Розділ «Глава XV. Ксюша»

— Ніка.

— Так, коханий? — Олексій чув, як вона сякалася в хустинку.

— Вона знає про нас. Мені довелося їй усе розповісти.

Ніка перестала плакати, довго мовчала, потім, нарешті, вимовила таким тоном, якого він від неї ніколи не чув, наче його вухо доторкнулося до крижаної криці:

— Це дуже жорстоко щодо до неї. Це дуже жорстоко щодо мене. Більше ніколи мені не дзвони. — І вимкнула телефон.

Він спробував передзвонити, але почув автовідповідач, що говорив так само крижаним тоном: «У абонента не лишилося місця для запису повідомлень».

Як дивовижно часом підвішене життя — на такій тонесенькій ниточці, що багато, якщо не більшість, подій у житті відбуваються абсолютно випадково. І часом шанси на те, що щось відбудеться, мізерні, і подія видається абсолютним дивом. Але дива трапляються.

У далекому 87-му році, спекотного й задушливого московського серпня, він повернувся з офіцерських таборів — засмаглий, зубастий, підтягнутий, мускулястий і веселий. Він не був тверезий жодного дня цього літа.

Якщо бути до кінця чесним, він не був тверезим жодного дня відтоді, як повернувся з армії в 1984 році та вступив до священного ІКАА, Інститута країн Азії й Африки при МДУ, який зазвичай всі називали по-старому — Інститутом східних мов.

На третій парі, а іноді й на другій він був уже фактично й хімічно напідпитку, і решта дня, а дні тоді були нескінченні, складалася з портвейну, дівчат, гітари, портвейну, дівчат, жінок, портвейну й знову дівчат. Або жінок. Утім, під вечір ця непевна грань стиралася начисто.

Уранці, ніби нічого й не було, він пробігав свої п’ять кілометрів берегом Хімкінського водосховища, робив свої коронні тридцять шість підйомів із переворотом на турніку й не мав ані найменшого уявлення про те, що таке похмілля. У його жилах замість крові був портвейн, а в голові були тільки дівчата й жінки, або навпаки, і більше взагалі нічого.

Цього серпневого вечора він випивав зі своїм приятелем Сашком Філімоновим у маленькій потайній комірчині. Двері до комірчини відчинялися через стінку шафи в диспетчерській готелю «Супутник», де Сашко, його однокурсник, що через здоров’я відкосив від таборів, підробляв черговим.

Сашко відлучився на годинку в якихось справах (бігав по портвейн; за тих билинних радянських часів портвейн не лише був найпопулярнішим напоєм передової радянської молоді, але й зазвичай несподівано закінчувався на найцікавішому місці). Сидячи в зашаф’ї, він прийняв кілька телефонних дзвінків за Сашка і, сам того ще не розуміючи, став володарем інформації, яка вже за кілька хвилин переверне все його життя й життя інших людей.

Невдовзі Сашко повернувся, пиятика продовжилася, і от уже забігав-заковзав нестійкий палець по Раях, Наташах, Оленках і Ольгах у засмальцьованому записнику, але тут у головній кімнаті раптом утворилася чиясь присутність у вигляді стукоту в двері, шелесту кроків і сукні.

Сашко вийшов із шафи й долучився до розмови з невідомої дівчиною, яку цікавив час прильоту гурту німецьких туристів із ФРН. Сашко не знав про це анічогісінько.

Його друг, що володів тією самою інформацією, отриманою під час короткої телефонної бесіди з невстановленою особою, гучно вигукнув із шафи: «Їм скасували рейс з Іркутська. Вони завтра прилітають, о цій же порі».

— Ой, а хто там у вас у шафі? — живо, з непідробним інтересом спитала гостя.

— Це в нас песик балакучий у шафі живе, — пожартував Сашко.

— А цього вашого песика часом звуть не Альоша Молчанов? — наполегливо і з якоюсь надією в голосі вела далі дівчина.

Заінтригований Альоша, похитуючись, вийшов із шафи. Після вигуків, сповнених подиву, захвату, насолоди, передчуття й обіцянок, міцних обіймів і дружніх, але в процесі перетворюваних на щось нове, взаємних поцілунків, дівчина-гід-перекладач, а за сумісництвом писана красуня, далека родичка Льва Толстого й просто комсомолка-спортсменка, яку звали Таня, була затягнута до шафи. І після того, як Сашко ще разок зганяв за портвейном, бенкет продовжився.