Розділ «X»

Одного дня влітку до отця Якова Ладковського принесли з пошти листа. Отця Якова не було вдома. Надежда Мокіївна взяла листа і, не глянувши на конверт, роздерла його й з цікавістю кинулась читать. Вона мала звичай роздирати конверти та заглядать навіть в усякі офіціальні бомаги, прислані на ймення свого чоловіка, бо була дуже цікава.

Цей лист писав передніший дрижипільськнй фершал, котрий перейшов на службу з Дрижиполя в друге місце. Він писав до свого товариша, фершала Якова Вербицького, котрий перейшов в Дрижипіль на його місце. А на пошті сливе усі листи, на котрих манячили написи «Яковові», спохвату перли до отця Якова.

Надежда Мокіївна читала, читала той лист і довго не могла втямить, про що то пишеться в тому листі. Але згодом, опам’ятавшись, зирнула на конверт і прочитала, що лист був писаний не до її чоловіка, отця Якова, а до фершала Якова Вербицького таки в Дрижипіль. Під листом на кінці був підписаний передніший дрижипільськнй фершал. В Надежди Мокіївни аж пучки з листом затрусились од цікавості. Чужі думки так зацікавили її, що в неї аж голова заморочилась.

В першій половині листа давніший фершал писав за себе, за своє нове місце, писав за дріб’язкові тамошні випадки, за свого доктора й подавав усякі новинки. Але наприкінці листа він понаписував багато дечого за молоду матушку Надежду Мокіївну. Вона втупила очі в лист і од цікавості неначе їла його своїми зіньками.

«Там у вас в Дрижиполі є чудернацька матушка, Надежда Мокіївна Ладковська. Це якась не то проява, не то виродок між найновішими єпархіалками. Вона чепляється причепою до всіх паничів, і, певно, ця нахабна людина причепиться й до тебе, як чеплялась і до мене, і до кожного вчителя, а найбільше, як я перечув через людей, до Уласевича, теперішнього молодого доктора. А ми знаємо добре, що Уласевич закохався в Ліду, Гуковичеву дочку, і їздить до Матушевських, де потаєнці бачиться з Лідою. Ладковська як залицяється до гарних парубків півчих, то з цієї причини ходе на співки, щоб дивиться та залицятись до їх. Ця проява пише до вчителів романтичні, навіжені, буцімто ліберальні листи, часом вечорами никає попід вікнами й заглядає в їх вікна або часом і присурганиться в хату на чай, як роблять ліберальні панни в Києві. Ласа до паничів навдивовижу! Мабуть, в неї серце таке завбільшки, як ворота, ще й завсігди одчинені настіж: заїжджайте, мовляв, хто схоче!»

– Ну, не капосні ж тобі люде! Я думала, що в цій глушині люде дурні, не досвідні або якісь низькоокі й не далекосяглі розумом, а я одна найрозумніша й найхитріша од усіх і що я всіх тутешніх дурнів перехитрувала. А вони, подлі, все дочиста втямили й постерегли мої норови й мої хитрощі. От тобі й на! – бубоніла спересердя Надежда Мокіївна й почала читати далі.

«Отець Яків знає за все, але мусить змовчувать, – писав далі фершал, – бо коли часом у його терпець увірветься і він не змовче, то вона кричить, верещить, стукає кулаком об стіл, мов навісна. В своє хазяйство не микається, а зате ж вмикується в чоловікові справи, в школьні й навіть церковні. В неї тільки й думки за гарних паничів. Недурно ж доктор Уласевич казав мені, що вона якась ніби психопатка в коханні й залицянні, бо вона чеплялась до цього красуня, як реп’ях до вівці».

– Проклятий! Ще й лається! – промовила вона голосно.

«Вона любе сама їздити й поганять коні, неначе будлі-який москаль гусарин. Якось раз трапилась їй така пригода. Прочула вона од людей, що до однієї тутешньої сусіди удови хуторянки часто навідуються на хутір офіцери з лагеря, бо в тієї панїї дві гарні дочки. Вона дізналась за це, знайшла причину, щоб поїхать до тієї незнайомої панії буцімто купувати поросята. Вона вкинула в повозку мішка й покатала на хутір без погонича. Купила вона двоє поросят, побалакала з офіцерами, намилувалась ними й верталась додому. Але на шляху, коло самого рову, повозка наскочила колесом на горбок, підскочила та й перекинулась. Мішок з поросятами покотивсь у рів. Полетів туди й її капелюш. Підвелась вона з землі, закинула за вуха розпатлане волосся й мусила лізти в рів доставать поросята й капелюш. Після недавнього тучного дощу в рові стояло аж зелене багно. Вона влізла туди, витягла мішка, достала капелюш, задрипалась по коліна, обляпалась трохи не по шию. Поросята з ляку кувікають. Тоді вона давай підіймать повозку, але напружувалась довго, аж кректала, і нічого не вдіяла. На щастя, нагодився якийсь чоловік і підвів візка. Приїхала вона додому, уся обляпана. Отець Яків як углядів, то тільки руки зняв до бога!»

«Ото каторжний! І за це досвідчився звідкільсь! – подумала Надежда Мокіївна. – Не такі-то дурні провінціали, як мені здавалось!»

«Цій дуринді здається, що вона красуня навдивовижу! Але яка ж вона красуня? Очі витрішкуваті, як у сови, рот, як курінь на баштані, зуби, як лопатні, ще й до того вона низькоока та кислоока, неначе перепічайка; голова в неї завжди неначе кудлатий кужіль, а на потилиці все теліпається якесь кубло з одіржин або з пачосів. В цієї ледачої хвойди розум не в голові, а на язиці та в губищах. А їй здається, що вона найрозумніша од усіх».

«А ти, паскудний губань! Чи тобі ж пак цінувать мою красу? Тобі, поганому безусові? В моїх очах є такі чари, що як на кого пильно подивлюсь, то одразу й причарую й прилюблю до себе».

Вона аж скипіла, аж нестямилась і зопалу вхопила чистий конверт, що лежав напохваті, згорнула лист і всунула його в конверт. Помста й ревнивість забили їй памороки. Вона була зла на доктора, що він залицяється не до неї, а до Ліди, спохвату навіть забула, що було писано за Ліду й доктора, але й за неї, вхопила перо й почала черкать адрес: «В село Деркачівку, високоповажному добродієві Андріянові Кириловичу Гуковичеві…»

Аж дописуючи адрес, вона несподівано схаменулась й опам’яталась.

«Ой, ненько моя! Що ж це я роблю? Це ж я посилаю виказ на доктора й Ліду, і на саму себе… Оце була б встругнула штуку! Отой зателепуватий паскудний вухань зовсім забив мені тяму в голові».

Надежда Мокіївна достала з стола чистий листок паперу й написала до старого Гуковича лист, змінивши руку й підбираючись під тон старої досвідної та поважної людини, котра напевно знає, де його Ліда бачиться потаєнці з своїм коханцем, і застерігає батька.

«Будьте обережні! Оце посилаю вам клаптик листа, писаного до мене за вашу Ліду й доктора Уласевича. Наглядайте за Лідою добре, доки ще нічого поганого не трапилось. Палка любов завсігди буває скажена й безглузда, не тяме, що робе, і може допровадить і до лиходійства, і навіть душогубства. Спиніть загодя Уласевича й молоденьку Ліду на тій стежці, котра згодом може завести цих неміркованих та нерозсудливих людей і до лиходійства, а може, й до проступства», – так скінчила свій лист Надежда Мокіївна.

Потім вона одтяла ножицями клаптик од фершалового листа, де мова мовилась за Уласевича й Ліду, приклала цей клаптик до свого листа, надряпаного чудними буквами, ніби якимись ієрогліфами, приліпила марку й одіслала через наймитчука на пошту.

Приїхав отець Яків і вглядів на столі свіжий не пом’яшкурений конверт.