Розділ «XI»

Надвечір'я було теплим. Сонце сідало за верби у малинову млу. Коноплища розливали над оселями цибу-лячий дух, на городах мервились кучугури соняшникових шапок. Вітерець ртутними краплями ганяв на капустяних листках росу.

Уляна сиділа на піддашші і вилущувала квасолю в череп'яну миску. Йоньки дома не було, пішов ставити ятери на Ташань. Тепер він провадив риб'ячу комерцію і весь улов продавав німцям за марки. Йому давали не марки, а жалюгідні шилінги, а він і тому був радий: як не є, нові гроші, за них усе купиш. Перший раз торг закінчився невдало: у нього відібрали рибу і виштовхнули втришия з казино. Але згодом якийсь офіцер кинув шилінг. Ионька розохотився і гибів на річці за щупаками.

Уляна ненавиділа цю торгівлю і не торкалася пальцями до чужих грошей.

— Що це за гроші? — хмикнула вона, глянувши на шилінг, що сиротою лежав на Йоньчиній долоні. — З цинкової жерсті кружечок вигризли, орла намалювали — і вже гроші. Тьфу. Яка вдасть — такі й гроші.

Зате Йонька бігав по селу і всім показував шилінг.

— Кажуть, там за шилінг можна коня купити, — вихвалявся він.

Латочка оглянув монету, і очі в нього гнівно засвітилися:

— А ти, блат, дістань ще одну, то купиш паловоз...

«Усі сміються з нього, як з дурня, а йому байдуже, — з гіркотою думала Уляна про свого чоловіка. — Боже, боже, як ти не дав розуму змалку, то не даси і на старість».

У хлівці загуркотів кабанчик, кидав рилом пусте корито.

«Хазяйство розвів, обживається, а кому воно потрібне? Навіщо? Е-хе-хе. Краще бути бідним, зате чесним».

Уляна висипала з пелени квасолю і вже хотіла йти до хати, щоб налаштувати їжу кабанцеві, та й з місця не зрушилась: рипнувши хвірткою, у двір увійшла Юля. Чорний светр запружинив тіло, спідничка куценька, волосся на голові розшматоване, черевички на високих каблучках тісно обжимають вузеньку ступню, видно, де й пальчики лежать рядочком. Змарніла. Над чорним гофрованим светром крейдяно-біле обличчя і великі, застиглі в печалі очі.

— Здрастуйте, мамо.

Шкарубкими пальцями Уляна вилущила дві квасолини і два слова:

— Чого прийшла?

Юля, змівши сумочкою трав'яний натрусок і відгорнувши спідничку, сіла на східці. Зачувши її голос, із хати вийшла Орися. Покрите ластовинням вагітності обличчя пустило по щоках рожевий трепет. Юля не зводила з неї очей. М'яла в пальцях сумочку. Орисі важко було перегинатися, але вона все ж таки дістала кущик квасолі і, вже лущачи, спідлоба глянула на Юлю, і ще більше погустішав на щоках вишневий розлив: Юля дивилася на неї око в око. Чуттям жінки Орися збагнула, що вона заздрить її материнству. «Вона також, мабуть, нещасна і нікого не любила в світі. Бо якби любила так, як я Тимка, то не пішла б на підстилку німецьким офіцерам», — подумала Орися.

Уляна перерубала їхню змову поглядів різким кивком очей:

— Питаю тебе, чого прийшла?

Юля затінилась віями, поклала сумочку на коліна: