Розділ «ДІЯ ЧЕТВЕРТА»

Г о р н о в (помовчав). Певно, вона довго лежала на греблі, а там вогко, свіже повітря від річки, ну й простудилась. (Приклада руку їй до голови). Ач, який жар палить!… 

Ява 2

Ті ж і Б о р и с.

Б о р и с (входить). Де вона? Що з нею, з моєю любою?…

Г о р н о в (зупиня його). Тихше, бога ради, тихше! Вона спить, ти її можеш сполохати.

Б о р и с (ламає руки). О, я нещасний, безталанний! О, я безхарактерний чоловік! (До Горнова). Рятуй, рятуй її, брате!

З а в а д а. Я не мав сили звернути її волю з того манійного шляху, усіяного терном колючим, камінням гострим… Бо я без міри її любив! (Тихо плаче).

Б о р и с. Батьку, батьку! Не вражай ти мого серця твоїми тихо-сумними докорами. Чи не наважився ти хвастати передо мною своїм горем, хвастати, що вмієш щохвилини видавить із старих очей краплю солоної води? Що твоє горе проти мого? Що твої сльози проти моїх сліз? Зваж моє горе з своїм. Зваж мій вік з своїм і зітри мерщій росу з твоїх очей! Ти вже оджив своє і однією ногою стоїш у труні, а я повний нерушених молодих сил!… Ти був щасливий десятки годів, а передо мною тілько замиготів вогоньок того щастя!… А я летів орлом, бистрим вітром буйним до мого щастя і тілько що наблизився до нього, як воно почина вже гаснути! Моє горе – пекло палаюче!

Г о р н о в. Радив тобі пильнувати того вогню, бо він тілько раз з’являється нам на віку.

О к с а н а (крізь сон). Борис!…

Г о р н о в. Вона тебе кличе!

Б о р и с (кинувся до неї). Боже, святе небо і земля! Вона мене кличе! Я тут, я біля тебе, моя Оксаночко!

О к с а н а (крізь сон). Перстень, це його… Більш нічого нема, це все… не лякайте… (Замовкла).

Б о р и с. Вона маріє, і в марінні її душа живе мною! О, світе мій!…

О к с а н а. Яка холодна земля!… Пустіть, пустіть мене… За що ви надо мною знущаєтесь?… Посватався? Текле, що я тобі заподіяла? Борис їде, чом же не вітається?… Спасибі вам, пані… Пустіть, пустіть мене!… (Замовкла).

Б о р и с. Що з нею сталося? Вона мов нежива…

Г о р н о в. Припадок, кризис!

З а в а д а. Донечко, донечко! Не покидай же мене, старого, похилого!

Б о р и с. Ох, серце моє, розум мій кригою замерзає… Туманом застилається!… Ні, не можна тому статися, щоб вона померла! Не вірю я, не вірю!… Бог справедливий, за що ж така кара? (Упав на коліна біля ліжка, тихо промовляє). Ніколи я не благав нічого незбутнього. Всі думи, всі мої помисли я захиляв до чесної праці, до чесного життя! О, боже милий! Дай же життя, хвалити тебе і прославляти твою милость. (Припав лицем до рук). 

Ява 3