Розділ «І. СІЧНЕВА ЗАМЕТІЛЬ»

До останнього, цілком слушного зауваження, слід додати, що навколо сил Центральної Ради в кінці 1917 р. — на початку 1918 р. створювався своєрідний вакуум, вони з катастрофічною швидкістю втрачали підтримку мас, а здеморалізовані військові частини хутко розбігалися, частіше за все ще до прямих збройних зіткнень з радянськими військами.

Думається, що близьким до дійсності, а можливо й найточнішим, є аналіз співвідношення військових сил, що його дає Д. Дорошенко: «З північного сходу рухалися 12-тисячні більшовицькі сили на чолі з талановитим командувачем Володимиром Антоновим-Овсієнком і його кривавим помічником Михайлом Муравйовим. Проти них український військовий міністр Симон Петлюра мав розкиданих по різних місцях 15 тис. вояків, що складалися з селянського ополчення «вільних козаків», Січових стрільців, колишніх військовополонених галичан, кількох невеликих загонів із фронту та декількох сотень київських гімназистів, що пішли на фронт прямо від шкільної лави»[8].

З цими даними майже збігаються оцінки В. Антонова-Овсієнка, котрий вважав, що під час радянського наступу на Київ на боці Центральної Ради перебували 12–20 тис. вояків[9]. Він, судячи з усього, не довіряє даним розвідки ревштабу Ставки, згідно з якими Рада стягнула до Києва на початок січня до 100 тис. військових[10]. В. Антонов-Овсієнко перелічує такі частини, що були на її боці: кінний полк «Захистя», складений з воїнів Київського гусарського, 10-го, Інгерманландського й Кірасирського полків, Віленського, Чугуївського і Київського військових училищ (800 шабель, 100 кулеметів, 23 гармати, 2 панцерники) — спішених 1800 багнетів; 1-й Богданівський полк (500 багнетів, 40 кулеметів); Шевченківський полк (800 багнетів, 30 кулеметів); Богунський полк (600 багнетів, З0 кулеметів); Дорошенківський полк (800 багнетів, кулемети); Чорноморський курінь (800 багнетів і кулемети); загони вільних козаків (20 сотень по 60 козаків у кожній); чехословацький полк (склад невідомий); два полки чорних і червоних гайдамаків[11].

Хоча Центральна Рада до останнього моменту сподівалася, що їй прийдуть на допомогу українізовані частини з фронту (надходили повідомлення про українізацію 9-ї, 12-ї, 31-ї дивізій, різних частин 17-го, 21-го та 24-го корпусів)[12], та вони, за рідкісним винятком, не справдилися.

Показовими щодо цього були події в 36-му пішому Орловському полку 10-го корпусу 9-ї армії Румунського фронту (Буковина, район міст Сучава — Серет). Після українізації він двома ешелонами прибув на початку січня 1918 р. до Кременчука, вибивши нечисленний і погано організований червоногвардійський загін. Та якостей українських вояків, що танули буквально погодинно, не вистачило на скільки-небудь серйозний опір численнішим загонам, що відразу ж розпочали наступ з Полтави.

Інші частини 10-го корпусу, що були ще менш дисциплінованими, розклалися вже по дорозі й розійшлися по домівках, зірвавши виконання наказів командування[13].

Траплялися і випадки, коли частини вантажилися у вагони як бойові одиниці, а після відправлення з фронту припиняли своє існування як такі. Це відбувалося миттєво, вибухово, з одного боку, засвідчуючи прагнення солдатів швидше дістатися додому, а з іншого, доводячи відсутність глибоких політичних переконань і марність кількамісячної роботи з українізації війська. Саме така доля спіткала український курінь, що його було сформовано на базі штурмового батальйону 102-ї пішої дивізії 39-го армійського корпусу Особливої армії Південно-Західного фронту[14].

Дедалі більше усвідомлюючи брак військових сил, керівники Центральної Ради уважніше почали ставитись до «Вільного козацтва». Його загони все активніше формувалися у містах. У Києві цю справу енергійно вів інженер М. Ковенко{3}, залучаючи до загонів добровольців робітничу молодь. На початку грудня С. Петлюра, за погодженням з радою «Вільного козацтва», наказав провести мобілізацію вільних козаків для створення залог у містах і на найважливіших залізничних станціях.

17 грудня в Києві на Софійській площі відбувся парад «Вільного козацтва», в якому брали участь 16 куренів: 3 Подольських, по 2 — Шулявських, Лук'янівських і Святошинських, а також курені — Байківський, Деміївський, Печерський, Арсенальний, заводу Гретера і Криванека, вокзалів Київ-І і Київ-ІІ[15].

Проте в організації «Вільного козацтва» було більше недоліків, ніж плідної, цілеспрямованої роботи. Промовистим є факт, про який згадує черкаський полковий отаман «Вільного козацтва» Я. Водяний. Сам отаман «Вільного козацтва» П. Скоропадський у грудні 1917 р. «признався мені щиро, що він до цього часу не цікавився тою справою, не зважаючи на те, що зістав вибраний отаманом "Вільного козацтва", а тепер, коли побачив цілковиту деморалізацію фронту, якій почали вже піддаватися й українізовані частини, він хотів би ближче ознайомитися з системою організації "Вільного козацтва" та цілком віддатися його справі»[16].

Нарешті, на початку січня 1918 р., Генеральний секретаріат ухвалив передати «Вільне козацтво» під керівництво секретарства військових справ і створити Вільне реєстрове козацтво на державному утриманні. Кожен повіт мав призначити дві сотні — кінну і пішу, які б боролися з заколотами й анархією[17].

Правда, ця інформація розходиться з даними, які наводяться в двохтомнику «Історія українського козацтва», де, власне, з використанням здебільшого тих же, що й у даній книзі джерел, говориться про «участь вільно козачих» загонів зимою 1917–1918 рр. у боротьбі з більшовицькою агресією по всій території України»[18]. Вочевидь, тут необхідні додаткові зусилля, передусім на регіонально-краєзнавчому зрізі та ставлення до «Вільного козацтва» як до специфічної формації, здатної на, умовно говорячи, «пульсуюче» функціонування — то швидке збільшення рядів, то «замирання» на якийсь час. Звісно, останнє зумовлювалось конкретно-історичними обставинами, що, своєю чергою, вимагає й граничної чіткості у кваліфікації існування феномена, коли узагальнення за більш-менш тривалий період просто неможливі.

Але й на даному напрямі не вдалося досягти скільки-небудь відчутних зрушень. Так, опинившись на середину січня 1918 р. у становищі «генерала без армії», П. Скоропадський відбув спочатку до Білої Церкви, а потім на Звенигородщину, де намагався зібрати вільних козаків для боротьби з більшовиками, але не зміг нічого вдіяти й ні з чим повернувся до Києва.

Сподівання Центральної Ради великою мірою пов'язувались з Українським гайдамацьким кошем Слобідської України, що складався з двох куренів — «червоних» і «чорних» гайдамаків. У першому переважали солдати-фронтовики, а до другого входили учні юнацької, тобто офіцерської, школи. Всього кіш налічував близько 300 вояків, дещо збільшившись згодом за рахунок добровольців. Отаманом коша був призначений колишній генеральний секретар військових справ С. Петлюра. (Цікаві деталі, пов’язані з формуванням гайдамацького коша Слобідської України, які істотно коригують загальноприйняті уяви, використано в новітній монографії про С.Петлюру[19]. До аналізу залучено, зокрема, інформаційно сенсаційні, однак дуже правдоподібні аргументи М.Чеботаріва[20]). До коша була додана 1-а сотня галицьких Січових стрільців, якою командував Р. Сушко, у складі майже 200 чоловік.

Січові стрільці складали частину Галицько-Буковинського куреня, що формувався з полонених галичан і біженців починаючи з кінця 1917 р. Курінь очолював Є. Коновалець, а начальником штабу призначили А. Мельника. Крім згаданої сотні, існували Друга (командир — І. Чмола), а також резервна сотня, сотні кулеметників і гарматників — разом близько 500 чоловік.

Звісно, з такими незначними і не вельми боєспроможними силами С. Петлюра не міг нічого вдіяти на Лівобережжі, яке йому було наказано боронити від більшовиків (єдине, що здійснили Січові стрільці, так це роззброїли Наливайківський полк у Броварах (1200 чоловік), який перейшов на бік більшовиків і загрожував ударити по Центральній Раді з тилу[21]), і з початком повстання 15 січня 1918 р. був відкликаний до Києва.

У Києві під час січневого повстання вірними Центральній Раді залишалися Гайдамацький кіш Слобідської України, загін вільних козаків, дві сотні Січових стрільців, невеликі групи козаків з колишніх Богданівського, Полуботківського, ім. Богуна (Георгіївського) полків, відділ матросів Чорноморського флоту. Під час вирішальних подій із Західного фронту прибув полк ім. К. Гордієнка (300 чоловік).

П. Христюк наводить дані, що українським військам у січневих подіях допомагали сотня польських легіонерів та невеликі грузинські загони[22].

Наявність такого обмеженого військового контингенту робила дуже проблематичною подальшу долю і Центральної Ради, і тієї державності, яку вона уособлювала. Голова Генерального секретаріату В. Винниченко присвятив з'ясуванню суті цього феномена чимало сторінок у книзі «Відродження нації» і дійшов невтішних для себе висновків: «…Це була війна впливом. Ні більшовики, ні ми не мали регулярного, дисциплінованого війська, яким можна було розпорядитися по волі керуючого центра, незважаючи на те, що й як собі там думало й почувало те військо.

Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська біднота явно була більшовицька; що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.