Розділ «III»

Батько й мати Теклі Опанасівни довго не згоджувались видавать її заміж за Андріяна Гуковича. Старіі добре знали, що вони обоє однакові на вдачу: обоє опришкуваті, нервові, лайливі й непомирливі. Але Текля намоглась і поставила-таки на своєму. Вона закохалась в Андріяна навіжено, без тями й сказала батькові, що як він не згодиться видать її заміж за Андріяна, то вона сама собі смерть заподіє або втече з ним і піде світ за очі. Батько й мати мусили згодиться. І доки між Теклею та Андріяном Гуковичем була любов, доти вони жили в згоді й помирливо. Але як любов почала з літами холонуть, вони почали сливе щодня загризаться та змагаться з якої-небудь пустої причини. І од того часу вони змагались та гризлись, як два люті закатовані вороги, спаровані навіщось докупи. Вони неначе силкувались зумисне допекти й надокучить одно одному, ніколи ні в чому не вибачали одно одному.

– Якби ззамолоду не розтринькали силу грошей за границею, отам по Парижах та Лондонах, зараз після того, як ми побрались, то й було б чим платить за оці витребеньки. І в банку не мали б довгу, – обізвавсь Андріян Кирилович з досадою після другої потрави.

– А хіба ж я сама їздила по Парижах та Лондонах! Адже ж і ти тинявся зо мною і марнував грошіі незгірше мене, – промовила жінка з злістю.

– Якби не ти, я сидів би вдома та й не рипавсь. Я тебе слухав, то й швендяв вкупі з тобою по всіх-усюдах, куди тобі тільки було замандюриться: чи в Рим, чи в Мадрид, чи в якесь дурне Толедо та дурну Гренаду. Адже я не на свої гроші їздив, а на твої й по твоїй волі, а не по своїй!

– А певно, не на свої гроші, бо в тебе було завсіди порожньо в кишенях: небагато надбав грошей на своїй службі, – обізвалась Текля Опанасівна.

– Нехай я недбайливий! Але я ніколи не гайнував надбання так безглуздо, як ти з Меласею, от хоч би й теперечки на оті п’ять хур якогось непотрібу. Я орю, молочу, збираю пашню, а ви вдвох тільки вієте та сієте десь. Ет! ви тільки безглуздо споживаєте моє надбання, – сказав батько.

– Коли ж, тату, так прийшлось, що саме оце доконче треба було віять та й сіять, – обізвалась Мелася й скоса зирнула на матір. – Такий випадок трапивсь, бачте…

– Який же там випадок? Певно, той випадок, що отій добрій дуринді Таїсі Андріївні заманулось оддати свою дочку красуневі, та ще й обставить того петербурзького пройдисвіта по-аристократичному, по-столичному? – сказав з криком Андріян Кирилович, і його чималі подовжасті очі аж залисніли од гніву й вирячились на жінку, неначе він хотів застрелить її очима і вбити на смерть.

Ліда сиділа й тільки мовчки кмітила то за матір’ю, то за батьковими сердитими очима.

«Невже люде женяться тільки задля того, щоб гризтись та свариться щобожого дня? – думала Ліда. – Коли цьому правда, то я не піду заміж зроду-звіку!»

– Та не про це річ! Не в цьому, тату, діло! – крикнула Мелася і, як опечена, підвелась на стільці. – Не цей, тату, випадок, на який ви натякаєте, а якийсь зовсім інший!..

– Та коли довелось вже сказати правду, то ми оце в Києві знайшли Меласі жениха. Жених накльовується! от що! З цієї причини ми й задумали справити нову шикарну обставу, бо він, мабуть, оце незабаром і прибуде до нас. Я вже його й запросила до себе в гості. І він обіцяв приїхати з Таїсою та з Любою або з Елпідифором Ванатовичем.

Батько одразу замовк і вгамувавсь. На його цимбалах неначе одразу порвались басові струни. Голос в його пом’якішав і задзвенів, мов на високих тенорових струнках. Блиск гніву та злості одразу згас в очах. Погляд став м’якіший.

Андріян Кирилович підняв вгору брови з дива.

– Цей жених – Михайло Уласевич, той, що часто буває в гостях в Елпідифора Петровича, – сказала Текля Опанасівна.

– Який це Уласевич? Щось він мені невтямки, – промовив вже зовсім спокійним голосом батько.

– Та той високий, сухорлявий та кучерявий, що буває в гостях в Таїси. Він служе в якомусь страховому товаристві, – обізвалась Мелася.

– А! ага! Пригадую! Бачив я його раз в Таїси Андріївни. Пригадую!

– Там так прилип до нас! І в оперу ходив з нами, і букет приніс Меласі в ложу, ще й цілий фунт дорогих конфектів. Казав, що незабаром прибуде до нас.

– Що ж! Нехай приїде. Побачимо, роздивимось. Та й розпитать треба за його в людей заздалегідь, – промовив батько вже тихішим і зовсім спокійним голосом, неначе його цимбали загули пісню, зверху прикриті віком або десь в другій кімнаті за дверима.