Розділ «Глава IV. Олексій-Фотограф»

Четверо чи п’ятеро чеченців підійшли до краю ями, спустили штани й, регочучи, стали мочитися прямо на Олексія. Здавалося б, нічого особливого. Просто тупе кровожерне звірство. Однак саме воно врешті врятувало Олексію життя. Протягнуло соломинку.

Через два дні, коли Олексій із тиші нагорі зрозумів, що основна група знов кудись вирушила, він закатав собі лівий рукав курточки, взяв найбільший вуглик із тих, шо на нього скинули, і старанно натер ним руку майже по лікоть, поки вона рівномірно почорніла. При цьому він старався не зачепити білий, хоч і брудний бинт на опухлій лівій кисті.

Коли охоронець учергове приніс у відрі якусь варену бурду зі шматками жовтого баранячого жиру, які плавали на поверхні, і почав був опускати в яму цю страву східної кухні, Олексій показав йому почорнілу руку, високо піднявши її над головою, і прокричав: «Смотри, у меня гангрена! Я умираю!»[24].

Охоронець зрозумів лише останню фразу, схопив відро й кудись побіг. Скоро він повернувся з кимось, кого Олексій раніше не бачив. Той був у окулярах і без бороди.

— Что случилось?[25] — чисто й без акценту російською спитав новоприбулий, хоч і виглядав він як кавказець.

— Гангрена, — повторив Олексій ослабленим голосом.

Через хвилину йому кинули вниз кінець товстої мотузки з петлею, яку він надів собі під пахви, потім якомога міцніше схопився за мотузку.

Олексія витягнули нагору, відвели водну з кімнат великого просторого будинку, з килимами, величезним телевізором на стіні, столом і диваном. Увійшов очкастий, у білому халаті й хірургічних рукавичках, із ножицями. Всадовив його на диван, щось сказав охоронцю і, коли той вийшов, присів перед Олексієм на коліна, акуратно розрізав бинт, потім поклав довгі гострі ножиці поряд на стіл і зняв пов’язку, щоб оглянути рану.

Він не встиг нічого оглянути. Він не встиг і слова сказати. Різким рухом лівої руки Олексій обхопив йому голову, припіднявши її, а правою блискавично, наче цим усе життя лише й займався, схопив зі столу ножиці й устромив очкастому в шию, вдало потрапивши відразу в сонну артерію, куди й мітив. Нема на світі інструментів точніших, ніж руки фотографа.

З-під ножиць фонтаном хлинула кров. Звільненою правою рукою Олексій затиснув очкарику рота, а ліву й далі міцно тримав навкруг шиї. Через пару хвилин, коли судоми вщухли й ноги жертви перестали відбивати п’ятами лезгінку по килиму, вкритому тепер уже криваво-червоними узорами, Олексій обережно опустив тіло на підлогу. Перевірив пульс убитого, щоб уникнути сюрпризів, на які часто-густо здатні погані хлопці, особливо в кіно.

Оглянувши кімнату, він не знайшов нічого більш підходящого для подальших можливих дій, ніж старовинний залізний годинник із зозулею й маятником на товстому металевому ланцюгу. Він швидко зняв годинник зі стіни, перевірив ланцюг на міцність і, доклавши всю решту сил, вирвав його з годинника. Зозуля вискочила й заспівала свою останню пісню.

Олексій узяв ланцюг в обидві руки й став за дверима напоготові. Охоронець постукав у двері хвилин через п’ять, щось голосно спитав по-чеченському, відчинив двері й увійшов.

Наступні п’ять хвилин Олексій душив його ланцюгом. Вони каталися по килиму. Охоронець двома руками намагався звільнитися від ланцюга, кричав і хрипів. Потім смикнувся разів десять, щоразу слабше, і зрештою затих.

Олексій намацав у нього на поясі кобуру і, відкривши її, виявив те, що шукав, — пістолет Макарова. Він не тримав зброю в руках уже багато років, але руки все пам’ятали, і пальці — ті, що залишилися, — рухалися самі. Олексій перевірив магазин, який виявився повним, зняв запобіжник, звів гачок і знову підійшов до дверей.

Постоявши без руху кілька секунд, Олексій відчинив двері. Він стояв збоку, не підставляючись одразу всім тілом. За дверима, вочевидь, прийшовши на крик, стояла худа бабця в хустці з важкенькою сокирою в руках. Він, не роздумуючи, вистрілив жінці в лоб. Та впустила сокиру й упала навзнак, не зронивши й звуку.

Поряд, біля стіни будинку, стояв АКСУ, короткоствольний автомат без приклада. У гарному бою річ непотрібна, бо, як стверджують самі військові, він не стріляє, а просто плюється кулями, особливо коли розігрівається ствол. Та жебраки не мають вибору. Олексій був певен: в будинку ще повно всілякої зброї, але часу на пошуки не було. Він підхопив ствол і почав шукати засіб пересування.

За браком вертольоту Олексій був щасливий, виявивши за рогом «Джип пажеро» другої свіжості, без номерів, із затемненими вікнами. Ключ запалювання був у замку, і машина завелася з півоберта.

Олексій раптом зрозумів, що він босий, і штани на ньому ледь тримаються через його худорбу й відсутність ременя.

«Вагу потім наберемо і зі взуттям визначимося», — подумав він, поклав автомат на коліна, а пістолет на шкіряне пасажирське сидіння, натиснув на газ і, вибивши ворота, рвонув униз по дорозі.

Він без проблем проїхав на блатній машині чотири чи п’ять чеченських блокпостів, де бородаті, обвішані всіма видами зброї мужики незмінно привітно махали йому руками. А коли махати перестали, почавши не дуже влучно стріляти (отже, росіяни), зупинив джип посеред роздовбаної дороги. Різко вискочив і став поряд на коліна з піднятими руками, щосили загорлавши: «Я свій, свій!».