Розділ «Епілог»

Він не торкнувся розкішної, навіть за мірками бізнес-класу, їжі, лише випив свій черговий Jameson із льодом. Так і заснув — із урною в руках.

Ховали батька й дідуся всією маленькою родиною. Ще прийшов його друг і колега по риболовлі Ренді. Коли в могилу опустили прах, діти — п’ятирічна Зоя й трирічний Макс — опустили туди старовинний срібний глечик із чорненою арабською в’яззю. Вони поклали туди кілька «золотих» монет із того піратського скарбу, який знайшли разом із дідусем минулого його приїзду в їхньому лісі. Дідусеві, якого вони називали Дєда, «на перших порах у раю можуть знадобитися золоті», — сказала Зоя, а Макс схвально закивав головою.

Джейн підійшла до них, присіла, обійняла дітей. Потім підвелася, обняла чоловіка. Вона любила і Ксюшу й Олексія, як рідних батьків, і щиро й беззвучно плакала.

Невдовзі на могильному камені під іменем Олексія з’явилася друга дата — 22 січня 2015 року. Ксюша померла 22 червня 2014 року. Вони жили не довго, але щасливо, й померли майже в один день…

А між тим Український дім раптом спорожнів. Біля дверей виникли кремезні хлопці в цивільному й нарешті до зали рішучою ходою увійшов високий статечний сивуватий чоловік середніх років у строгому ідеально підігнаному на нього костюмі без краватки. Він почав повільно обходити виставку, зупиняючись біля кожного портрета, біля кожної воєнної фотографії.

За ним ішли помічник, дві журналістки без камер і начальник охорони. Ніхто не порушував мертву тишу в залі. Навіть Ніка мусила очікувати назовні.

Сивіючий гарний чоловік не був царем гори, він не був королем бидла, хоч дехто позаочі називав його шоколадним королем. Сам він, випробувавши купу професій, високі державні посади, з нуля створивши свою міні-бізнес-імперію, у своєму колишньому житті називав себе просто бізнесменом. Як полюбляв говорити його vis-a-vis, отой Цар гори МВЧ, «скромність страшить». Проте скромність Президента нікого не страшила, особливо той вільний народ, який його й обрав.

Він не був людиною війни. Він не хотів воювати. Він не знав, як це робити. Навіть для мирного життя країна не мала достатньо грошей, а їй доводилося вести криваву війну, нікому не потрібну ні в Україні, ні в Росії, крім одного-єдиного Маленького Великого Чоловіка, який і сам не міг до пуття пояснити навіть самому собі, навіщо…

Президент із печальними втомленими очима в червоних прожилках повільно йшов від портрета до портрета, схиляючи час від часу голову, наче вклоняючись.

Ось він зупинився біля останнього портрета. В Аеропорті на вцілілій частині однієї стіни залишався великий шматок потрісканого дзеркала, де павутиною розходилися кільця від кульових отворів. Лице сумного й утомленого літнього чоловіка в касці, який дивився на себе в дзеркало, було не в фокусі. Він зробив цей автопортрет від стегна, і фокус припав на тріщини на передньому плані.

— Шістдесят перший, — уголос промовив Президент, наче весь цей час рахував про себе кількість фотографій кіборгів на стінах.

— Перепрошую, пане Президенте, насправді кіборгів на цих фото загалом шістдесят, — м’яко виправив свого шефа помічник, стоячи за його спиною. — Це не кіборг. Це сам фотограф.

Президент повернувся до нього. У його очах уперше з’явилася якась емоція, крім печалі й скорботи.

— Я знаю, хто це, — сказав він в обличчя помічнику. — Це ви не кіборг. А їх тут шістдесят один. Так і запишіть.

Дві журналістки почали запопадливо записувати за ним у свої блокноти.

На виході біля дверей Президент зупинився, повернувся в порожню залу й тихо сказав, наче відповідав на чиєсь питання:

— Це бетон не витримав…

— Перепрошую, що? — перепитав помічник, поки журналістки перезирнулися між собою з німим питанням.

— Нічого, — відповів Президент і вийшов із зали. — Ще не вмерла…

Потім тисячі людей проходили за день через виставковий зал. Жінки ридали, деякі чоловіки теж не могли стримати сліз. Посеред зали, як на похоронах, виріс величезний пагорб із квітів. Черга на вулиці розтяглася через площу до готелю «Дніпро».