Розділ «Глава IV. Олексій-Фотограф»

Олексій ніколи не розкаже, як він прокидається вночі від жахливого сну, іде до бару, одним ковтком випиває свою добову дозу віскі, намагаючись забути, як він першим заходив у спалений кишлак у Паншері, переступаючи через трупи жінок і дітей, як застрелив із пістолета смертельно пораненого старого, щоби звільнити його від страждань. Як він… Утім, багато чого він би волів забути.

Тому він вибрався із зіндана так, як зміг, убив свою класичну бабцю, як зміг і хотів, чим дав, принаймні не надто вимогливому, читачу можливість і далі з інтересом стежити за тим, «як розвиваються долі героїв, які припали нам до душі».

Відтоді збігло чимало води. Олексій поїхав в Америку, змінив громадянство й у Росії більше не з’являвся.

Бараєва через рік судили в Москві за тероризм, але з певних причин визнали невинним. Олексій на суд не приїхав, його ніхто не запрошував, і за процесом він не стежив.

Бараєв став одним із перших бандитів, які перейшли на бік Рамзана Кадирова після того, як батько останнього, Ахмат Хаджі, був убитий — підірваний на стадіоні в Грозному за дивних обставин.

На той час Кремль обрав тактику чеченізування конфлікту й, власне, зробив ставку на один клан, який розправився з багатьма непідвладними Кремлю й до співпраці примусив теж багатьох. Тисячі бойовиків вийшли з лісу й долучилися до фактичної армії Рамзана, що формально підпорядковувалася Кремлю, а насправді допомагала встановити авторитарну владу в республіці, яка існувала та далі існує на гігантську кремлівську контрибуцію.

Своєю чергою, на знак лояльності Кадиров заприсягся у вірності Кремлю й послав сотні своїх бойовиків воювати на схід України на боці так званих сепаратистів.

Олексій був чудово про це поінформований. Чого він до часу не знав, то це того, що його грізний «кровник», тепер уже підполковник МВС Росії, Шаміль Бараєв у січні 2015 року керував чеченським батальйоном і де-факто штурмом Краснокам’янського аеропорту.