Розділ «III»

– Певно, в Елпідифора Петровича багато грошей в кишені: понабирав грошей з остачі за рік з канцелярій, нахапав хабарів та понакрадав з харчі для арештантів, то й вигадує усякі вигадки отой петербурзький пещений бюрократ. А в нас нема ж хабарів, нема арештантів; в нас грошей обмаль, – сумно обізвавсь батько.

– Та ти завжди так кажеш: грошей обмаль, грошей нема. Якби ми тебе слухали, то ходили б босі. Он глянь, які драбинчаки в світлицях! Ми дідичі, дворяни. Така обстава нам не личить. Мені тепер буде сором прийняти в горницях Таїсу й Любу, – сказала вона вже сердито.

– То не приймай їх і не клич! Куди ж пак, які багатирки оті городянки буржуазки та отой надутий бюрократ Елпідифор! – вже крикнув Андріян Кирилович спересердя.

– Як то так – не приймай і не клич? – загомоніла сердито Текля Опанасівна.

– А так. Навіщо вони тобі здались? Не нам, а їм нечля сидіти в нас хоч би й на цих старомодних драбинчаках – ми дідичі, ми дворяни! – обізвавсь сердито Гукович.

– А як вони запрошують нас і з приємністю приймають в себе? Невже нам треба цураться їх? – сказала Текля Опанасівна.

– То ти не їдь до їх і не заходь, як буваєш в Києві.

– Отуди! Як то не їдь і не заходь, коли Таїса сливе змалку мені товаришка й приятелька? Коли вона просе ж до себе, то й я повинна запросювати до себе й її, і Любу, хоч вони обидві буржуазки.

– На дідька вони тобі здались? Наїдуть сюди та й панькайся з ними тиждень, хоч кидай усяку роботу, – бубонів старий.

– Та ти й так нічого не робиш, тільки байдики б’єш та ханьки мнеш. Граєш же сливе щотижня в карти з сусідами або ходиш на влови та блукаєш по пущах та нетрях поспіли три дні або й довше, – гомоніла далі Текля Опанасівна.

– Мабуть, ти, тату, бажаєш, щоб ми здичіли отутечки в цій дурній глушині? Ми тільки в Києві в знайомих і побачили світу, побачили, які в людей моди і на убрання, й на мебіль, і на все, – прикинула слівце й Мелася.

– То, про мене, й дичійте! Коли нема за що бундючиться та пхатись в аристократію, то й спрощуйтесь і про мене, й обмужичуйтесь! Розтринькали ви вже багато грошей. На вас двох ніяк не настачиш грошей. Я коло хазяйства падкую, аж чуб в мене стає мокрий. На моє лінивство та недбайливість ви не можете нарікать: я падкую й коло хліба, і коло худоби, і коло пасіки, а ви тільки дурно марнуєте гроші.

«Вже розгорюється в печі, от-от запалає… Ой яка нудота з ними! Коли б куди втекти од їх, абощо», – думала Ліда і все нижче нахиляла голову, аж очі заплющувала, мабуть, щоб не так муляло та дошкуляло в вуха.

– Як не розстараєшся швидко грошей, то можна будлі-де й позичить або десятин зо три поля продать, – обізвалась Текля Опанасівна.

– Може б, нам позичила з тисячу Таїса Андріївна. Вона ж казала, що продала свою халупу, – промовила Мелася. – Це така добра дуринда, що, може, й позиче.

Ліді стало сором за Меласю. Вона липнула на неї очима й од сорому опустила довгі вії на очі.

«І приятелює з Таїсою та Любою, і має на думці піддурить їх обох, ще й зве їх дурепами, невважаючи на їх добрість», – думала Ліда, і їй стало шкода добрих дуреп.

– З тебе, як бачу, непогана порадниця. Позичать це не мудра штука й не велика труднація; але як то потім оддавать гроші? – гомонів батько. – Он коли то ще ми позичили в Таїси Андріївни дві тисячі, а й досі не вернули. Коли вона зовсім безглузда, то позиче вам і теперечки. Про мене, позичайте, але… мабуть, на вічне оддання. І це певна річ, бо ми вже напозичались і заплутались в довгах в банку, як у павутинні.

– Біжи, серце Лідко, та скажи, щоб подавали обід, бо мені вже дуже хочеться їсти, – сказала мати до Ліди.

Ліда побігла в пекарню й загадала слугам застелять стіл. В одну мить жвава горнична застелила скатеркою стіл і подала обід. Усі перейшли в просторну, але з низькою стелею столову кімнату й сіли за обід. І за обідом не вгавало змагання, а часом і лайка, неначе за столом сидів оркестр та все награвав до танців. Ліда мовчала й слухала. Її вже брала нетерплячка; вже хотілось знятись з місця, вхопить книжку і втекти з покоїв в садок. Батько бубонів низовим басом. Мати пищала високим тенорцем, а Мелася різким альтом і тріщала, і лящала дрібно та різко, як сорока на тину. Тато ніби лупив на цимбалах, мама неначе добре направила скрипку й цигикала смичком по струнах з усієї сили. А Мелася ніби лупила в бубон з брязкотьолами й брязкала дрібно, так дрібно та голосно, як завзятий музика на бучному весіллі. За столом неначе вигравали троїсті музики, а бідна Ліда була одним і єдиним слухачем тих невтомних, сливе щоденних троїстих музик.