Розділ «І. СІЧНЕВА ЗАМЕТІЛЬ»

Зими в Україні, як відомо, не відзначаються сталістю. Морози, правда, незмінно тріщать на свято Водохрещі. А в іншому погода мінлива, в тому числі в середньому місяці найхолоднішої пори року. Трапляються й дуже теплі дні, бува випадає й чималенько снігу, та раптом починається дощ і земля знову чорніє. Задувають й пронизливі вітри.

Те ж, що відбувалося в політичному житті на українських теренах у січні 1918 р., ніяк інакше як лютою завірюхою не назвеш. Це був місяць, коли у вирішальному двобої зійшлись непримиренні сили, полярні орієнтації, відмінні суспільно-політичні альтернативи, різні революції. Антагонізм між ними досяг апогею, шляхи до порозуміння були відрізані остаточно, місце в суспільному житті могло залишитись лише для когось одного.

То ж не дивно, що зустріч Нового року не затяглася. На традиційно особливе, визначане й шановане свято взагалі ледь зважили. Було явно не до урочистостей, тим більше — веселих пустощів.

У Бресті-Литовському, де вирішувалися воістину доленосні питання. українців зустріли насторожено, навіть із підозрою. Юридичні невизначеності щодо державного статусу Української Народної Республіки майже напевне обіцяли ускладнення, для подолання яких треба було виявити чимало політичної волі, рішучості, наполегливості.

У глухий кут зайшли стосунки з Антантою, яка будь-що прагнула зберегти бодай українську частину Східного фронту, а тому виявляла неабияку ініціативність — правда, поки що більше на рівні обіцянок, аніж реальних справ.

Українські Установчі збори — найвищий, найцінніший ідеал, до якого прагнув український політикум, з луском провалювалися — нормальні вибори заважала провести фронтова обстановка, що погіршувалася щодня й щогодини.

У Харкові й на ближчих до столиці УНР фронтах більшовики активно готувалися до скорих військових дій проти Центральної Ради, терміново мобілізовували усіх придатних до невідворотного збройного зіткнення, масштаби якого обіцяли перевершити усе, що в цьому плані трапилося в 1917 р.

Одним словом, народ, нація стояли перед неминучістю небувалих потрясінь, надскладних випробувань, майже фізично відчували наближення грізної бурі.

Доки Центральна Рада й Генеральний секретаріат вели публічну полеміку з ленінським Раднаркомом, більшовицькими ЦВК рад України й Народним секретаріатом, доводили свої права на владу в Україні, ситуація в республіці досить стрімко змінювалася. Лавиноподібне встановлення влади рад на початок 1918 р. набуло таких масштабів, так звузило територію, на яку поширювався реальний вплив Центральної Ради, що загроза здачі останніх бастіонів Української революції, в тому числі й Києва, виглядала більше ніж імовірною.

Втрачаючи ґрунт під ногами, провід УНР не обмежувався лише ідеологічними заходами, дедалі вдавався й до силових методів. Так, у ніч на 5 січня 1918 р. в Києві за наказом Генерального секретаріату гайдамацькі курені і загони вільних козаків за підтримки панцерників зненацька зайняли заводи «Арсенал», «Ауто», дротяно-цвяховий, Деміївський, снарядний, Варшавську суднобудівельну верф, механічні майстерні політехнічного інституту, університет, управління Південно-Західних залізниць та інші установи міста (загалом близько 30 пунктів). Скрізь припинялись роботи, вилучалась знайдена зброя, були заарештовані понад 200 осіб. Того самого дня солдати українізованих формувань, розгромивши Уманську раду робітничих і солдатських депутатів, убили члена ЦВК Рад України, голову місцевого комітету РСДРП(б) О. Піонтковського і голову ради більшовика І. Урбайліса. Наступної ночі в Києві була захоплена друкарня більшовицької газети «Пролетарская мысль». Подібні кроки здійснювались і надалі.

На початок січня 1918 р. обставини зумовили і зміну тактики Раднаркому, який, з одного боку, не домігся в ході грудневих переговорів, щоб Центральна Рада змінила ставлення до радянської Росії, а з іншого, завдаючи рішучого збройного удару по каледінщині, міг тепер використати частину свого потенціалу і проти іншого суперника в боротьбі за владу на Півдні — Української Ради.

На той час прибічники радянської влади домоглися серйозних зрушень на свою користь у багатьох регіонах України, одержали ряд військових перемог на південному від Харкова напрямі. В загальний успіх цих сил значний внесок зробили повстання, що вибухали в тому чи іншому населеному пункті з наближенням радянських військ. Нерідко прихильники Центральної Ради залишали міста ще до підходу регулярних військ, після збройних зіткнень з повсталими.

Тому на початку січня 1918 р. з військово-політичних міркувань і було ухвалене рішення про наступ проти головних сил Центральної Ради з Харкова на Полтаву — Київ. Окрім того, в штабі Головнокомандуючого по боротьбі з контрреволюцією на Півдні країни В.Антонова-Овсієнка стало відомо про наміри Центральної Ради завдати збройного удару через Полтаву в напрямі Харкова — Лозової[1].

Ще 15 грудня 1917 р. на засіданні Генерального секретаріату було ухвалено організувати генеральний штаб (Особливий штаб з оборони України) у складі М. Порша{1}, С. Петлюри{2}, В. Єщенка[2] для оперативного керівництва збройними силами, перед якими висувалось завдання: «Взяти Харків — оплот більшовизму на Україні»[3].

Крім створюваних частин Червоного козацтва, червоногвардійських загонів, передбачалось, що у наступі проти Центральної Ради братимуть участь і сформовані з революційних частин фронту армії, які підійдуть до Києва з заходу і північного заходу, відріжуть місто зі сходу. Було досягнуто домовленості з представниками київських більшовиків, які прибули до Харкова, щоб у вирішальний момент, коли радянські війська наблизяться до Києва, закликати трудящих міста до повстання проти Ради.

Реалізувати накреслений план у всіх його складових частинах не вдалося. Похід на Полтаву — Київ, а також з району Брянська на Київ здійснювався легко, майже без опору збройних сил Центральної Ради[4].

Чисельної переваги радянські війська над збройними силами Центральної Ради не мали. Це стосується співвідношення сил і в окремих пунктах (наприклад, під Полтавою воно було 1:2,5 на користь Ради), і загалом по республіці. Найвища цифра, яка наводиться історіографами для кількісної характеристики збройних сил, що наступали на Київ, ніколи не перевищувала З0 тис.[5]

Означене число — реалістичне, документально підтверджене, однак вимагає й певних пояснень, врахування достатньо істотних моментів. Адже дві третини військових частин з Радянської Росії брали в той час участь у боротьбі проти каледінців, а якась частина з решти 12 тис, що була спрямована на південь, «застрягла» у ряді пунктів (що цілком природно) під час просування територією України. Так, достеменно відомо, що зведений загін М. Муравйова, сформований з червоногвардійців Харкова, двох сотень червоних козаків В.Примакова і бронепоїзда, налічував лише 700 чоловік. Зведений загін катеринославських, донецьких і московських робітників під командуванням П. Єгорова складався з 1200 бійців (найчисельнішою формацією виявилися донецькі червоногвардійці, якими керував Д.Жлоба)[6]. Поповнені полтавськими червоногвардійцями під командуванням місцевого більшовика С.Козюри, ці два загони з'єдналися в одну колону в Полтаві й рушили 10 січня на Київ.

Об'єктивні дослідники давно відмовилися від твердження, що процес творення української державності був перерваний агресією численних армій Радянської Росії. Так, І. Лисяк-Рудницький зазначає: «…Легенда, що її треба здати до архіву, це казка про «безчисленні полчища» ворогів, що під їх ударами буцімто завалилася українська державність. У дійсності інтервенційні московські армії під час першої та другої навали (зими 1917–18 та 1918–19) були відносно малі. Кремль до літа 1919 року не диспонував великою регулярною армією. Совєтська експансія була здібна поширюватися на ті країни, що їхнє власне безголів'я робило з них легку здобич. Якщо могли зберегти незалежність Фінляндія та мініатюрні балтицькі республіки, розташовані перед воротами Петрограда, то чи ж не повинна була встояти кількадесятимільйонна Україна з її велетенськими ресурсами? Також міжнародна кон'юнктура української справи була впродовж перших двох років революції сприятлива. Отже, причини невдачі треба шукати насамперед у внутрішньому стані самого громадянства на Україні»[7].