Розділ «ПРОТИ ІДЕЙНОГО РОЗЗБРОЮВАННЯ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ»

Ця стаття була надрукована в журналі «Сурма», Мюнхен, ч. 27 за січень 1951 р., без зазначення автора, й мала редакційні підзаголовки: Революція і манівці. Фальшиві обрахунки. Рішаючий чинник. Фантазії та дійсність. Чи на Заході не люблять революції? Китайська наука… в ліс не піде!

Автор розвиває тему, що її він частково вже заторкнув у своїй попередній статті «Третя світова війна і визвольна революція», опрокидуючи закиди, що, мовляв, націоналізм є перешкодою у нашій визвольній боротьбі.

«На Заході не люблять націоналізму, не люблять революції, не люблять фанатизму. Непопулярність нашої справи і багато труднощів на зовнішньому відтинку походять з того, що сучасні визвольні змагання організують і ведуть українські націоналісти, які мають марку фанатиків, і що ці змагання окреслюються як національно-революційну боротьбу, а визвольну концепцію — як національну революцію. Якщо хочемо знайти прихильну поставу західніх держав до нашої справи, мусимо все це змінити. Не треба виступати з націоналізмом, з революцією, не підкреслювати постуляту державної суверенности, тільки надавати нашій боротьбі характер резистансу — боротьби проти большевизму, як проти системи диктатури й тоталізму, за демократичний державно-суспільний лад. Це треба робити не тільки в усьому, що призначене для чужинців, але так само треба внутрішньо провести відповідне переставлення в ідеології, програмі, в політичній концепції, в тактиці й методиці, в побудові визвольного руху, в розставленні й наголошуванні значення поодиноких складових сил».

В такому сенсі і з такою аргументацією ідуть постійні атаки на сучасний революційно-визвольний рух за кордоном, їх ведуть різні чинники, українські й чужинецькі, різними дорогами і способами — з середини й ззовні, від тонкого ідейного проникання, аж до грубих наклепів, провокації і засобів безпосереднього натиску. При цьому різні чинники мають різні цілі. Дехто кермується щирим переконанням, що цього роду переставлення справді були б корисні для успішности визвольних змагань. Інші, маючи на оці свої особистості чи групові інтереси, рахують на те, що переставка у визвольному русі дасть їм змогу зайняти чільні позиції. Не бракує також сторонніх намагань прибрати до своїх рук український визвольний рух, впливати на його напрямок і дію, зробити з нього інструмент власної політики, замість мати справу з незалежним, суверенне діючим динамічним фактором.

По такій самій лінії іде теж одно розгалуження іншої розкладової акції, яка має метою зрушити, підважити спаяний і боєздатний український революційний націоналізм.

Тут не вдаємося у ближчий розгляд тих різних напрямків, лише займемося розгляненням самого змісту поданої на початку тенденції, так як її можуть висувати люди доброї волі і чистих намірів, які мають на увазі тільки справу визволення України і які кермуються своїм розумінням проблеми, а не іншими мотивами. У підставі таких тенденцій лежить бажання зв'язати справу визволення України з політикою західніх держав і для того достосу-ватися до них під різними оглядами. В сучасному міжнародньому укладі та в його майбутній розв'язці вбачається тільки одну сторінку — протиставлення і розгру двох силових комплексів, динаміку й потенціял яких розцінюється лише фізично-матеріяльними мірилами. Ідейну сторінку світового змагу трактується як побічний, додатковий відтинок, а не як суттєвий фактор. Недоцінюється того, що змагання протиставних суспільно-політичних ідей у світовому маштабі так само вирішуватиме про загальний вислід, бо воно визначує місце і ролю багатьох сил по одному чи другому боці, впливає на динаміку окремих складових сил, на спаяність і скоординованість дії протиставних силових таборів.

Якщо мати на увазі потенціял західніх держав, міряний циферними даними різних його складників, — кількість населення, сирівцеві ресурси, стан промисловости і спроможність збільшення її потенціялу, мобілізаційний стан морських, повітряних і сухо-путніх військових сил тощо — то можна робити помилкові висновки. Такий же помилковий висновок е з порівняння самих циферних даних воєнного потенціялу західнього й совєтського бльоку, в їхній статистичній формі. Треба дивитися на те, скільки, в якому напрямі і з якою динамікою західні держави використовують свої сили й ресурси в протиставленні большевицькому наступові. При такому розгляді побачимо, що в дійовому відношенні, а головно в політиці, в ідейно-політичному протиставленні, ефективна вага потенціялу західніх держав не була як слід використана.

Для наочного доведення цього вкажемо на деякі моменти. Вез-компромісове протиставлення між СССР і т. зв. капіталістичним світом, тобто західніми державами, та неминучість тотальної розправи між ними за бути чи не бути — це постійний чинник сучасного міжнароднього життя, який існував ще далеко перед минулою світовою війною, так само, як під час війни і після її закінчення. В цьому нічого не змінилося, бо большевики, не зважаючи на воєнний союз з західніми державами, і при всіх тактичних змінах своєї політики, достаточно виявляли цю.її генеральну лінію і настанову цілого свого внутрішнього розвитку.

Західні народи були щодо цього теж досить добре поінформовані, ще перед союзництвом з СССР у другій світовій війні. В час війни з гітлерівською Німеччиною СССР мав ніж на горлі і большевики більше потребували допомоги й союзу західніх держав, ніж ці держави їхньої, большевицької. Проте большевики не зробили в себе засадничої перестановки, не зрекалися ривалізації і розправи з тогочасними своїми західніми союзниками, ані не провели демобілізації протиальянтських настроїв. Навпаки, при всій за-грозливості і труднощах війни з Німеччиною, політика й стратегія СССР послідовно притримувалася тієї лінії, що зразу після закінчення війни з Німеччиною, має прийти період суперництва, конфліктів і генеральної розправи з західніми союзниками, і до цього большевики завжди готувалися та займали найдогідніші позиції.

Це мусіли бачити і розуміти кермуючі політичні чинники західніх держав. Якщо ж вони цю дійсність закривали перед своїми народами, наставляли свої суспільства на протилежність — на тривке мирне співжиття з СССР і в такому нереальному напрямі розвивали всю свою політику, то причини цього не можна дошукуватися в непоінформованості.

Безпосередньо після падіння Німеччини силове відношення між СССР і західніми державами, під кожним оглядом, було корисніше для цих останніх, ніж колинебудь раніше. Цього західні держави не пробували і не зуміли жодним способом використати, щоб дійти до якоїсь фактичної, тривкої розв'язки, щоб установити бодай для себе сприятливі обставини. Навпаки, вони без потреби віддали большевикам головні користі воєнної перемоги, кинули їм на жертву нові народи, дали корисні випадові позиції, впровадили на відповідальне становище в міжнародньому житті і провели в себе демобілізацію під кожним оглядом. А все це на те, щоб зразу мусіти перейти до найнекорисніших і найпринизливіших розігр із вчорашнім союзником, затрачуючи великі кошти, велику енерґію і осягаючи неуспіхи.

Або справа з атомовою енергією і бомбою. Знаємо, яку першорядну позицію займав цей винахід в американській і взагалі в західній впевненості щодо своєї матеріяльної переваги над СССР. Тепер, попри всі затушковування, світ довідується про щораз нові випадки, що якраз творці-винахідники передали, як звичайні зрадники, таємницю ворогові-большевикам.

Ми згадали про ці факти тому, щоб наочно виявити правду, що дійовий ефект існуючих сил і цілого потенціялу є узалежнений від ідейно-моральних і політичних настанов цілих народів, які ними диспонують, а зокрема їхніх кермуючих-політичних кіл. З цих міркувань робимо висновок, що не можна дивитися тільки на те, яку матеріяльну й фізичну силу має якась держава, або група держав, але одночасно, чи радше навіть насамперед, треба дивитися на їх ідейну настанову і напрямок політики, бо якщо ці дислокуючі фактори не є в порядку, тоді й сила йде нінащо.

Ми в самій засаді не є згідні з таким ставленням у питаннях української визвольної політики, що шукається наймогутніших протиставних большевизмові сил, хочеться до їхніх рук віддати долю нашого визволення, не дивлячись на те, чи вони справді позитивно й серйозно ставляться до нашої справи, і чи для пов'язання себе з цими силами не йдеться по лінії безпринципного пристосуванства. Сам критерій сили не вистачає. Ані те, що якась могутня держава є активним, чи потенціяльним противником большевизму. Вирішальним мусить бути питання, як вона ставиться до наших визвольних змагань, до справи державної само-стійности України. Щойно позитивне й серйозне ставлення дає плятформу для пов'язування нашої боротьби з протибольшевицькою дією такої держави.

У дотогочасній політиці провідних західніх держав, навіть при її рішучих протибольшевицьких наголосах, немає жодних знаків позитивної настанови до справи визволення України. В такому становищі політика дочіплювання до їхнього воза не є жодною визвольною політикою, не має жодних виглядів довести до визволення. Тож було б цілком зайво дискутувати з такою аргументацією, що нам треба свої ідеологічні й політично-концепційні позиції достосовувати до смаку теперішнього курсу політики західніх держав тому лише, що вони творять найбільшу протиставну большевизмові силу.

Можна б поважніше ставитися до таких аргументів за ревізією наших ідеологічних і політичних позицій, які виникли б у вислі-ді конфронтації з відповідними позиціями західніх держав і які доводили б, що вони є собою кращі, вартісніші, або придатніші та успішніші в боротьбі проти большевизму. (Якщо б такі аргументи були стійкі!).

Варто докладніше приглянутися до того, хто на Заході й чому не любить націоналізму, революції і що він їм протиставить. Тут можемо лише кинути кілька жмутків світла на ці питання.

«На Заході однаково трактують кожний націоналізм. Тут ідентифікують національний націоналізм із шовінізмом, з тоталітаризмом, з диктатурою, з національною нетерпимістю, виключністю і вважають його за причину міжнародніх конфліктів. Всякий націоналізм є скомпромітований гітлеризмом…» — Такі і цьому подібні арґументи зустрічаються на кожному кроці. Але всі вони є несерйозні тому, що в них наслідок поставлений за причину.

Це правда, що такі погляди поширюються на Заході всіма засобами пропаґанди і формування публічної опінії. Але кермуючі політичні кола, які це роблять, здають собі справу з фактичного стану. Вони знають, що гітлеризм є вже мертвий, що колений націоналізм є за своєю природою іншим, що диктатура, тоталітаризм, нетолерантність — це прикмети імперіялізмів, яким був і гітлеризм, і є в найвищому ступені большевизм. Вони знають, що причиною ворожнеч між народами і перешкодами до мирного, гармонійного співжиття між ними є головно імперіялістичні тенденції одних народів поневолювати, визискувати інші народи, накидати їм свої системи, свій спосіб життя, їм добре відомо, що тепер на історичну арену виходить визвольні націоналізми, які протиставляться усім імперіялістичним намаганням, які хочуть свободи, суверенности для своїх народів і признають такі самі права іншим націям, шанують їх і змагають до мирного співжиття і свобідного обміну духових і матеріяльних дібр поміж свобідними націями на плятформі взаємного пошанування суверенітету і життєвих прав та потреб.