Розділ «НЕЗМІННА СТРАТЕГІЯ МОСКВИ»

Незмінна стратегія Москви постійно проявляється в подвійності її політики: сповидними поступками заспокоїти тих, хто їй ставить спротив, і в відповідний час, а то й разом із поступками, кинутися на них і коротко з ними розправитися. Ці методи вона застосувала проти поляків у час їхніх заворушень у Познані і проти мадярів за їхнє всенародне повстання. Тож Ст. Бандера у цій своїй статті перестерігає, що «кожне базування на сподіванках на інші, лагідніші форми і засоби московського поступування — зрадливе й згубне»

Стаття була надрукована в тижневику «Шлях Перемоги», Мюнхен, рік III, ч. 47/143 з 18. 11. 1956 р. Уривок з неї п. н. «Традиції і методи московських імперіялістів» появився в місячнику «Визвольний Шлях». Лондон, рік вид. ХІ/ХУІІ за жовтень 1964 р., у п'ятиріччя з дня смер-ти Ст. Бандери, стор. 1057–1065.

Постава большевиків супроти останніх проявів усамостійнювання польського комуністичного режиму та безоглядне здавлювання визвольної революції в Мадярщині роз'яснили низку проблем, які стосуються до питання т. зв. еволюції й демократизації большевизму та до питань протибольшевицької боротьби.

На перший погляд може здаватися, що постава Кремля до згаданих тенденцій у Польщі була подиктована цілком іншмми, протиставними цілями й діючими в большевицькій системі пружинами, ніж у випадку Мадярщини. Тому дехто й думає, що за таким наглим перескоком большевицької тактики — від поступливости супроти розвитку подій у Польщі до скрайньої брутальиости супроти мадярського повстання — мусять стояти якісь далекойдучі внутрішні переміни, зокрема ж персональні пересунення у большевицькій верхівці. Але коли при цьому взяти до уваги послідовність большевицької імперіялістичної політики, приходимо до висновку, що в обидвох цих випадках большевики діяли за одним генеральним пляном. Це не виключає того, що в гру можуть входити теж внутрішні потрясення в большевицькій верхівці. Але це були б хіба похідні явища, радше наслідки, а не головні причини застосування тих двох протилежних тактик.

Від самого початку окупації цих країн аж до останнього періоду т. зв. відсталінізації у відношенні до Польщі й Мадярщини большевицька Москва проявила цілком тотожні цілі загарбницької політики й застосувала однакові методи. Революційне кипіння в Польщі й вибух революційної боротьби в Мадярщині зродились одночасно, на однаковому підґрунті. А про методи большевицької реакції в обидвох випадках вирішувало одне й те саме колективне керівництво КПСС.

Теж нема підстав думати, що застосування двох різних тактик було наслідком зміни в міжнародній ситуації, у зв'язку з воєнними діями Ізраїля, Франції й Англії проти Єгипту. Ці дії, щоправда, в морально-політичному відношенні створили догіднішу ситуацію для московського хижацького нападу на Мадярщину. Але Кремль добре знає настанову політики західніх держав і враховує за певний фактор, що під теперішню пору вони не здобулись би на ефективну, мілітарну акцію в обороні здавлюваної большевиками визвольної революції будь-якого поневоленого Москвою народу, теж тоді ні, коли б не було злощасного епізоду в Єгипті.

Отож, якщо розвиток подій в Мадярщині мав в оцінці Москви подібне значення як розвиток у Польщі, тоді не було б такої ріж-ниці в большевицькій реакції. Коли ж у цих двох випадках Москва зайняла, — як на большевицькі норми, — діяметрально протилежні постави, то це вказує найвиразніше, що для неї це були дві цілком різні, в своїх наслідках протилежні справи, не зважаючи на їхню однакову ґенезу. Ця ріжниця оцінок й застосування двох протилежних тактик зображує стратегію большевицької політики у властивій, глибинній, а не сплощеній відбитці.

Постава Москви до жовтневих подій у Польщі втримана ще в рамцях злагідненого, «відсталінізованого» курсу большевицької політики. Намагання Кремля підмурувати й поширити леґенду про розрив з дотогочасними, сталінськими методами у внутрішній і національній політиці, мусіли теж заторкнути сателітні країни. Щоб надати цій тактиці признак справжньої зміни політичного курсу, Кремль мусів робити такі потягнення й допускати не раз такі явища, від яких постають небезпечні тріщини в большевицькій системі тотального придавлення всякої свободи. Коли Хрущов зважився перейти на таку тактику, то це сталося під напором протибольшевицьких настроїв і сил, яких на довгу мету не можна опановувати самим терором. Большевики одчайдушне намагаються вимушені тактичні поступки перетворити на успішний засіб дальшої експансивної політики, спрямованої на захоплення під свій вплив народів Азії й Африки. Тому то теперішні колективні диктатори в Кремлі так дбайливо стараються зберегти й поширити в світі переконання, що в після-сталінський період цілі світового комунізму здійснюються з волі народів, людяними, демократичними методами.

В такому то пляні Москва укладала свою стриману реакцію на емансипаційні потягнення компартії в Польщі, коли зорієнтувалася, що вони не переходять тих меле, які Кремль вважає за допустимі. Ця тактика, не зважаючи на незначні втрати, дає Москві сильні арґументи для зміцнення леґенди про еволюцію й демократизацію «відсталінізованої» большевицької системи. Навіть ще в розпалі мадярського повстання Кремль намагався втримати цю леґенду й підперти її заявою з ЗО жовтня про виправлення попередніх помилок у відношенні до т. зв. народніх демократів та про готовість встановляти взаємини з цими країнами на засадах рівности й суверенности.

Коли зараз після цієї заяви Москва відкинула так дбайливо зберігану маску «відста-лінізування» і з повною брутальністю перейшла на питоменну московсько-большевицьку тактику погромів, то це було наслідком продумано розплянованої, незмінної стратегії московського імперіялізму.

Кремлівські диктатори напевно здавали собі справу з того, що таким крутим поворотом самі розбивають леґенду про внутрішнє переродження большевизму і значною мірою нівечать вже досягнені, чи намічені користі з неї. Це виразно свідчить про те, що вони вважали за неможливе і безвиглядне дальше застосовування зла-гідненої тактики супроти Мадярщини. Втримання цієї країни в большевицьких кліщах для Москви важливіше за всі користі і пляни пов'язувані з курсом «відсталінізування». Правдоподібно, Москва має на увазі не тільки здавлення національно-визвольної революції в Мадярщині. Таким прикладним погромом визвольної боротьби большевики хочуть спаралізувати самостійницькі, протикомуністичні рухи і настрої в усіх поневолених країнах.

Як недавнє засуджування сталінських метод і вдаване злагід-нення большевицької системи, так само й останній неприхований поворот до засуджених метод є наслідком і доказом того, що ні одна ні друга тактика не може назавжди закріпити московського панування над волелюбними народами та викоренити їхніх самостійницьких і протикомуністичних прагнень. Большевики мусять міняти тактику, чи комбінувати одну з другою тому, що при постійному втримуванні однієї системи протибольшевицькі сили пристосовуються до її клімату та виростають до загрозливих для московської імперії розмірів. Але мінливість і комбінування таких не охоронить протинароднього й нелюдського большевизму від неминучого провалу.

Поворот большевиків до методів безоглядного терору й погрому в здавлюванні мадярської визвольної революції наглядно показав, що ці методи залишаються незмінною підставою большевицької тактики, головним і остаточним засобом їх національної політики. Коли тільки виникає поважна загроза для втримання московського панування над будь-яким поневоленим народом, тоді Москва найбрутальнішим способом застосовує свої погромницькі методи, вироблені цілим розвитком російського імперіялізму й «удосконалені» його вивершенням — большевизмом. Це діється в таких випадках завжди, незалежно від зовнішньої ситуації, від інших плянів та заанґажувань московської політики. Вирішує тільки оцінка пануючих у Кремлі тиранів, чи вони вважають за потрібне й побажане послужитися цим головним чинником московського імперіялізму. Всі інші засоби й методи мають допоміжне, другорядне значення. Москва може їх кожночасно відсунути, коли хоче оперувати голими лазурями хижака.

Відповідно до цього всі народи, яким доводиться мати справу з Москвою, зокрема ж ті, що змагаються за своє визволення, мусять наставляти свої сили й зусилля, тактику і стратегію своєї боротьби на той підставовий спосіб дії московського імперіялізму, на його безоглядну хижацьку тактику. Кожне базування на сподіваних про інші, лагідніші форми і засоби московського поступування — зрадливе й згубне.