Розділ «XIX»

— Ну, як ви гадаєте, вистачить сіна на зиму? — запитав Дорош, показуючи на зелені луки, що вже просили коси. Кузь, що пас на трясовині колгоспну худобу, перестав стругати ножиком вербову палицю, прикинув оком:

— Як з умом, то вистачить, а без ума, то ще й мало буде.

Він розстебнув чорну, порвану на плечі сорочку і насунув на очі картузика. Сліпучі «зайчики» сонця, що танцювали на Ташані, химерними тінями ворушилися в нього на обличчі.

— Та-ак, — зітхнув Дорош. — Все можуть зробити людські руки, коли захочуть.

— Під вашим керівництвом ми...

— Навіщо ти так говориш? — сердито перебив його Дорош. — Адже добре знаєш, що як би я не керував, а без людей нічого не міг би зробити. Завтра переганяйте корів на Грузьку. Тут уже пасовиська витир-лували.

Обійшовши своє товарове господарство, Дорош десь після сніданку з'явився в контору. Оксен мовчки подав йому листа. Дорош узяв блакитний конвертик і похапцем розірвав. На маленькому аркушику було надруковано всього кілька рядків, у правому кутику вгорі стояв напис: «Суворо таємно», Дорош прочитав записку, згорнув її вчетверо і поклав у нагрудну кишеню. Підійшовши до вікна, довго стояв, замріявшись, і тихий сум огортав його душу.

— Чого це ти надувся? — весело загомонів Оксен, що, сидячи за столом, клацав на рахівниці, підраховуючи, який приблизно урожай сіна буде в цьому році. На літо він завжди голив голову і сидів, як татарський мурза. Дорош не міг дивитися на нього без посмішки.

— В район мене викликають, — гасячи посмішку, відповів Дорош.

— Чого це їм припекло? Зараз роботи по горло.

— Сам не знаю. Там скажуть...

— Ну, коли так, то їдь, тільки не барися: сам бачиш — пора така, що день рік годує. Я думаю завтра вже почать косовицю. За Ташанню вже сіна готові. Тобі який транспорт треба? Лінійку запрягти? Не хочеш? Ну, тоді я звелю засідлати Ластівку. Конина смирна, якраз для такого кіннотника, як ти.

Через півгодини Дорош, горблячись у сідлі і гуцаючи тілом не в лад конячій ступі, проїхав мимо Оксена, що стояв на ганку.

— Попускай повіддя, тоді вона вільніше піде. Піхтура! — крикнув, усміхаючись, Оксен.

Дорош картинно, по-гусарському, випрямився в сідлі, садонув кобилицю каблуками під боки і, трохи не злетівши з сідла, зник за ворітьми. Орися, що несла через дорогу на коромислі відра з водою, забачивши дивного вершника, лукаво заграла бровами, голосно засміялася.

— Вам пощастить. З повними перейшла! — крикнула вона Дорошеві вслід.

— По-о-ба-чи-мо, — відповів Дорош, якого трясло, і тому голос його рвався.

Блискуче, омите недавнім дощем віття придорожніх верб ніжно постьобувало його по грудях і картузі, бризкало теплою росою на лице і руки. На узбіччі дороги виладувалася верхи на палицях дітвора, завидь-кувато гляділа Дорошеві вслід. «Іч, кіннота», —підморгував їм Дорош. Вони притихли, доки він проїхав, а потім з гиканням та іржанням понеслися по дорозі, вибасовуючи та прикевкуючи, як справжні жеребчики.

Зібравшись на Беєву гору, Дорош погнав Ластівку швидше і пополудні був у Зінькові. Містечко лежало на горі, припечене сонцем. Дощ тут випав менший, так що ледве прибив пилюку, яка пахла після дощу так, як пахне змазана глиною черінь печі. Проїхавши мимо міського парку, Дорош завернув у вузеньку тінисту вулицю, обсаджену осокорами, і добрався до військкомату. На задньому дворі прив'язав до конов'язі кобилицю, витрусив із гімнастьорки та картуза дорожню пилюку, застебнувся на всі гудзики, підтягнув ремінь. Наламавши в дворі полину, зробив з нього віничок, обмів ним свої закурені чоботи і тільки тоді зайшов до приміщення.