Розділ «III»

Деркачівка, Гуковичева маєтність, була за Дніпром, недалечко од Києва й од залізної дороги. То була держава козацького роду Теклі Опанасівни. Чимала Гуковичева оселя була край села. Дім був чималий, дуже довгий, але стародавній, низький, неначе присадкуватий, з довгим рядком вікон та мальованих, збляклих од сонця віконниць, причеплених по обидва боки кожного вікна. Дім й уся оселя були на невеликому пригорку. А од дому по згористому широкому покаті наниз до течії слався старий парк, насаджений, певно, ще прадідом старої Гуковичевої. Од самісінького дому до течії тяглась широка липова алея. Столітні липи розрослись густим гіллям і подекуди вгорі позчіплювались гілками докупи. По один бік алеї розрісся старий овощний садок; а по другий бік алеї по зеленій траві були розкидані столітні липи, берести та дуби, що розрослись на волі й розпустили широке гілля і вгору і вшир на всю свою могутню силу. Нанизу в ярку лисніла невеличка течія в зеленій осоці. Проти алеї вода зібралась в довгий ставочок під крутими горбами. А за течією на взгір’ї знов пишались столітні дуби та граби по два й по три рядочком, розкидані нарізно, а подекуди скупчені кружалами. Поміж ними біліли старі гіллясті берези, неначе на пригорки вийшли на прогуляння панянки в білих сукнях. Парк розстелявсь далеко й широко по горбах. А за парком стояв зеленою стіною лісок. В одному кутку в парку білів березник, неначе панни в білих убраннях стовпились докупи десь на балі. Побіч оселі за домом чорніла здоровецька клуня на току. Кругом току на окопах гнались високо вгору рядки старих осокорів. Давнє дідицьке гніздище навкруги обросло й заросло деревом і нагадувало стародавні діброви ще вольної, не дуже залюдненої старої України.

Андріян Кирилович Гукович тільки що пообідав, надягнув теплішу удяганку, якийсь куценький драповий чекмен, і думав йти на тік, де саме тоді на машині молотили ярину. Він зирнув у двір. До брами прямували якісь хури, навантажені й напхані й довгими, і куцими скринями, якимись пакунками, позашиваними в циновки. Хура за хурою сунулась, неначе чимала валка чумацьких паровиць.

«Що воно за проява ото сурганиться в мій двір! – подумав Гукович, придивляючись пильніше. – Нікого нікуди та ще й з хурами я не посилав, і в мене ще ніхто не ставав під хуру, щоб приставлять пашню на вокзал. Пашню деяку вже попродав, а ярина ще не змолочена. Що це за оказія?»

Андріян Кирилович, високий на зріст та плечистий, вже літній, стояв на височенькому ґанку з східцями й з дивуванням дививсь на ту валку, що сунулась до брами попід осокорами та старими тополями, котрими був обсаджений тік і та поворотка в двір з битого шляху попід током. Здоровий двір заріс густим шпоришем, і тільки проти ґанку зеленіло довговасте кружало, засаджене бузком, жасмином та усякими кущами. А коло низького старого флігеля та довгої надвірної хати, возовні й стані і усякого забудування подекуди стриміли старі липи та здорові дикі груші. Гуковичеві було видко ввесь двір і задвір’я, як на долоні.

Хури простували до воріт. Погоничі одчинили браму й попрямували в двір, неначе мали на думці спинитись перед самісіньким ґанком.

Андріян Кирилович швиденько зійшов з сходів і сливе побіг назустріч до хур.

– А що то ви везете в двір? – гукнув він до чоловіків.

– А хіба ж ми знаємо що? Начальник станції підрядив нас одвезти оті скрині таки до вас, пане, до вашого двору, – обізвався один з погоничів, знявши бриля й поздоровкавшись з паном.

– Що це за диво! – сказав Гукович і пішов далі оглядать хури.

Вози були навантажені здоровецькими довгими пакунками з дощечок, схожими на скрині. Поміж ними стриміли стільці, пообмотувані соломою з кулів, стирчали догори ногами крісла, позашивані в циновки.

– Якась мебіль… якісь стільці. Хто ж це направиввас везти ці хури доконче до мене? Ой, либонь, ви помилились? Може, ви потрапили не в те село?

– Ба ні, пане! Нас вирядили таки до вас. На станції начальник казав нам, що достав од панії лист з Києва й накладну, та оце підрядив нас і звелів нам забрать оце усе на вокзалі та й везти до вас, пане, у двір. Ми й приставили оті скрині та стільці, – сказав один з чоловіків.

«Мабуть, жінка й дочка накупили нової мебелі… Але ж і набрали! аж п’ять хур! Певно, втелющили немало грошей. Мабуть, ще й набор брали. Чим же я оце платитиму за оту дурну вантагу? Хіба спродаю ярину… Ото розум! Поїхать і, не спитавшись в мене поради, приперти з Києва п’ять хур якогось непотрібного чортовиння, коли його й так є доволі в покоях. Це, певно, Любина й Таїсина намова! Це вже вони попорались коло їх своєю порадою і за убори, і за обставу, бо обидві безглуздо охочі й до уборів, і до пишної обстави. Це од їх пішла направа!» – думав Гукович та аж потилицю чухав, скинувши чорного бриля. Його здорові, сливе чорні очі стали одразу якісь заклопотані, сумні. Чорні густі брови, що ніби розсунулись далеко одна од однієї, тепер аж збіглись на переніссі. На високому й широкому чолі понабігали дрібненькі зморшки та пружки. Він похнюпив голову й спересердя крутив довгими пальцями то одного здорового вуса, то другого.

– Коли це усе приставлено до мене, то завертайте до возовні та й поскладайте там усі пакунки тим часом, – сказав Гукович і попростував через шпориш та густий чебчик просто до возовні.

Гукович гукнув на хлопця, щоб він мерщій побіг в покої по ключі. Наймитчук побіг швиденько, і незабаром на ґанок вибігла з ключами в руках молоденька Ліда, менша Гуковичева дочка, швиденько збігла по сходах і побігла стежкою до возовні. Накинута спохвату здорова рябенька хустка теліпалась по обидва боки, неначе Ліда тріпала крилами на швидкій ході. Вона трошки скинулась на свою сестру Меласю, але була дуже гарна з лиця, багато краща од Меласі, чорнява та кароока, з довгими тонкими бровами та пишними щічками. Чималі карі очі дуже виразно виступали на її матовому білому виду, світились без блиску, без іскор, якимсь тихим рівним світом і були навіть трошки смутні.

Ліда була цікава дізнатись, чого то навезли з Києва аж на п’яти хурах.

– Це мама, певно, накупила нової мебілі, – сказала Ліда до тата альтовим, чистим, як гук струни, й приємним голосом.

– Не було де дівать грошей, то вигадали оці вигадки, – сказав батько, тикаючи рукою на хури.

– Та й багато ж понакуповували отих вигадок! Тут я бачу, стільці й крісла. І столики, і камоди, і щось дуже вже завальне та довге. Що воно таке? Неначе шафи або стовпи? – сказала Ліда.