Розділ «Глава XIV. Наталія Сергіївна»

— А нам собака у Водяному тягав курей і зайців, — радісно повідомив Свєтік, щасливий із того, що він теж має воєнний спогад про тварин. — Вівчар такий здоровезний. Усі звали його Барон. Господарі його, може, виїхали, коли обстріли почалися, може, покинули, може, забрати не встигли, може, вбило їх — не знаю, а Барон прибився до нас. І хто йому таке ім’я дав, ми не знали, але він відгукувався. Такий пес був розумний. Щоранку приносив нам звідкись то курку, то зайця. Ми йому за це тушонку із сухпайка віддавали. Було, прокидаєшся в окопі, а над бруствером уже голова Барона стирчить. Із зайцем у зубах. З курми все ясно, але як і де він зайців ловив, ніхто не знає! Він так і загинув, коли курку нам ніс. Пряме потрапляння. Дві міни одна за іншою. Ні від нього, ні від курки нічого не лишилося.

Усі знову притихли. І раптом одночасно підвели голови. Почули жалісне котяче нявкання. Не може бути! Звідки він тут? Але чули всі, а не хтось один, отже, не здалося. Перезирнулися, прислухалися. Нявкання долинало з дальньої частини оранжевого залу, над якою якраз і була та сама секція, зайнята сепарами й відділена стіною від кіборгів на другому поверсі.

Олексій підвівся. Навів телевік 70—200 на звук і побачив маленьке чорне пухнасте кошеня, що копирсалося на якихось уламках. Кошеня й далі жалісно нявкало і якось неприродно трусило лапкою.

— Піду, принесу його, — Свєтік скочив, перекинув автомат через плече.

— Чека-а-ай, чекай-но, — наводячи камеру, повільно промовив Олексій. — Що за..?

До лапки кошеняті була прив’язана линва, яка йшла нагору до діри в стелі завбільшки метр на півтора. Линва світилася в тих місцях, де на неї падали слабкі промені світла з проломів у стінах і вибитих вікон.

— Це пастка, хлопці, — упевнено промовив нарешті Олексій, наче лікар, що ставить остаточний діагноз. — Я цей фокус в Афгані бачив. Там один хитрий таліб двох морпіхів таким чином завалив із другого поверху.

У 2001-му в Мазарі-Шарифі на півночі Афганістану ув’язнені таліби влаштували бунт, заволоділи зброєю, була справжня бійня. Урешті-решт, американські морпіхи їх усіх поклали. Але було спекотно, це Олексій добре запам’ятав.

Зараз теж було б спекотно, якби не було так холодно.

— Так, Свєтік, Панас, Людоїд, Скерцо, мухою хапайте «мухи», — коротко й тихо наказав Електрик. — Підійдемо до діри метрів на десять і за моєю командою пи…данемо цю замануху відразу з п’яти сторін. Усе ясно?

— Плюс, плюс, — відповів за всіх Панас, і вп’ятьох вони кинулися до підвіконня, під яким лежали гранатомети.

Підійшли, наче в уповільненому кунг-фу. Особливо органічно це виходило у Скерцо. Він був без каски, і косичка на потилиці робила його схожим на ніндзя. «Ні, радше на черепашку-ніндзя», — не встиг подумати Олексій, як Електрик дав команду — і всі п’ятеро майже одночасно вистрілили з «мух» по отвору в стелі.

Вибухи, дим, пил… На підлозі лежав мертвий переламаний стрілець, весь у чорному. Поряд валялася снайперська гвинтівка СВД.

Кошенятка накрила плита, що впала зі стелі, з неї стирчали обламані кінці арматури.

Коли плиту трохи підняли й витягли кошеня, Свєтік довго грів його. Грів руками та своїм диханням, але той так і не ожив. Свєтік відрізав линву з лапки, відніс його в дальній кут зали й поховав під камінням. Снайпера винесли на злітку й залишили поки там. Почався затяжний стрілецький бій між поверхами вгору-вниз і через злітку вперед-назад…

18 січня 2014 року. Потяг Москва — Харків

Наталія Сергіївна випросталася, відклала книжку й почала шукати очима Сергійка, намагаючись розгледіти рідну голову серед сотень, якщо не тисяч людських голів у воді й на пляжі.

Навколо переважно були діти. Вони сміялися, кричали, верещали, кидали м’яч, ганяли одне за одним, бризкалися, пірнали з головою в баранці мутних морських хвиль, будували фортеці з піску, грали в бадмінтон і просто лежали, гріючись у теплих променях білого сонця, що непорушно повисло над морем.

Наталія Сергіївна не могла знайти його в натовпі, хоч як намагалася. Вона почала хвилюватися й уже була вирішила йти до моря шукати його, коли мокрий дрижачий чоловічок притиснувся до неї ззаду, обхопив руками її голову — і крижані долоньки гострими піщинками обпекли щастям її обличчя.

Щастя повернулося до Наталії Сергіївни рівно на мить — і випурхнуло, як невидимий птах, у зачинене вікно купе, за яким пливли дерева, дерева, танки, танки, гармати, гармати, дерева, дерева, зелені брезентові вантажівки й знову танки, танки, танки. Потяг Москва — Харків надсадно гудів, наближаючись до російсько-українського кордону.