Розділ «І. СІЧНЕВА ЗАМЕТІЛЬ»

Україна у революційну добу. Рік 1918

Відчайдушну спробу не стільки врятувати Українську революцію, Українську Народну Республіку, скільки, мабуть, відстояти їх честь спромоглася лише невелика група патріотично налаштованої молоді.

З початком наступу на Київ червоних, в умовах загальної розгубленості, навіть суцільної паніки здатними на самовідданий порух виявилися передусім студенти й гімназисти. Уже 5 січня 1918 р., тобто у день здачі Полтави, на зборах студентів молодших курсів Київського університету Св. Володимира і новозаснованого Українського народного університету, скликаного за ініціативою студентів-галичан, було ухвалено приступити до створення студентського куреня Січових стрільців для участі в боротьбі проти радянських військ. До формування „під загрозою бойкоту й виключення з української студентської сім’ї мали вступити всі студенти-українці”[65]. Окрім студентів до складу куреня було залучено учнів двох старших класів 2-ї української ім. Кирило-Мефодіївського братства гімназії. Загалом записалося близько 200 осіб (одна — друга — сотня потім брала участь у боях в Києві, тобто, не залишала міста). Військові власті в якості командира призначили старшину (сотника) Омельченка, який на той час був зарахований студентом Українського народного університету, й виділили для бранців приміщення Костянтинівського юнкерського училища.

Вище державне керівництво, безперечно, було добре поінформоване про патріотичний порух молоді й, навіть, морально, та й ідейно, підтримало його. Так 11 січня 1918 р. „Нова Рада” — газета українських соціалістів-федералістів, впливової фракції у Центральній Раді — опублікувала звернення „До українського студентства”, підписане українською фракцією центру Університету св. Володимира: "Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-"большевицька" (котра нічого спільного не має з ідейним большевизмом) грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція центру Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хотять придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам'ятає, що в цей час злочинно бути байдужим. Треба кинути на цей час науку та буденну працю і одною дружньою лавою, як було з початку революції, стати на оборону прав українського народу. Будьмо ж, товариші, щирі й чулі! Облишмо тимчасом стерно науки і відважно ходім до стерна перемоги! Кому, як не нам, нести світичі свідомості й відваги до наших братів-вояків! Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували — Українській державі!

Записуйтесь до "Куреня Січових стрільців", який формується з студентів Університету св. Володимира та Українського Народного Університету, звідки, мабуть, ми будемо розподілені серед декотрих українських військових частин, для піднесення культурно-національної свідомості та відваги. Запис приймається в Педагогічному музеї щодня (вдень)"[66].

У цьому ж, номері "Нової Ради „містився такий заклик: "Всі товариші, що вписались в курінь, повинні негайно явитись в казарму куреня (Печерськ, Московська вул., Костянтинівська військ. школа)".

Подібні матеріали друкувалися й іншими органами преси.

Настрої студентства підігрівалися також тогочасними найвагомішими державними документами. Так у IV Універсалі Центральної Ради говорилося: „До так званих „більшовиків” та інших напасників, що нищать та руйнують наш край, приписуємо правительству Української Народної республіки твердо й рішуче взятися до боротьби з ними, а всіх громадян нашої Республіки закликаємо, не жаліючи життя, боронити добробут і свободу нашого народу. Наша Народна Українська Держава повинна бути вичищена від насланих з Петрограда найманих насильників, які топчуть права Української Республіки”[67].

Отже, можна аргументовано стверджувати про пряму причетність вищого державного керівництва до руху студентської молоді як з ідейного, так і з організаційно-технічного боку.

Упродовж 5–6 днів (8–13 січня) молоді бранці намагалися одержати амуніцію, озброєння й оволодіти елементарними навичками поводження з ним. В казармах Костянтинівського училища, зайнятих, природно, з дозволу військового начальства, якісного вишколу за вкрай короткий термін здійснити не вдалося[68]. Вранці 13 січня до учбового закладу повернулась частина юнкерів (близько 300 чоловік), які розповіли про те, що вони під командою сотника А.Гончаренка у малій кількості (близько 600 чоловік), погано озброєні одинокими залишаються на цілому Лівобережному фронті під Бахмачем і потребують негайної підтримки[69]. Хто і як вирішував питання про відправку на передову студентської сотні, що попервах планувалася для захисту Центральної Ради в Києві, за документами й спогадами достеменно з’ясувати не можна. Вказується лише, що наказ було одержано „від командного складу 1-ої військової школи”[70]. Однак, зрозуміло, що самостійно студенти вирішити багато питань, у тому числі й про спеціальний потяг (хоч це й зайняло півтори доби), не могли.

15 січня зранку 116 студентів (перша сотня) були вже на станції Крути (твердження про подвиг під Крутами «декількох сот київських студентів та гімназистів»[71] не знаходить документального підтвердження — В. С.) і більшість з них відправилась на риття окопів уздовж залізничної колії між Крутами і Плисками. Обабіч бойові позиції зайняв загін юнкерів у 200 осіб[72].

Зранку 16 січня (тобто 29 — за новим стилем) загін балтійських матросів під командуванням Ремньова (за деякими даними до 2 тис.), на марші несподівано натрапив на зустрічний щільний вогонь юнкерів і студентів. Виникло сум’яття. А тут ще наспів панцерник сотника Лощенка з гарматою і почав вести прицільний вогонь по тилах тих, хто наступав. У деяких джерелах згадується ще про дві батареї і два бронепотяги. Так чи інакше, вірватися до Крут „сходу” червоним не вдалося[73].

Подальший перебіг дня відтворити в деталях непросто — настільки суперечливо подають відомості навіть самі його учасники[74].

У пресі за „свіжими слідами подій” розвиток трагедії знайшов таке відображення: У кожного юного захисника Крут „було всього по три обійми патронів…А треба вже воювать, бо несподівано підійшов ворог і почав обстрілювати їх кулеметним і гарматним вогнем. Через короткий час виявилась нова несподіванка: з бокової лінії з Чернігова підійшло кілька російських ешелонів і почали обстріл з тилу. Далі було таке: штаб ніяких приказів не шле, патронів і знаряддя бойцям не присилає. Усі патрони витрачені. Одна одним гармата, котра була у юнкерів, мусила замовкнути, випустивши останню шрапнель. Прийшлось посилати когось на станцію шукати командира і штаб (судячи з усього в редакції „Нової Ради”, керівництві УПСФ знали справжні імена командира — „капітан Т” і склад штабу — „два брати Б.”, однак із якихось міркувань не стали широко обнародувати дані, що з часом стали нез’ясовуваною таємницею — В.С.). Їх на станції вже не було. Вони подалися за своїм поїздом, не повідомивши своє військо, не пославши йому ніякого приказу, а хапалися виїздити так, що забулися відчепити від свого поїзда вагони з знаряддям до гармат і з патронами, і завезли їх. Наших вояк росіяне оточили і перебили”[75].

Отже, якими б героїчними не були дії захисників маловідомої до того залізничної станції, вони врешті не мали жодного шансу на успіх, тим більше — на перелам загальної ситуації на фронті. Тому на кінець дня Крути були вже в руках більшовиків[76], а шлях на Київ, де почалось робітниче повстання проти Центральної Ради, було відкрито.

Пізніше багато писалось, з одного боку, про кровопролитність бою, неодноразові атаки моряків, що відзначались нечуваною жорстокістю, і те, що їх мужньо стримували „напівдіти” (Д.Дорошенко), що, начебто, вони ще й кидались у контратаки. А, з іншого — про відсутність у студентів набоїв та й елементарного вміння стріляти (багато хто з них одержав у руки гвинтівку безпосередньо напередодні бою), про те, що юнакам було вкрай незручно у незграбних битих валянках, в які їх поспіхом взули, хоча склади Першої української військової школи (колишнє Костянтинівське юнкерське училище) „ломилися” від новеньких чобіт тощо. Все ж студентам якимось дивом вдалося відійти з позиції у відкритому полі (1 км від станції) і ешелоном, що чекав, від’їхати у напрямку Києва. Організованому здійсненню останньої операції допомогло те, що юнаки завчасно розібрали залізничні колії і „відірвалися” від переслідувачів[77].

Можливо, якоюсь мірою закріпленню в публікаціях очевидних перебільшень сприяло й те, що амбітний М.Муравйов прагнув показати своєму начальству власні особливі заслуги у боротьбі за нову владу і в донесеннях Головнокомандуючому військами по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії В.Антонову-Овсієнку явно „прикрашав” жорстокість єдиного бою, який довелось дати радянським військам на шляху до Києва, умисне завищував силу супротиву ворога, використовував у донесеннях навіть нісенітниці. „Після дводенного бою, — повідомляв він, — перша революційна армія Єгорова при підтримці другої армії Берзіна біля ст. Крути розбила контрреволюційні війська Ради, керовані самим Петлюрою. Петроградська червона гвардія, Виборгська і Московська гвардія винесли майже одні весь бій на своїх плечах. Петлюра під час бою пустив потяги з беззбройними солдатами з фронта назустріч революційним військам, які наступали, і відкрив по нещасних артилерійський вогонь. Війська Ради складались із батальйонів офіцерів, юнкерів і студентів, які крім звірств, здійснених щодо солдат, які поверталися з фронта, били сестер милосердя, що потрапили до їх рук. Іду на Київ. Селяни захоплено зустрічають революційні війська”[78].

З очевидних неточностей документа варто звернути увагу не стільки на те, що під Крутами не було С. Петлюри і згаданих у донесенні дій він, природно, не міг здійснити, скільки переконане твердження, що у військах Центральної Ради були „батальйони офіцерів”. Мабуть такими були кваліфіковані юнкери (втім про них згадується і окремо), хоча в наступному офіцерам така впевненість „приборкувача Києва” коштуватиме дуже дорого.

Утім, гадається, прагнути до спростування будь-яких обопільних неточностей, відрафінування деталей не так уже й важливо. Загальних уяв про розстановку сил у районі бою, як і про стратегічне становище УНР, достатньо, щоб зрозуміти абсолютну детермінованість кінцевого підсумку. Просто зайве „копирсання” у фактах скидається на бажання поставити під сумнів високий героїзм і патріотичну самопожертву юних борців за ідею, відданих захисників національної справи.

С.Петлюра, що перебував того дня зранку на ст. Бобрик, одержавши повідомлення і докладну доповідь про бій під Крутами, вирішив, що більша небезпека УНР походить від повсталих арсенальців і, не довго вагаючись, спрямував свій загін до Києва, наказавши студентам їхати до Дарниці[79].

І донині існує значний різнобій у визначенні не лише масштабності бою під Крутами, його тривалості, ступеня жорстокості, а й, головне — кількості жертв.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Україна у революційну добу. Рік 1918» автора Солдатенко В.Ф. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „І. СІЧНЕВА ЗАМЕТІЛЬ“ на сторінці 7. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи