Засновником нової системи освіти соціально-біологічного напряму став англійський філософ-соціолог Герберт Спенсер (1820—1903). В "Основах соціології" він пропагує ідеальне суспільство, в якому немає класової боротьби, а існує співробітництво між капіталістами і пролетаріатом. Він вважав, що між релігією і наукою має бути гармонія і що розрив між ними призведе до катастрофи в суспільстві. Доводив, що в розвитку людського суспільства і природи діють однакові закони, що людське суспільство нібито біологічний організм. У праці "Виховання розумове, моральне і фізичне" вія рекомендував "нову" систему освіти для навчання та виховання дітей "нової" буржуазії, яким властиві різні форми діяльності. Це діяльність для збереження тільки себе, діяльність з виконання службових обов'язків і задоволення власних почуттів і смаків. Для забезпечення підготовки таких людей він рекомендував і відповідні методи навчання, наприклад, дослідницький, коли учні самі
"відкривають науки". Завданням фізичного виховання людини має бути фізичне загартування, створення певного режиму, забезпечення відповідного харчування тощо.
Засновники такого напряму, як неопозитивізм, що народився в надрах класичного позитивізму (етичні ідеї Платона, Арістотеля, Д. Юма, І. Канта), виступали за гуманізацію стосунків між людьми, формування раціонально мислячої та інтелектуально розвиненої людини. Ці ідеї знайшли своє втілення в перебудові шкільних систем багатьох країн світу, а також України.
Представники екзистенціалізму (від лат. existentia — існування) стверджують, що настала поразка цивілізації, духовна культура людей спустошилась, вихід з такого становища один — існування людини залежить від неї самої, вона сама для себе міра всіх подій, тому вони обстоювали визнання особистості як найвищої цінності світу, помірний вплив виховання на особу дитини, відмову від колективного виховання, яке нівелює і пригнічує власне "Я". Найактивніші пропагандисти і прихильники цього напряму в США — Дж. Кнеллер, К. Гоулд, Е. Брейзах, О. Уайлд; у Франції — Ж.П. Сартр, Ґ. Марсель; у Великобританії — У. Баррет; у ФРН — Н. Хайдеґґер і К. Яс-перс.
Значної популярності в Європі набула початкова школа під керівництвом Селестена Френе(1896—1966), створена 1935 р. у місті Піульї (Франція). Технологія Френе передбачала різні за функціями форми навчання і виховання: шкільну типогра-фію, шкільне самоуправління, "вільні тексти" на зразок дитячих творів, картки для персональної роботи, особливу бібліотеку навчальних посібників тощо.
Ідеї створення нових шкіл поширилися на інші країни (Німеччина, Австрія, Швейцарія), які отримали назву "сільських виховних домів". Засновником таких шкіл став німецький педагог Г. Літц (1868—1919), який пропагував принципи вільного розвитку дитини та ідею вільної шкільної спільності — співробітництво учнів і вчителів.
У 20—30-х рр. XX ст. у Веймарській республіці виникли нові типи експериментальних шкіл, до яких належать: Школа вільної розумової роботи в Лейпцигу, Школа імені Ліхтварка у
Гамбурзі, Жіноча школа Г. Гаудіга, Школа Р. Штайнера у Штутгарті.
Широкої популярності набула школа Р. Штайнера, відкрита 1919 р. у Вальдорф-Асторії (Штутгарт), яка до кінця XX ст. все більше знаходить прихильників, зокрема й в Україні. Основним напрямом (отримав назву "антропософський") роботи школи став пошук шляхів емоційно-естетичного виховання й освіти дітей з урахуванням їх індивідуальних особливостей. Ключовими показниками вибору методів навчання визнано "ритми" та "цикли" дитячого життя.
Характерною рисою створення нових шкіл у США стало масштабне експериментування у сфері початкової освіти: лабораторна школа для дітей з 4—б-річного віку до 14—15 років, де курс навчання поділявся на дворічні стадії, органічна школа, ігрова школа, дитяча школа тощо.
Оригінальний проект експериментальної школи запропонувала в 1920 р. Е. Паркхест ум. Дальтоні — відомий під назвою Дальтон-план. Навчальна програма школи поділена на контракти, порядок і темп виконання яких було справою самих учнів.
Представником теорії "громадського" виховання і "трудової" школи був Георг Кершенштейнер (1854—1932), німецький філософ і педагог. У праці "Професійне виховання німецького юнацтва" він висвітлив ідеї своєї системи навчання і виховання дітей та молоді. "Трудова" школа має готувати дешеву робочу силу і солдатів, покірливих виконавців законів буржуазної держави. Діти трудящих повинні бути під впливом ідеологічної "обробки".
Громадське виховання треба здійснювати засобами політичного впливу і морально-релігійного виховання. Крім того, він стверджував, що розумові здібності дітей трудящих надзвичайно недосконалі, що вони неспроможні засвоювати наукові знання. Натомість, затримання їх у "трудовій" школі дасть змогу підготувати їх до фізичної праці відповідно до певної професії, тобто дасть вузьке професійне орієнтування і відвертатиме увагу від революційної боротьби.
Отже, друга половина XIX ст. характерна тим, що на підставі утилітарних потреб людини і суспільства виникла необхідність професійної підготовки дітей до дорослого життя, до умінь співпрацювати в колективі. Така ідея знайшла своє відображення, з одного боку, у теоріях "прагматичної школи" Д. Дьюї та "трудової школи" Г. Кершенштейнера, з іншого — у теорії виховання "нової" людини та побудові "нового" суспільства П.П. Блонського і Л.С. Виготського.
Проведений аналіз розглянутих підходів до суспільного виховання дітей та молоді дає змогу усвідомити сутність поняття "соціальне виховання" як ключової проблеми соціальної педагогіки.
Вагомий внесок у розвиток соціально-педагогічної теорії і практики зробив А.С. Макаренко, заслуга якого полягає у визначенні сутності соціальної педагогіки як науки про соціальне виховання та її зв'язок з психологією і правознавством. Він розширив межі соціальної педагогіки до розгляду проблем виховання безпритульних дітей та розробив ефективні форми і методи соціально-педагогічної діяльності, збагативши відповідними принципами (поєднання вимогливості та поваги до особистості, виробничо-трудового навчання й виховання, принцип паралельної дії та індивідуального підходу, розвитку особистості в колективі та ін.) і методами виховного впливу ("метод пожвавлення прямих асоціацій", "метод встановлення організованої свободи або дисципліни порядку", "метод вибуху"). Ним з'ясовано особливості використання методів заохочення і покарання, а також обґрунтовано недоцільність використання в роботі з підлітками такого прийому, як заборона, який викликав у вихованців лише негативну реакцію.
Суттєво вплинув на розвиток соціально-педагогічної теорії і практики В.О. Сухомлинський, дослідивши причини та фактори, які сприяють виникненню негативних явищ у молодіжному середовищі. Він визначив зміст соціально-педагогічної роботи з "важкими" дітьми, обґрунтував необхідність широкого використання словесних методів, розширив вимоги до виховної бесіди, з'ясував доцільність комплексного використання методів соціально-педагогічного впливу, перевіривши всі теоретичні положення в практиці роботи Павлишської середньої школи.
Отже, вперше поняття "соціальна педагогіка" було запропоновано німецьким ученим у середині XIX ст. Ф.А. Дістервегом, пізніше інший його співвітчизник Пауль Наторп у 1898 р. у книзі з тією самою назвою визначив сутність, основні категорії, принципи та методи дослідження означеного напряму. Предметом соціальної педагогіки він визначив проблему інтеграції виховних сил суспільства з метою підвищення культурного рівня народу. Таке розуміння відповідало соціальному замовленню суспільства і дало змогу розглядати соціальну педагогіку як галузь знань про виховання людини протягом усього життя.
Таким чином, підсумовуючи результати проведеного аналізу, наведемо погляди російського вченого А.В. Мудрика щодо сутності соціальної педагогіки. Він трактує соціальну педагогіку як галузь наукового знання, що вивчає соціальне виховання в контексті соціалізації.
Література
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Соціальна педагогіка» автора Богданова І.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Екскурс в історію розвитку соціальної педагогіки“ на сторінці 2. Приємного читання.
