Розділ «Глава IV. Олексій-Фотограф»

Ну, якщо вже про це пішла мова, то тут слід узяти паузу в оповіді й розповісти про те, що відбувалося в Чечні — одній із північнокавказьких, переважно мусульманських провінцій спершу, у XIX столітті, Російської імперії, а потім Радянського Союзу та Росії.

Війна 1999–2000 років була другою за п’ять років у цій республіці і явно мала дві мети. Перша — привести до влади в Росії нового президента. Того, рейтинг довіри якого за часів перебування його в статусі кандидата-спадкоємця першого президента пострадянської Росії Бориса Єльцина, у перші ж дні після сенсаційного призначення, зашкалював аж за цілих два проценти. З цим терміново треба було щось робити. Зробили війну. Другою, супутньою задачею було жорстко й максимально криваво покарати непокірну Чечню для науки інших, аби відчули, що в хаті з’явився новий господар.

Чечня прагнула незалежності від Росії скоріше для того, щоби створити свою маленьку середньовічну феодальну державу, яка живе по поняттях, за так званими племінними адатами — зводом місцевих неписаних законів, які по-своєму трактують іслам.

Ідея війни з Чечнею була вкрай непопулярна в народі після нищівної поразки в першій війні 1994–1996 років. Тоді, у 1996-му, Росія, ні політично, ні економічно не готова до «довгограючої» війни, була змушена підписати принизливу мирну угоду, фактично гарантуючи Чечні незалежність. Хоча формально повстала республіка залишалася у складі Росії.

Щоби народ підтримав нову війну, потрібні були нечувані звірства, і вони на диво вчасно, напередодні нової президентської кампанії, сталися. Восени 1999 року протягом кількох ночей були підірвані житлові багатоповерхівки — дві в Москві й одна у Волгодонську. Десятки людей загинули.

Тиждень потому мало не злетіла в повітря ще одна багатоповерхівка, тепер уже в Рязані. Але пильні мешканці вчасно виявили негаразд і викликали міліцію, а невдовзі на місці злочину з мішками з гексогеном і бойовим підривником у підвалі будинку затримали двох зловмисників, чоловіка й жінку, які виявилися (оце так сюрприз!) чинними офіцерами Федеральної служби безпеки Росії.

За годину після сенсаційного затримання директор ФСБ оголосив по телевізору, що це були просто секретні антитерористичні навчання, що в мішках був не гексоген, а цукор, що підривник був муляжем. Повірили йому глядачі чи ні — не мало жодного значення, — російські літаки вже бомбили Чечню.

У ході подальшої російської антитерористичної операції десятки тисяч мирних мешканців Чечні, тисячі російських міліціонерів, військовослужбовців і місцевих бойовиків загинули. Грозний, столиця Чечні, був стертий з лиця землі. Головні канали російського телебачення подали цю бійню як славну й швидку перемогу Кремля. І невдовзі в цьому самому Кремлі поселився новий президент, чий рейтинг довіри розпух на виборах до п’ятдесяти двох відсотків, якщо вірити підрахункам.

По телеку все закінчилося якраз до виборів блискавичною перемогою російської зброї. Поза телевізором війна, однак, тривала ще довго, розлютивши всіх до такої осатанілості, що воєнні злочини, а інакше кажучи звірства, з обох боків, уже нікого не дивували.

У червні 2000 року загін російських морпіхів на трьох БМП потрапив у засідку під Веденом. Олексій був із загоном. Йому пощастило. Він був у цивільному, без зброї. Усіх інших убили. Йому лише розбили голову прикладом. Він знепритомнів. Отямився на дні смердючого зіндана з нестерпним болем у всьому тілі, особливо в голові.

Засідкою керував відомий командир особливо зухвалої банди бойовиків Шаміль Бараєв, родом із Ведена, куди й доставили Олексія. Вони прочитали, що за документами він американський фотограф. А за паспортом — росіянин. Паспорт переважив. Били по ньому. І по морді теж. Сказали: шпигун — і кинули в яму. Годували послідками. З ями не піднімали. Сказали, попросять викуп.

Уперше підняли нагору тижнів за три, привели в якийсь сарай, що гостро пахнув свіжим гноєм. Двоє тримали його за руки, коли увійшов третій, кривоногий, з рудою бородою й лисою головою. Увійшов розвальцем, наче краб, розставивши ноги й руки. Так ходять на Кавказі, якщо на тобі військова форма, а в руках автомат або кулемет.

Якщо ж цих необхідних для «правильного» гірського життя предметів нема й ти не поїхав навчатися в московський університет, тоді ти просто цілими днями сидиш орлом навпочіпки в самострочних треніках «Адідас» із віддутими колінами, — не надто політкоректно розглядав місцеву гнітючу економічну ситуацію Олексій. — Лускаєш насіння й діловито куриш одну за іншою ліві сигарети біля якоїсь лівої бензоколонки чи смердючого придорожнього шалмана, поки хтось зі старших не дасть тобі форму, пістолет чи автомат і ти не станеш одразу ходити по-краб’ячому, як Шаміль Бараєв. А це був саме він.

Далі Олексій згадувати не хотів. Та й читач пробачить, якщо його, заради нього самого, позбавлять надміру натуралістичних подробиць того, що відбулося.

Якщо зовсім коротко, то Бараєв особисто садовим німецьким секатором, призначеним для середнього розміру хмизу та гілок, без жодного наркозу, як кажуть наживо, відрізав Олексію мізинець і безіменний палець на лівій руці. Сказав, що один відправить додому, а другий — у Лос-Анджелес, на роботу, «если, правда, там работаешь, рюский».

Олексію припалили обрубки пальців розпеченим ножем, чимось намастили й перебинтували. Знепритомнів він лише тоді, коли його знову кинули в яму…

Він не знав, скільки спливло часу. Отямившись, зрозумів із запаху, що чеченці смажать нагорі щось м’ясне.

— Невже мої пальці так смачно пахнуть? — пожартував Олексій уголос для самого себе, щоби хоч усміхнутися розбитими губами, на яких запеклася кров. Сказати, що рука боліла нестерпно, — це нічого не сказати.

Чеченці смажили шашлик зі свіжої баранини на вугіллі. Коли м’ясо було готове, один із них із мангалом у руці підійшов до краю ями й різким рухом перевернув мангал. Розпечене вугілля полетіло вниз на Олексія. Він спробував прикрити голову руками й одночасно розкидав у різні боку ще гарячі головешки. Яма зразу наповнилася димом. Олексій закашлявся й спробував затримати дихання, поки дим підніметься вгору.

— Ты, брат, горишь там, что ли? — гукнув униз бойовик. — Подожди, брат, щас ми потушим тебя, брат[xxiii].