• сфера оцінювання світу речей, створених людиною, можливість стати "мірилом всіх речей"; "я — природа" — сфера прояву найрізноманітніших інтересів — від прагматичного до естетичного, формування екологічної свідомості, різних філософських концепцій; "я — універсум" — сфера формування світогляду, релігійних і філософських вчень, міркувань щодо сенсу життя і смерті1.
Усвідомлення соціалізації як явища суспільного життя зумовило виокремлення суджень і висновків, на тлі яких відбувається дія суспільних норм, цінностей і значень у межах феномену культури, або в межах культурологічного підходу. Соціалізація особистості, з культурологічного погляду, здійснюється шляхом її привчання до соціальних ролей і нормативної поведінки, засвоєння нею позитивних мотивацій і прийнятих у суспільстві значень. Крім того, культурологічний контекст соціалізації розглядається в площині соціального статусу, знаковими носіями якого можуть бути різні чинники: родинні стосунки, освіта, етнічне або соціальне походження, багатство, особисті досягнення у мистецтві, життєвому досвіді, науці тощо. Культурними агентами соціалізації можуть бути національні системи освіти та виховання, суспільні інституції
• 1 Лавриченко Н.М. Педагогіка соціалізації: європейські абриси. — К.: ВІРА ІНСАЙТ, 2000. — 444 с.
• (сім'я, школа, трудовий колектив, неформальні групи, спільноти різного рівня та характеру), окремі люди. Провідним показником особистісної культури сьогодення є рівень загальної і професійної освіченості.
З позиції соціальної психології процес становлення і розвитку особистості є сутністю соціалізації і розглядається в контексті взаємовідносин категорій суб'єкта і об'єкта. Тобто, з одного боку, індивід засвоює соціальний досвід суспільства, а з іншого — стає активним агентом розвитку цього самого суспільства. Соціалізація розгортається у трьох взаємопов'язаних сферах — діяльності, спілкуванні, самосвідомості, характерною особливістю яких є відтворення соціальних зв'язків особистості із зовнішнім світом. У сфері діяльності особистості відбувається зміна фаз поетапного поступального розгортання системи соціальної життєдіяльності на фоні провідного виду. У сфері спілкування —розширення та примноження кількості і змісту контактів з іншими людьми. У сфері самосвідомості відбувається сприйняття і розуміння особистістю самої себе як певної цілісності, визначення власної ідентичності. Структурними елементами цієї сфери можуть бути, наприклад, пізнавальний (знання себе), емоційний (оцінка себе), поведінковий (ставлення до себе).
Соціологічний підхід до вивчення зазначеної проблеми представлений у вигляді тривимірного простору (мега-, макро-і мікрорівень), який розглядає суспільство як соціальну систему і цілісний організм. Мегарівень характеризується вивченням самовідтворення й розвитку суспільної системи як соціальної структури. Макрорівень ґрунтується на вивченні суб'єкт-об'єктних відносин певного соціального середовища, що стає предметом дослідження таких наукових напрямів, як соціологія освіти, політики, сім'ї, релігії тощо, мікрорівень — особистісного становлення та розвитку індивіда, що стає предметом дослідження соціології особистості.
Один із відомих нині напрямів соціологічних досліджень — структурно-функціональний, основоположниками якого є Т. Парсонс і Р. Мертон. Вони трактують процес соціалізації як засвоєння особистістю певних нормативних структур, символів культури, знань, що сприяє процесу її адаптації до соціального середовища і стає підґрунтям "поведінкової впевненості".
Іншими фундаторами соціологічної теорії соціалізації є Пітер Бергер і Томас Лукман, на думку яких відбувається неперервний діалектичний процес розгортання суспільства в трьох взаємопов'язаних напрямах: екстерналізації, об'єктивації, інтерналізації. Eкстерналізація трактується як реалізація діяльності щодо проекцій суб'єктивних індивідуальних значень людства на реальний світ в процесі його перетворення; об'єктивація — усвідомлення навколишньої дійсності як об'єктивно даної; інтерналізація — сприйняття та усвідомлення об'єктивної реальності як суб'єктивно значущої. Соціалізацію визначають як онтогенетичний процес, за допомогою якого людина стає членом суспільства, тобто як процес послідовного і всебічного входження в об'єктивний світ або в окрему його частину. Цей процес має дві фази: первинну, на якій індивід стає членом суспільства; вторинну, на якій він може входити в нові сектори об'єктивного світу. Перша фаза характеризується ідентифікацією дитини зі значущими іншими в процесі привласнення їхніх ролей та настанов. Вона завершується тоді, коли свідомість індивіда привласнює поняття узагальненого іншого і все, що його супроводжує. Вторинна фаза полягає у конструюванні індивідом соціальних реальностей як психологічних механізмів розгортання цього процесу.
Дослідження концептуальних підходів щодо визначення соціалізації дає змогу також розглянути цей процес у контексті соціальної педагогіки, яка передбачає розв'язання проблем у суспільстві педагогічними методами. Соціальна педагогіка має такі головні завдання: проведення аналізу педагогічних аспектів стратифікаційної структури суспільства; вивчення виховних можливостей життєвого середовища, великих і малих людських груп; розробка теорії і технології соціального виховання та соціально-педагогічної діяльності; проведення соціально-педагогічної роботи тощо. Соціальна робота, у свою чергу, передбачає покращання соціальних умов людського життя.
Таким чином, процес соціалізації особистості стає предметом дослідження широкого кола гуманітарних і соціальних наук, кожна з яких розкриває свої специфічні механізми, що сприяють усвідомленню цього процесу як багаторівневого та багатоаспектного. Крім того, процес соціалізації стає предметом педагогічного дослідження його структури, форм
Нормативно-правова база соціалізації дітей і молоді
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Соціальна педагогіка» автора Богданова І.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тема 2. АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ“ на сторінці 2. Приємного читання.
