— Дурнику ти мій маленький, — обняла його мати й повела на кухню, де вони їли вареники з вишнями й запивали їх індійським чаєм.
Сергійко перестав дзвонити їй у середині грудня. Вона тиждень жодної ночі не спала як слід. Телефонувала в його десантну частину в Прстов. Не могла додзвонитися. Поїхала в Прстов. З’ясувалося, що вся частина разом зі штабом передислокована в Ростов.
Наприкінці грудня в Ростові відбулася ця жахлива розмова з капітаном у відділі кадрів Південного округу, куди була прикомандирована Сергійкова частина.
Уранці вона від’їжджала потягом назад, у Воронеж. До кого вона могла звернутися? Де шукати сина? Звернулася до міліції за місцем мешкання. Ті прийняли заяву, сказали, що зв’яжуться. Глухо.
Життя її обірвалося, зненацька перетворилося на минуле, яке вона гортала й гортала, наче книжку, перед очима. Книжку, яку вона знала напам’ять, але гортала знов і знову. У цій книжці Сергійко був живий, здоровий і радісний, яким він завжди й був. Вступав до МДУ на журналістику, не пройшов. Забрали в армію. В армії йому все подобалося, він обожнював стрибки з парашутом, йому припала до смаку навіть ранкова пробіжка.
Ось як він описав її в одному зі своїх торішніх листів: «Ми біжимо порожньою вулицею. Шоста ранку. Усі мешканці ще сплять. Холодно. Але не нам. У всіх нас голий торс, нам тепло, тому що ми всі разом, ціла колона, крок у крок. Під ногами тріщать порцелянові блюдця калюж…»
— «Порцелянові блюдця калюж…» Хлопчику мій… Хлопчику мій…
Вона випустила лист на підлогу. Знову розплакалася. БатькоСергійка нічого не знав. Вони розійшлися ще до того, як Сергійко народився. У нього інша сім’я, двоє дітей. Сергійко з ним зрідка спілкувався. Вона — ні, хоча він і допомагав час від часу.
«Ну подзвоню я йому… — думала вона. — Ну що він може зробити? Звичайний провінційний хірург…»
Майже місяць минув, як порожній сон. Вона телефонувала в штаб округу. Частина досі була на навчаннях. Міліція мовчала. Вона туди перестала дзвонити. На роботі їй подовжили відпустку ще на два тижні.
І ось дзвінок із Києва.
— Вас турбує Дар’я Чутковаз ГГ, «Головної газети», спеціальний кореспондент у Києві.
— Напевне, ви помилилися.
— Ви Наталія Сергіївна?
— Так, а в чому річ? — серце відбійним молотком застукало в скронях. На лобі виступив холодний піт. Одразу. Вмить. Закапав струмочком.
— Прийміть мої співчуття, — сказала журналістка. — Чи могли б ми з вами трохи поговорити?
Наталія Сергіївна випустила слухавку, осіла на підлогу, наче розпалася на атоми. Знепритомніла.
Отямившись, випила води й відразу передзвонила на київський номер.
— Ради Бога, простіть мені, — заголосила журналістка. — Я думала, ви знаєте…
Вони говорили довго, кілька разів розмова переривалася. Щоразу Наталія Сергіївна потребувала трохи часу, щоби прийти до тями. Вона викликала «швидку». Гіпертонічний криз. Вона ніколи не скаржилася на тиск і вела здоровий спосіб життя. Навіть ходила в басейн чотири рази на тиждень.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Аеропорт» автора Лойко С.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Глава XIV. Наталія Сергіївна“ на сторінці 4. Приємного читання.