Розділ «І. СІЧНЕВА ЗАМЕТІЛЬ»

Провідні держави світу на кінець 1917 р. перебували у стані війни, й більшовицька революція стала подією, що знаменувала собою значний поворот у ній. Радянська влада запропонувала негайно припинити війну й укласти загальнодемократичний мир. На цю ініціативу відгукнулись лише країни Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Османська імперія). Після оперативного укладення перемир'я на фронтах у грудні 1917 р., в Бресті-Литовському розпочалася мирна конференція з метою підготовки мирного договору.

Такий розвиток подій не входив до планів країн Антанти і США. З одного боку, вони сподівалися на швидкий крах радянської влади, прихід до правління в Росії сил, які б виявились вірними союзницьким зобов'язанням і відновили воєнні дії. І один з напрямів дипломатичної діяльності був розрахований саме на подібний результат.

З іншого боку, було б легковажним виключати інші варіанти розвитку подій у Росії. І західні дипломати почали гарячково шукати на території колишньої східної імперії сили, які хоча б частково могли утримувати фронт проти Центральних держав. Серед таких сил була й Центральна Рада.

Країни Антанти виявляли інтерес до України ще до краху Тимчасового уряду й активно зондували ґрунт на випадок розпаду імперії. Коли ж відбулося проголошення УНР і почалося її дистанціювання від радянської влади, радянської Росії, дипломатичні зусилля західних країн дуже швидко набули масштабного характеру. Щоправда, західні партнери не могли знати що УНР на той час не диспонувала скільки-небудь масштабними і надійними військовими силами для ведення бойових дій, і результат їх дипломатичних зусиль мав би, в кращому разі, морально-політичний, однак ніяк не воєнний ефект.

На початку грудня 1917 р. до Києва зі Ставки переїхали військові місії Англії, Франції, Італії, Японії, Румунії, Сербії та Бельгії. Обіцяючи керівникам УНР величезну фінансову, матеріальну, військову допомогу, уряди Англії та Франції вдалися до досить ефектних „заохочувальних” заходів: до Києва були направлені офіціальні посли (представники при уряді) — Піктон Багге та генерал Жорж Табуї з відповідними вірчими грамотами, нотами, з проведенням відповідних урочистих церемоній тощо[29].

Відсутність державного суверенітету України (в усякому разі, його проблематичність згідно з ІІІ Універсалом) не надто непокоїла країни Антанти. Та й керівництво Центральної Ради, Генерального секретаріату, передусім В.Винниченко, О.Шульгин, С.Петлюра до певного часу активно підтримували контакти з іноземними емісарами, стимулювали їх активність.

Хоч як намагались антантівські кола схилити на свій бік УНР (чим, дійсно, зробили вагомий внесок у вироблення самостійницької позиції), всупереч їм діяли інші чинники. Й останні виявились потужнішими. Сталося так, що з перших днів свого існування Українська Народна Республіка потрапила в епіцентр світової політики, стала одним з найпритягальніших об’єктів міжнародної дипломатії. Підвищений інтерес до України поспішили виявити не лише країни Антанти, а й Четверного союзу. Розпочавши переговори в Бресті з радянською Росією, Німеччина й Австро-Угорщина пильно стежили за розвитком подій в національних регіонах свого партнера. Протидія встановленню там влади рад, факти конфронтації з петроградським урядом послужили підставою для того, щоб спробувати обмежити прерогативи російської делегації, змусити її згодитися представляти не країну в колишніх імперських рамках, а виключивши з неї Польщу, Україну, Білорусію і Прибалтику. Почасти це випливало з давніх стратегічних задумів, з якими Німеччина та Австро-Угорщина розв’язували світову війну, почасти з оцінки ситуації в Росії, яка уявлялася критичною, сприятливою для тиску на РНК. Однак представники радянської Росії на переговорах, рахуючись з реальним фактом відроджуваної польської державності, згоджувалися на вилучення з-під свого впливу і, відповідно, меж відстоюваних інтересів лише однієї Польщі[30].

Тоді країни центральноєвропейських держав звернулися безпосередньо до керівництва нових національно-державних і територіально-адміністративних утворень на теренах Росії, в тому числі й УНР, з пропозицією надіслати своїх представників для участі в Брестській конференції. Центральна Рада і Генеральний секретаріат на той час не раз уже заявляли про намір брати самостійну участь в міжнародному житті, а не через посередництво радянської Росії, начебто сигналізували тим самим про готовність взяти участь і в мирній конференції[31]. Вони позитивно відреагували на ініціативи, що виходили з Бреста, і схваленням укладеного 28 листопада у Фокшанах перемир’я між командуванням Румунського фронту та урядом Румунії з німецько-австрійським блоком[32] (акція була узгоджена з країнами Антанти). Та все ж остаточне рішення далося непросто. Зокрема, багатьма українськими політиками уже усвідомлювалося, що для повноцінної участі в переговорах треба мати не лише формальну. а й юридичну державну самостійність. Незборима ж інерція політичного мислення, незнищенна віра в федералістичні ідеали не дозволяли зважитися на оперативний рішучий крок. Теплилась надія й на замирення з більшовиками, з РНК — адже двостороння дипломатична активність не знижувалася. Водночас немало бентежило те, що центральноєвропейські держави також добре розуміли складність ситуації і з перших же контактів почали тиснути на Київ, щоб він уконституював самостійність УНР. Спочатку це викликало опір частини українського проводу. Так, на засіданні Генерального секретаріату 26 грудня 1917 р. О.Шульгин{4} говорив, що „незалежність нам підсовують німці і тому її не треба оповіщати”, пропонував „помиритися з більшовиками”[33]. А прибічникам негайного оголошення самостійності генеральний секретар відповідав: „…Німці признають незалежність України, але за це виторгують собі всі економічні впливи. З німецького боку насувається на нас велика небезпека. Треба спертися на всі живі сили Росії — нові республіки. Самостійність настрою мас не підніме і армії нам не утворить. А одночасно прийдеться вести дужчу війну з Росією; в цій війні треба буде опертися на Германію, на її військову силу, а в результаті Україна буде окупірована Германією…”[34].

Отже, принаймні, частина лідерів Української революції, а серед них і Голова Генерального секретаріату — В.Винниченко та й певною мірою Голова Центральної Ради М.Грушевський бачили реальну перспективу, яка чекала народ, націю, республіку. І якщо робили відповідальний вибір, то це зовсім не означає, що вони були впевнені у правильності здійснюваних кроків. Однак альтернативи не знаходили, чи не могли її реалізувати.

Неважко було передбачити, що можливості для маневрів на переговорах у делегації УНР буде небагато. Та й відповідних потребам моменту кандидатів до делегації в силу природних причин (повної відсутності дипломатів бодай з якимось фаховим досвідом, необхідною освітою) знайти було неможливо. Тому на переговори було відправлено здебільшого дуже молодих людей: В.Голубовичу (голові делегації) було 32 роки, М.Левитському{5} — 37, М.Любинському — 26, М.Полозу{6} (Полозову) — 27, Є.Севрюку{7} — 24 роки. Не дивно, що, попри всі їх потенційні особисті якості, на момент Брестської конференції, вони об’єктивно були малопідготовленими до прямого зіткнення, жорстокого протиборства з грандами європейської дипломатії. Певною мірою це компенсувалося тим, що членів делегації двічі консультував М.Грушевський, який як вчений не лише досить чітко науково прогнозував поведінку всіх суб’єктів переговорного процесу, але й найбільш ґрунтовно й тонко розумівся на суто українських проблемах, національних інтуїціях, ймовірних шляхах їх реалізації.

З першого ж дня участі посланців УНР у Брестських переговорах виникли ускладнення. Якщо Л.Троцький відразу ж, 28 грудня 1917 р., заявив, що російське представництво „не бачить жодної перешкоди до участі української делегації” в мирних переговорах[35], то західні дипломати розпочали дискусію щодо статусу репрезентантів Києва — чи вона самостійна делегація, чи складова радянської[36]. Однак, коли Л.Троцький дізнався, що поза офіційними засіданнями відбуваються таємні контакти українців з німцями та австрійцями, він вдарив на сполох і почав інтенсивні консультації по прямому дроту з Петроградом щодо необхідності кореляції ним же офіційно заявленої позиції. Об’єктивно цього вимагало і рішення Народного Секретаріату УСРР про направлення до Бреста Ю.Медведєва, В.Затонського і В.Шахрая, які мали представляти Україну на переговорах у складі єдиної російської делегації. Оскільки ж Л.Троцький у притаманній його натурі схильності до інтриганства вів власну гру, по суті ігноруючи урядові інструкції, В.Ленін і Й.Сталін викликали його до Петрограда. Заява Л.Троцького про бажання влаштувати паузу у роботі конференції була охоче підтримана представниками інших делегацій — у всіх на той час нагромадилось немало питань для погодження із власними урядами.

В особливій нагоді перерва стала і українській делегації. Справа в тому, що в процесі переговорів дедалі жорсткіше виявлялася, так би мовити. „протокольна” позиція країн Четверного союзу: вони не згоджувались укладати договір з утворенням, яке мало дуже розмитий статус і неясні перспективи — ввійде чи не ввійде до неіснуючої на той момент федерації, або ж досягне самостійності тощо. І це не було лише дотриманням формального боку справи, традицій міжнародного життя. Німеччина й Австро-Угорщина поводилися дуже прагматично: вони намагалися створити найсприятливіші умови для досягнення власних інтересів, передусім матеріальних, на „законних підставах”. Дивилися вони й у майбутнє, прагнучи забезпечити наперед вигоди свого міжнародного становища в повоєнній розстановці сил в Європі.

Досвідчені дипломати в даному разі відкидали специфічний для міжнародного діалогу стиль і вимагали розв’язати питання про самостійність України. Так, німецький генерал М.Гофман „казав українським делегатам, що коли вони хочуть мати формальне право заключити мир незалежно від того, чи заключить його Совітська Росія, то український уряд мусить формально проголосити повну самостійність Української Республіки”[37].

Не випадково, між доповіддю делегації в Малій Раді і остаточним рішенням про необхідність Четвертого Універсалу був прямий логічний зв’язок (хоч і вичерпувати проблему державницького статусу України на підставі дії лише одного чинника не варто — вона була значно багатоаспектнішою і складнішою[38]). В тому ж ключі — нагальної потреби вести незалежну, самостійну зовнішню політику — витримана й „Відозва Генерального секретаріату до народу України про мирні переговори” від 8 січня 1918 р.[39] Завданням негайного укладення мирного договору як першочерговим аргументом мотивував необхідність ухвалення Універсалу і Голова Центральної Ради М.Грушевський, коли представляв документ Малій Раді 11 січня 1918 р.[40]

Синтетичним відбиттям позиції переважної більшості лідерів Української революції, очевидно, може бути формула, запропонована М. Грушевським: зваживши на оцінку всіх вищевикладених факторів, слід було остаточно порвати з позиціями Третього Універсалу, треба було «рішучо відтяти всякі двозначности й неясности та відложивши федерованнє до того часу, коли буде ясно, коли і з ким федеруватись, зараз стати твердо на прінціпі повної самостійності Української республіки»[41].

Завершальну фазу процесу зміни курсу, принаймні, його ідеологічного усвідомлення М. Грушевський змалював так: «Серед безконечних фракційних і партійних нарад, що в трівожній атмосфері обложеного Київа, в смертельнім страху за будуччину української державности днями й ночами йшли в будинку Центр. Ради всю першу половину січня с. р., кінець-кінцем більшість Ц. Р. висловилась за політику рішучу, а против тактики уступок большевизмови й порозуміння з ним. У день 9 січня, призначений для українських установчих зборів, рішено було універсалом Ц. Ради проголосити Українську Республіку державою самостійною й незалежною, щоб мати вповні вільну руку в уладженню своїх міжнародніх і внутрішніх відносин, щоб відібрати грунт від усяких мішань у внутрішні справи України як одної, мовляв, з частин будучої росийської федерації, та поставити боротьбу з совітом народніх комісарів, большовицькими бандами на справжній грунт — війни Великоросії на знищеннє України і повстання против української держави, а не політичної боротьби, під гасло котрої ховались усякі нейтралісти.

Се мало справді велике не тільки принціпіальне, а й чисто практичне значеннє. В принціпі українські фракції й партії признавали далі федерацію найбільш користною формою державного життя в будущині. Але в даний момент, коли всякі неприхильні або й просто ворожі українству елементи й сили, всякі оборонці єдности і неподільности Росийської держави, перекрашуючись в захистний колір федералізму, чіпались федералізму тільки для того, щоб гальмувати далі свобідний розвій українського державного й економичного будівництва спадщиною Росийської імперії, орієнтованєм на єдність її — чи то буде єдність росийської революції, чи єдність росийської мануфактури, як влучно характеризував се оден оратор з Ц. Ради, — було очевидно, що в інтересах успішної охорони свобідного будівництва України вона мусить стати твердо на ґрунті незалежносте і самостійности…

Фактично вона вже й стала такою, коли на місце розбитої большовиками Росийської держави не організувалось федеративної спілки. Се було зазначено на закінченню VIII сесії Ц. Р. і признано представниками Центральних держав і навіть представниками совіту нар. ком. на конфереції в Берестю З0 с. с. грудня. Але потрібувалось і формальне проголошеннє та правне ствердження й оформленнє сього факту, і се було й дано четвертим універсалом, принціпіально рішеним 9 січня»[42].

Варто зауважити, що хоча документ було позначено 9 січня 1918 р. — днем, коли планувалося відкрити Українські Установчі збори і днем «принціпіальної ухвали сього важного акту»[43], суперечки й редакційна робота тривали до 11 січня, а проголосовано і затверджено Універсал було в ніч на 12 січня 1918 р.

Звертаючись до народу України, Центральна Рада заявляла: «Твоєю силою, волею, словом утворилась на землі українській вільна Народна Республіка. Справдилась колишня давня мрія батьків твоїх — борців за вольності і права трудящих.