Розділ «Глава XVIII. Степан-Бандер»

— Слышал вот этот анекдот? — чистою російською раптом заговорив Степан. — Значит, командир несет раненого бойца на себе с поля боя и рацию за спиной, ну, целый ящик такой, как раньше, с антенной. Раненый стонет: «Брось, командир, брось». Тот шмяк его на землю. Раненый стонет: «Да не меня, командир, а рацию!»[217].

Обидва засміялись як могли, один — долаючи біль, інший — втому.

— Зачем мы вообще защищали этот Аэропорт? — спитав Степан. — Кому это было надо? Смысл, б…дь?[218]

— Вам это нужно было, — відповів Олексій. — Потому и защищали. Должны же были украинцы хоть что-нибудь защитить, вот вы и защитили. Жальтолько ребят[219].

«Обмін нерівноцінний, навіть якщо один до десяти, — подумав Олексій, встаючи й повертаючись спиною до Степана на броні. — Росія позбувається свого людського лайна, шлаку, сміття. А Україна втрачає свою еліту. Своїх найкращих хлопців».

— Жаль — не то слово, — Степан і далі говорив російською: — Такие пацаны. Панас, Светик, Дракон, Профессор, Сергеич, Людоед, Чикатило, Паровоз, Тритон…[220]

— А как ты хотел, Степа? Чтоб война и чтоб все живые?[221]

— Я не хотел войны[222].

— Ты солдат, Степа, ты должен родину защищать и иногда умирать. Но не каждый день, конечно. Понимаешь?[223]

— Понимаешь, когда вынимаешь[224], — прошепотів Степан і замовк.

Олексій знову взяв його собі на спину, і тут його пронизав гострий біль під лівою лопаткою, наче голку встромили. Він майже скинув Степана назад на броню. Навіть не сів, а впав на бетонну плиту. Голку різко витягли, біль зник.

«Мабуть, повернувся якось не так», — подумав Олексій. Дихання поверталося до нього. Степан мовчав. Знову непритомний.

Олексій звівся на ноги й побачив їх. Ледь помітні в темряві, двоє, скрадаючись, пригинаючись і озираючись, як тіні, бігли зліткою із сепарського боку в бік їхнього танка. Свої? Чужі? Олексій перевів автомат на одиночні. Якщо доведеться стріляти, чергою позицію легше видати. Спалах довший.

— Дядьо Льошо, це не наші, це орки, — прошепотів над його вухом Степан, він отямився. — Допоможи мені пістолет дістати.

Ті, що бігли, метрів за десять зупинилися, пригнулися. Почули Степана?

— Восемь, — неголосно крикнув один із них. Це був пароль. У кіборгів уже три доби паролів дня не було. Усі були разом. Отже, справді орки.

— Четыре, — відповів Олексій. Тримати паузу було ніяк. Тиша говорить більше за слова. Раптом вгадаєш відповідь. Та й додаткова крихта часу на реакцію.

Олексій не дав їм цієї крихти. Він так і не дізнався, чи вгадав він пароль, чи ні. Він стрілив двічі від корпусу. Одиночними. У голови. Обидва впали. Один мовчав, другий стогнав. Олексій, не кажучи й слова, підійшов до них і з розмаху прикладом розтрощив голову тому, який стогнав. Той затих. На його грудях ворушилася георгіївська стрічка, мов жива. Олексій повернувся до танка.

— Розвідники, — прошепотів Степан. — Ти де так стріляти навчився, дядьо Льошо?

— У тирі.