Розділ «ДІЯ ЧЕТВЕРТА»

Середина хати З а в а д и.

Ява 1

На ліжку лежить недвижна О к с а н а, біля неї у головах сидить З а в а д а, а збоку Г о р н о в.

Г о р н о в (тихо розмовляє). Чудову машину підвели, намоглись дівчину з світу звести!… І вірить не хочеться, щоб усім цим лихом керувала мати Борисова.

З а в а д а (сумно). Не знаю, що я кому заподіяв лихого. Здається, завжди з усіма поводився по-божому.

Г о р н о в. Не чоловіче діло вчинили, а диявольське!

З а в а д а. Так вже, мабуть, судилося мені зостатись на старості одиноким, без втіхи, без жодної радості… Ні, я винен, винен я!… Мені не слід було б потурати на її хіть! Забажалося їй довідатись, як ті пани живуть, і намоглася одним лицем: «Піду служити до панів!» Я здавсь на її волю. Не багато й наслужила, один тілько рік, а горя запобігла на цілий вік і собі, й мені… Учора, маріючи, промовила: «Покритка, – каже, – я!» Я з жаху мало не збожеволів. Та вже нагодився Степан, котрий, спасибі йому, розказав мені усе, що витворяли з нею парубки. Люди радять скаржитись громаді!… Що ж ті скарги, чи вернуть же вони життя моїй дитині?

Г о р н о в. І як ви не встерегли її тоді, як увели з подвір’я в хату?

З а в а д а. Бачите, я пішов до писаря, щоб той дещо пошептав коло неї. Вернувсь додому, аж дивлюсь – її вже в хаті нема. Кинувся по сусідах, по садках та в городах! Шукав, шукав!… Вже й на світ поблагословилось, а її нема, як у воду впала. Та вже як зовсім розвиднілось, знайшов її аж на греблі, біля розореного млина.

Г о р н о в. Це ось що за село?

З а в а д а. Еге ж!

Г о р н о в (убік). Там вона востаннє бачилась з Борисом.

З а в а д а. Прийшов я туди, дивлюсь, аж вона лежить мов мертва. Далі розплющила очі. Став я до неї промовляти – мовчить, неначе води в рот набрала. Потім почав я гукати!… Тут, хвалити бога, нагодився Степан, і вже вдвох ледве-ледве довели її до хати. Як положили ми її на ліжку, так вона почала балакати; але щось таке нісенітне, що й купи не держиться. А згодом заснула.

Г о р н о в. І не прокидалась вона?

З а в а д а. Ба ні, через недовгий час знов щось заговорила, тілько, мабуть, крізь сон, бо очі її були заплющені.

Г о р н о в. А що вона таке говорила, як скоро ви її ввели в хату?

З а в а д а. Все кликала панича! А потім почав я її питати, куди вона ходила. Вона й одмовила: «Ходила – каже, – наймати людей, щоб яму викопали. Грошей, – каже, – не було, я їм дала золотий перстень!» У неї справді був золотий перстень на руці, певно, паничів, а тепер нема.

Г о р н о в. Дивно! Чому ж ви учора не дали звістки Борисові, що таке скоїлось?

З а в а д а. Чудно ви міркуєте! Як би таки я поліз у хороми оповіщати про своє лихо?