Мінімальну межу урядового впливу визначає:
- правова база функціонування економіки;
- організація грошового обігу;
- урегулювання екстернальних негативних ефектів;
- виробництво суспільних благ.
Максимальна межа урядового впливу визначається як точка рівноваги між затратами, пов'язаними з державним втручанням, та виграшем у соціально-економічній ефективності. .
Розглянемо деякі з основних напрямів урядового впливу на економіку.
Вплив уряду на економічне зростання в довгостроковому періоді без перерв на короткострокові періоди здійснюється завдяки впливу фіскальних і монетарних засобів.
Стимулювання економічного зростання здійснюється шляхом зростання обсягу державних закупівель (Т(7), зменшення податків (-ІГ) та збільшення трансфертних виплат домогосподарствам і бізнесу (Р). Це бюджетно-податкові засоби впливу.
Окрім того, економічне зростання можна стимулювати монетарними чинниками шляхом: зменшення облікової ставки процента (Іі), за якою комерційні банки отримують кредити в національному банку; зменшення норми обов'язкових банківських резервів (іг), що визначаються як процент від депозитів комерційних банків і на безпроцентній основі зберігаються в центральному банку та шляхом викупу державних цінних паперів у населення центральним банком. Усі ці заходи спрямовані за збільшення пропозиції грошей в економіку. Це робить їх дешевшими, що сприяє розширенню кредиту, пожвавленню ділової активності та економічному зростанню.
Обмежувальна політика економічного зростання використовується в періоди стрімкого зростання, коли виникає небезпека "перегріву" економіки (буму), за яким йде спад. Щоб уникнути спадів (тобто розривів у довгостроковому зростанні), це зростання необхідно обмежувати.
Заходи фіскальної політики, що обмежують економічне зростання, полягають у зменшенні державних закупівель (ІС), зростанні податків (ТТ), зменшенні трансфертних виплат (ІГ). Це обмежує сукупний попит, а тому й обсяг національного виробництва.
Обмежувальні заходи монетарної політики спрямовані на зростання облікової процентної ставки (Ті), зростання норми обов'язкових банківських резервів (Тг) та продаж населенню державних цінних паперів. Наслідком таких дій є зменшення пропозиції грошей, їх подорожчання, звуження кредиту, що стримує економічне зростання.
Антиінфляційна політика буває двох видів: спрямована на подолання інфляції радикальними заходами та спрямована на обмеження темпів зростання цін з метою адаптації (пристосування) до цієї ситуації. Переважна більшість країн світу впроваджує адаптивну інфляційну політику. США, Велика Британія та деякі інші країни надають перевагу радикальним методам боротьби з інфляцією.
Довгострокова антиінфляційна політика має за мету ліквідацію інфляційних очікувань населення. Засобами реалізації цієї мети є: подолання бюджетних дефіцитів; контроль за зростанням грошової маси; формування належних обсягів золотовалютних резервів і т. ін.
Короткострокова антиінфляційна політика спрямована, насамперед, на обмеження темпів інфляції. Для вирішення цієї проблеми уряд спрямовує свої зусилля на зменшення диспропорції між сукупним попитом і сукупною пропозицією. Засобами досягнення цього завдання є:
-стимулювання виробництва шляхом зростання державних закупівель, інвестицій;
-пошук соціально нейтральних джерел збільшення бюджетних надходжень;
- активізація імпортної політики;
- зростання процентних виплат за депозитами для стимулювання заощаджень і обмеження обсягу споживчого попиту.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Економічна теорія: Політекономія» автора Базилевича В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Глава 19. УРЯДОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ“ на сторінці 5. Приємного читання.