Розділ «XV»

Від Троянівки до Чупахівського заводу — двадцять п'ять кілометрів дороги. Спочатку вона в'ється гребенем Беєвої гори, потім стікає в рівний, одноманітний, безлісний степ. Вгорі чисте, по-весняному лунке небо; крикне ворон — і бринить його крик довго-довго, і не в силах загасити його степова безвість. Полетить угору, гойдається у сліпучих потоках сонця, в ніжній синяві крила миє, даленіє чорною цяточкою, доки й зовсім щезне. Зеленіє обабіч дороги перша ніжна весняна травичка, молодесенька, тендітна, ще не налита густим соком; дикі груші, що стоять на пагорбах, ще тільки брунькуються, ще не випустили своїх листочків, гілки їх чорні, ніби викувані із заліза. Але уже струмлять по них весняні соки, уже вирує приховане від людських очей життя. Степ у цю пору весь залитий сонцем, огорнутий голубими димками весняних випарів, привільний, широкий і безконечний, навіває на людину віковічне почуття ще більшої жадоби до життя. Розбуджена свіжим весняним повітрям, гіркуватим присмаком свіжо-зеленої землі, навтомним щебетанням жайворонка у високості, трубним криком журавлів, відчуває людина стремління пригорнути весь голубий світ; і вона робиться добрішою, відвертішою, співчутливішою, довірливішою, тому що є щось чарівне і до солодкого щему в серці хвилююче в природі цієї пори року, щось замріяно-величне в тій хитрій і непо-мірно тяжкій і складній роботі, яка відбувається приховано від людських очей, щось урочисте і разом з тим суворе, вічне, невпинне, могутнє, що примушує тебе подумати про вічність буття і замислитися, для чого ти живеш на світі і який слід розуму і рук своїх залишиш після себе на цій землі.

До Чупахівки їхали возами. Дорош лежав спиною до вітру, мружився на сліпучу голубінь неба. Сергій сидів на передку, поставивши ноги на війн, поганяв биків. Денис, пригрітий весняним сонцем та закривши рудим картузиком обличчя від пекучих променів, спав на задній підводі. Біля нього, як завжди, лежало «руж-жо», взяте на той випадок, якби в степу зненацька зустрілась якась дичина. Денис деякий час сидів, пригорнувши до себе рушницю, вичигуючи на свою здобич, як той черкесюка, але одноманітний пейзаж швидко втомив його, і він заснув міцно та непробудно. Бики кілька разів зупинялися на дорозі і стояли в сумній задумі, ніби мертвого чумака везли. Так Дениса губили два рази. Один раз біля Чистого броду, другий раз біля самої Качанівки, на півдорозі від Чупахівки. Озирнуться, а бики стоять хтозна й де, гін за п'ятеро. Виходить тоді Сергій на дорогу і щосили кричить:

«Дени-исе-е! Якого біса став?» І, знявши шапку, махає нею, щоб він паняв швидше. Але одна справа кричати, а друга спати, не чує Денис; біжить тоді Сергій цілісінькі гони та, добравшись до воза, періщить батогом Дениса по піджаку. І прокидається тоді неборака, сонно гейкає на биків. Щоб більше не губити Дениса, вирішили пустити його підводу першою, а потім роздумали: бички Денисові попалися такі, як і їх господар, — ліниві, слабі на крок, такими й до завтра не доїхати до Чупахівки, і Сергій, як і раніше, їхав першим, а щоб Денис більше не відставав, то вирішили вести за ним пильний догляд.

Всю дорогу Дорош був похмурий і мовчазний. Він мучився від того, що артільні справи погані. Він вважав, що трудова дисципліна в колгоспі пущена на самоплив і що треба починати з того, щоб зміцнити її. «Налагодження трудової дисципліни, — думав Дорош, — це організаційна справа, але е ще й інший бік — економічний стан артілі. Це трудніше, тут треба господарського ока, щоб розумно розставити робочу силу. Не знаю» чи Оксен зуміє це сам зробити. Треба зібрати збори і порадитися».

Тут Дорош пригадав свою останню зустріч з Оксе-ном, і почуття гидливості охопило його. «Є щось загадкове і незрозуміле в цій людині. Як він може бути водночас іноді занадто принциповим, а іноді просто безпорадним, як дитина. Тут, по-моєму, непослідовність сили волі. Так. Але це вже із світу психології», — усміхнувся Дорош і знову замріяно вставився очима в сліпучу баню неба.

Степ був одноманітний, безмежний, і ніщо не порушувало його тиші, хіба що поскрипування старого ярма, крик воронячих зграй, що з шумом пролітали мимо підвід, опускалися далеко попереду на дорогу і ще з більшим шумом і галасом злітали вгору, коли підводи знову наближалися до них. Денис довго занудьгованим і млявим спросоння поглядом дивився за ними, потім устав із воза і вистрілив у зграю, що пролітала дещо стороною. Один ворон уповільнив літ, ніби завмер на місці, потім пішов боком і, блиснувши чорною сталлю, ринув головою вниз в кількох десятках метрів від дороги.

— Добивай! Утече! — закричав Сергій, розмахуючи шапкою.

Денис, якось дивно зсутулившись, не опускаючи рушниці, великими стрибками побіг озиминою в тому керунку, де впала птиця, і зараз же побачив її. Ворон лежав грудьми вниз, розпластавши крила; голівка його з гострим самшитовим дзьобиком була відкинута набік, і дзьобик то закривався, то відкривався. Денис взяв його за теплі, але вже холодіючі лапки і, виваживши в руці, повертаючи на всі боки, став шукати місця, куди поцілила дробинка. Він навіть розгортав пір'я, але ні крові, ні ранки не знаходив. Раптом на тому місці, де було очко ворона, він знайшов малесеньку дірочку, з якої сочилася малиновою капелькою кров, і, зрозумівши, що поцілив у око, дурнувато усміхнувся: «Оце трахнув! Трохи голови не збив к лихій годині». Денис закинув рушницю на плече і, вже не сутулячись, а геройськи розправивши груди, побрів до підвід.

— Готовий? — запитав Сергій, ставши на возі на коліна, щоб краще бачити.

Денис мовчки підняв у руці забиту птицю, полюбувався безжиттєвою кволістю і, розмахнувшись, кинув її в озимину. Але в ту ж хвилю, очевидно, під впливом якоїсь наглої думки, побіг на ниву і, розшукавши птицю, взяв назад. Сів на воза, вийняв із кишені недоривок, зв'язав воронові лапки і повісив бикові на ріг. Задоволений такою витівкою, радий, що таке придумав, Денис знову ліг на воза, час від часу підводячись та гигикаючи з того, що бик махає головою і не може ніяк скинути з рога забитої птиці.

Дорош, який усе це бачив, сердито нахмурився.

— Він що у вас, мисливець?

— Ні, гицель, — уточнив Сергій. — А як попадеться заєць, то й зайця вб'є.

— Як? їх же тепер бити заборонено?

— Він на те не зважа. Та що тут за втрата? їх он скільки по степу бігає.

— А як я приходитиму на колгоспну ферму та крастиму кожного вечора по курці, що ти мені скажеш?

— Що скажу? — здивувався Сергій. — Крадьте собі, аби не спіймалися.

— Гарним хвалишся. Може, й сам крав?

— Хто ж про себе таке скаже? — засміявся Сергій.