цифри, як кажуть, переконливий аргумент. У регіонах Росія — напередодні голоду (не такого, звичайно, як у 1899 р., коли Толстой збирав гроші на Заході для виголодженого Поволжя, не штучних, які були в Україні у 20-х, 30-х, 40-х рр., коли вимерли від геноциду десятки мільйонів безневинних селян, — і це теж історичний гріх Москви!). На московських просторах псевдоімперії сьогодні ще нема того, що є суттю голоду, але є катастрофічне падіння економіки і прожиткового мінімуму, є елементарна нестача продуктів харчування для більшості регіонів Росії. Ось що говорять цифри: «Переді мною офіційне видання Держкомвидаву Росії. Дивимося на таблицю споживання продуктів харчування за роками. В 1990 році ми у середньому споживали 69 кг м’яса, а у 1995 — вже 52, по молоку споживання знизилося з 386 до 246, 6 кг, по рибі — з 20,3 до 9 кг, по яйцях — з 297 до 196 шт. і т. д.»10.

Знаний економіст академік В. Тихонов прозоро визначив існуючий механізм економіко-політичних відносин у Москві: «розвинутий державно-монополістичний лад — надійна основа будь-якого виду диктатури. І нам не потрібно відмахуватися від подібної небезпеки. Те, що тепер відбувається, — це не створення нової економічної і політичної системи. Відбувається битва між старими «державними» монополістами і новими «капіталістичними» монополістами. Основа уряду — система монополізму. Та сама ідеологія, я впенений, буде характерною для парламенту. Політичні цілі обох груп однакові: одержати місця у парламенті і контролювати уряд, виходячи з власних інтересів.

[…] Нема небезпечнішого, аніж половинчасті реформи. Дають вони, як правило, зовсім не той результат, якого чекали. А головне — ідею, що лежить в основі реформи, дискредитують»11.

Російська демократична думка — за підприємницький розвиток, демократичний дух міжнародних відносин і торгівлю з іншими державами. Але де той дух демократії? Кому такий розвиток європейського довір’я потрібен і хто з правлячої кон’юнктури збирається його підтримати? Хто, як не тоталітарний режим, зродив дефініцію кримінального бізнесу (нова шовіністична термінологія — криміналітет — отримує міжнародне лексичне звучання, як колись, скажімо, «перестройка«)? Чому кримінальний бізнес переплетений пуповиною, не розріжеш, із владою — державно-чиновницьким — бюрократичною потугою?

Вважаючи перехід від економіко-політичної системи, де основою є державно-монополістичний лад, до вільного підприємництва головною запорукою реформ, а також враховуючи потребу розвитку малого і середнього виробництва, В. Тихонов схильний думати, що в московській державі здійснюється злиття державного монополізму з недержавними, напівдержавними і навіть кримінальними структурами, тобто ринкові ідеї відступають на задній план, все далі витісняються такими важелями реорганізації промислового і сільськогосподарського виробництв, які стверджують диктатуру монополізму. Звідси — зростання податкової, міліцейської систем, бюрократизація державної структури. Можемо твердити, що Москва є розсадником чиновницького хабарництва, бюрократичного лицемірства і продажності наділеного владою апарату, який ділові стосунки підмінює бюрократичною тяганиною. «Под сукно!» — ця бюрократична ідіома московського походження, в ній іще з гоголівських, щедрінських часів виведена аномальна суть стосунків між тим, хто просить, і тим, хто вирішує!

В Україні з другої половини 90-х рр. картина була не кращою. Криміналітет України звів собі кубельце під патронатом Кучми та усього його адмінресурсу. Криміналітет диктував правила поведінки олігархів і був рушійною силою деморалізації влади у період між 1999–2004 рр.

Криміналітет рвався до владних коридорів, і на регіональному, обласному рівнях подекуди він успішно це здійснив. Однак йшлося про найважчі важелі керівництва державою. Була жорстка мета — залякати народ, поставити його в рабське становище покори. Не вийшло! Прорахувалася влада олігархів з Кучминого гнізда.

Яка з країн Європи, Америки, Азії візьме на себе сміливість дати крукам, що повтікали з України на початку 2005 р., дозвіл на проживання? Хто надасть їм притулок, розуміючи, що через місяць-другий на новому місці, освоївшись, почнуть гуртувати довкола себе розбійні кримінальні групи?.. Чи не у Москві їх пригріли? Чи не годує їх Москва сьогодні, вишколюючи майбутніх карателів?

Дії політиків, втілені під егідою авторитарної чиновницької московської бюрократії, а не на засадах паритету, були історично приречені, бо не були випробувані часом: у випадку з Україною — до 1917 р. це був акт кабального приєднання і визиску; після 1917–1920 рр. Україна з вини московських комуністів-лідерів пережила три голодомори, громадянську різню і перетворилася на полігон військово-промислової вакханалії, де уся промисловість, наука, техніка працювали, були налаштовані на зловісний подих війни. Мар’яж Москви з Києвом не виправдав себе історично, бо стабільне життя народу в Україні було замінене ефемерно-ілюзорною вірою «в світле майбутнє», яке з кожним новим роком віддалялося через падіння валового державного продукту. Українське село винесло на плечах разом з московським трудоднем тягар політиканських інтриг та псевдоекономічних маніпуляцій. Крайнє його зубожіння, нужда, безпросвітність призвели до падіння традиційних моральних засад — і це є смертельним гріхом Кремля.

Орієнтація на Європейську Раду дала приклад тісного міжнародного співробітництва. Амбівалентно, однак, просовується фікція доморощеного ґатунку в образі СНД, про яке можна сказати: ніхто не знає, що це таке і з чим його їдять.