Розділ «Епілог»

Кремль оголосив у Росії триденний траур, по дню на кожного героя, й ухвалив рішення поховати прах трьох «мучеників» у кремлівській стіні. Громадяни очікували на цю розрекламовану телеком подію як на Парад Перемоги.

Московська Патріархія вирішила була розпочати процедуру зарахування Ламборгіні (у миру Гліба Живоглотова) до лику святих Російської православної церкви, але хитрий борзописець Орловський десь розкопав «фактики» про те, що за п’ять хвилин святий мав свого часу дві «ходки»: одну за спробу згвалтування малолітньої, другу — за пограбування.

Скандал піднявся неабиякий, але його швидко зам’яли, як і історію з годинником, що сам собою зникає. Зрештою було прийняте компромісне рішення: до лику не зараховувати, а в стінці поховати. Вирішили, що там і так упирів досить. «Одним більше, одним менше», — сказав, за чутками, приватно ну дуже великий начальник, мало не Сам…

Тимура Орловського незабаром по-звірячому побили. Йому проломили залізною трубою голову й перебили пальці на правій руці. Нападники не знали, що він шульга. Поліція злочинців не знайшла. «Хулігани, з п’яних очей, — сказав слідчому прокурор, закриваючи папку чергового «висяка». — Хай Богу своєму дякує, що голову не відрізали».

Садист-маньяк-романтик «руського міра» Диркін зміг дивним чином безпечно для життя проїхати через численні блокпости з обложеного Солегорська в Красний Камінь. Кажуть, при цьому не обійшлось без епізоду, в якому дуже великі брудні гроші змінили одні ну дуже брудні руки на інші.

Але навіть для Москви він виявився надто «романтичним». Був відставлений, повернувся на батьківщину, став отаманом казачих військ Бийжидівського адміністративного округу в ранзі генерал-полковника. Їздить із охороною на броньованому «Мерседесі», отримує раз на місяць кремлівський пайок. Заснував організацію «Русский дух», раз на тиждень обов’язково виступає в найпопулярнішому телешоу «Мертвий ефір». Картає Путіна за нерішучість, через яку «просрали Донбас».

Снайпер Сергій випадково поперхнувся чаєм прямо на кухні й помер на місці. Нещасний випадок. Не пощастило.

Виставку фотографій Олексія Молчанова в київському Українському домі Ніка підготувала сама, трохи допомогли ентузіасти та волонтерські організації. На флешці, яку залишив їй Олексій перед смертю, були тисячі фотографій останніх днів КАПу. Друг Ніки, Сергій Карцев, головний фотограф і редактор київського бюро міжнародної новинної агенції, сам редагував для неї кожне фото й сам друкував їх для виставки. Останньої їхньої зустрічі у шпиталі, перед смертю, Олексій попрохав Ніку не віддавати фото ні в його газету, ні в якісь інші, а «просто показати людям».

Карцев поділився з Нікою, що сам мало не плакав, коли працював із цими, тепер уже історичними, кадрами. Вони вдвох урешті-решт відібрали сто двадцять фотографій, шістдесят із яких були портретами.

Чоловік Ніки, Степан, тепер уже Герой України і в ранзі підполковника, проходив другий курс реабілітації в шпиталі Міністерства оборони. Він отримав призначення на високу посаду в Генеральний штаб. Юрій Баркасов, популярний український блогер і експерт номер один у воєнних справах, назвав це призначення історичним і віщував Степану блискуче армійське майбутнє.

Син Олексія Арсеній, який прилетів із Техасу на церемонію кремації до Києва, на виставку не залишився. Бізнесмен. Багато роботи. Криза й таке інше.

Ніка згадувала, як мало не кинулася йому на шию, коли він увійшов до зали прощань у крематорії. Високий, гарний, молодий і такий… знайомий.

— Як ти… Перепрошую, як ви… — затнулася вона, не знаючи, як це сказати.

— Схожий на батька?

— Так, саме так. Дивовижно схожі.

— Ви були знайомі з моїм батьком? — Арсеній усміхнувся їй такою знайомою усмішкою, з такими знайомими ямочками біля рота.

— Так… Він урятував мені життя. Двічі.

— Це його улюблена справа — рятувати світ, — усмішка зійшла з обличчя Арсенія. — Вам пощастило. Свою дружину, мою маму, він не зміг врятувати. Жодного разу…

Арсеній летів бізнес-класом до Х’юстона, не випускаючи з рук урну з прахом батька.

— Пап, пам’ятаєш, як ти віз мене дитиною в Америку вперше? — прошепотів син, притискаючи урну до грудей. — Як ми надовго потім розсталися. А ось тепер я везу тебе. Додому, в Америку. Назавжди.