Розділ «МОДУЛЬ І. Розвиток "Я-концепції" молодших школярів з низьким рівнем навчальних досягнень»

Основними вимірами самооцінки є: ступінь її адекватності, висота та міра її стійкості. Адекватність характеризує самооцінку щодо її відповідності чи розходження з фактичною мірою певної якості в суб'єкта самооцінки.

До неадекватних самооцінок відносять завищену чи занижену самооцінку. Занижена самооцінка виявляється в постійній тривожності, в страхові перед негативною думкою про себе, в загостреній ранимості, що спонукає людину обмежувати контакти з іншими людьми. Вкрай завищена самооцінка виявляється в тому, що людина керується своїми принципами, незважаючи на думки оточуючих про ці принципи. Якщо самооцінка не дуже завищена, то вона може позитивно впливати на самопочуття, формуючи стійкість до критики.

Адекватна самооцінка сприяє формуванню позитивної "Я-концепції", тоді як неадекватна самооцінка виступає одним із чинників формування негативної "Я-концепції".

Така характеристика самооцінки, як її висота, визначається за кількістю балів, які приписує собі суб'єкт самооцінки, характеризуючи ступінь прояву в себе певних якостей. Стійкою вважається самооцінка, висота якої впродовж значного часу залишається незмінною і незалежною від зовнішніх впливів.

Емоційно-ціннісне ставлення особистості до себе може характеризуватися різними ступенями усвідомлення, найвищим рівнем якого є чітко та повною мірою усвідомлене ставлення до себе, пов'язане з переконаннями особистості, що не суперечать її оцінці з боку інших людей; до найнищого рівня належать: нечіткі емоційні реакції з "розмитою" оцінкою і мотивацією власної поведінки.

Узагальнена самооцінка, сформована у результаті процесу складного взаємозв'язку самооцінок окремих сторін психічного світу особистості, що виявляється у постійних пошуках людиною самої себе, власного місця в системі різноманітних людських стосунків, в актуалізації особистості на своєму внутрішньому світі, виражає міру самоповаги, впевненості у власній цінності.

Кожна нормальна, психічно здорова людина прагне до позитивної самооцінки, що необхідна їй для самоповаги. Самоповага - це особистісне ціннісне судження, яке виявляється в установках індивіда щодо самого себе. Іншими словами, до поняття самоповаги входить задоволення собою, самосприйняття, почуття власної гідності, узгодженість між реальним та ідеальним "Я". Висока самоповага свідчить про віру в себе, про те, що індивід позитивно ставиться до себе як до особистості. Низька самоповага може вказувати, з одного боку, на почуття неповноцінності, зневаги до себе, негативну оцінку власної особистості, що негативно впливає на емоційне самопочуття і соціальну поведінку особистості, а з іншого боку, може бути закономірним результатом розвитку самосвідомості та виступати необхідною передумовою цілеспрямованого самовиховання.

Людина з високою самоповагою прихильно і з довірою ставиться до оточуючих, тоді як низька самоповага виявляється в недоброзичливому ставленні до інших людей.

Ступінь самоповаги залежить від співвідношення рівнів успіху і домагань. В свою чергу, рівень домагань безпосередньо пов'язаний з вірою людини у власні здібності та знаходить свій прояв у прагненні завоювати певну репутацію, отримати визнання в окремій соціальній групі, яку складають значущі для неї люди.

Когнітивний компонент - "образ Я" та емоційно-оцінна складова "Я-концепції" викликають відповідні поведінкові реакції, що належать до поведінкового компонента у структурі "Я-концепції".

Самооцінка виступає необхідною внутрішньою умовою регуляції поведінки і діяльності. За допомогою включення самооцінки до структури мотивації діяльності, особистість здійснює безперервне співвідношення своїх можливостей, внутрішніх психологічних резервів з метою і засобами діяльності. Саморегуляцію поведінки здійснює самосвідомість, постійно порівнюючи реальну поведінку з "Я-концепцією". Під саморегуляцією розуміють процес організації особистістю своєї поведінки з використанням результатів самопізнання та емоційно-ціннісного самоставлення на всіх етапах процесу поведінки, розпочинаючи з мотивації і завершуючи оцінкою результатів.

Згідно з таким розумінням саморегуляції, що є однією з підструктур поведінкового компонента "Я-концепції", виокремлюється два рівні саморегулювання. На першому рівні саморегулювання відбувається управління особистістю протіканням процесу поведінки, безпосередньо, від мотивуючих детермінант до кінцевого результату та його оцінки. На другому рівні саморегулювання розпочинається складна дія самоконтролю, а саме, простеження особистістю всіх ланок регуляції поведінки, зв'язків між ними, внутрішньої логіки, постійний "звіт" особистості перед собою про співвідношення мети, мотиву дії та ходу самої дії; а також планування дії у відповідності до певної мети поведінкового акту.

Самоконтроль - це усвідомлення та оцінка індивідом власних дій, психічних процесів і станів. Самоконтроль передбачає наявність еталону (зразка) і можливості отримання інформації про дії та стани, що контролюються.

Результативність самоконтролю в поведінковій діяльності залежить від різноманітних зовнішніх і внутрішніх умов. До зовнішніх умов продуктивності самоконтролю належать: контроль і вимоги вчителів, оцінка знань, створення установки на самоконтроль, підключення учнів до самоконтролю. З-поміж внутрішніх умов продуктивності самоконтролю виокремлюються: 1) ступінь усвідомлення особистістю відповідності власної поведінки об'єктивним вимогам і необхідності контролювати свою поведінку згідно з цими вимогами; 2) наявність зразків поведінки (правила поведінки, соціальні норми, образи конкретних людей та ін.); 3) наявність певного мотиву, що забезпечує позитивне ставлення суб'єкта до тієї поведінки, в процесі якої він повинен здійснити самоконтроль.

Саме в процесі саморегуляції поведінки індивідом в системі "Я та інші" відбувається самоконтроль дій, вчинків, що опираються на власну оцінку зовнішніх проявів цих дій, їх внутрішню мотивацію і суспільну оцінку результату дій. У системі "Я і Я" саморегулювання переходить в самовиховання як специфічну вищу форму саморегуляції особистістю своєї поведінки і діяльності, що невіддільна від відповідного високого рівня зрілості процесів самопізнання та емоційно-ціннісного ставлення до себе, від адекватної і відносно стійкої самооцінки.

Структурою і змістом "образу Я" детермінується моральна поведінка, тобто слідування нормам моралі в ситуації вільного вибору, на противагу порушити їх. Зокрема до структури "образу Я" належать три компоненти: І) "Я-реальне" - існуючі, в тій чи іншій мірі, усвідомлені характеристики дитини; 2) "Я-потенційне" позитивне (тотожне "Я-ідеальному");

3) "Я-потенційне" негативне, тобто ті характеристики, якими дитина не хоче володіти.

До змісту таких підструктур "образу Я" належать як дотримання і порушення певних норм, так і ставлення до цих полярних дій.

Одним із провідних аспектів даної проблеми є моральне "Я", з яким людина співвідносить власні мотиви та поведінку. Значний вплив на формування моральної свідомості індивіда мас його здатність (якщо вона є) емоційного відгуку на чужі переживання, яку в психології називають емпатією. Під впливом емпатії в кожного з нас формується образ іншого (близької людини), що безпосередньо впливає на формування "образу себе". Моральне "Я" є результатом спільного розвитку інтелекту, емоцій і волі, який відбувається в ході практичної діяльності особистості. Однак, істинний зміст моральної самосвідомості розкривається саме в конфліктній ситуації, завдяки зіткненню різних внутрішніх позицій індивіда, ціннісних орієнтацій, ролей, що в кожній окремій ситуації символізують добро та зло.

Виокремлюють три стадії розвитку моральної свідомості: 1) доморальний рівень - дитина виконує правила, виходячи з егоїстичних міркувань; 2) конвенційна мораль - поведінка дитини орієнтована на зовнішні норми і думку оточуючих; 3) автономна мораль - орієнтація на внутрішню автономну систему принципів.