Розділ «І. СІЧНЕВА ЗАМЕТІЛЬ»

Але в тяжку годину відродилась воля України. Чотири роки лютої війни знесилили наш край і людність. Фабрики товарів не виробляють. Заводи спиняються. Залізниці розхитані. Гроші в ціні падають. Хліба зменшується. Насуває голод. По краю розплодились юрби грабіжників і злодіїв, особливо коли з фронту посунуло військо, зчинивши криваву різню, заколот і руїну на нашій землі.

Через усе це не могли відбутися вибори в Українські Установчі збори в приписаний нашим попереднім Універсалом час, і ці Збори, призначені на нинішній день, не могли зібратись, щоб прийняти з наших рук нашу тимчасову найвищу революційну владу над Україною, уставити лад у Народній Республіці нашій і організувати нове правительство»[44].

Далі в Універсалі йшлося про оголошення петроградським урядом (РНК) війни Україні, «щоб повернути вільну Українську Республіку під свою власть», і про вирядження російських військ для пограбунку хліба і вивезення його до Росії.

Українська Центральна Рада запевняла, що вона вжила всіх заходів, аби не допуститися братовбивчої війни двох сусідніх народів, але РНК не пішов назустріч.

Крім того, твердив Універсал, уряд Народних Комісарів почав зволікати з укладенням миру й закликав до нової війни, називаючи її «священною».

«Ми, Українська Центральна Рада, обрана з'їздами селян, робітників і солдатів України, на те пристати ніяк не можемо, ніяких війн піддержувати не будемо, бо український народ хоче миру, і мир демократичний повинен бути якнайшвидше».

Але для того, щоб ні руське «правительство, ні яке інше не ставали Україні на перешкоді установити той бажаний мир, а для того, щоб вести свій край до ладу, до творчої роботи, до скріплення революції та волі нашої, ми, Українська Центральна Рада, оповіщаємо всіх громадян України:

Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу.

Зо всіма сусідніми державами, як то Росія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та інші, ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки.

Власть у ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представництво робочого народу, селян, робітників і солдатів та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Ради Народних Міністрів»[45].

Перехід лідерів Української революції на самостійницьку позицію дався справді нелегко, не без боротьби і вагань. Навіть М. Грушевський вдається тут до спеціального роз'яснення: «Серед самих українців знайшлись групи, настільки захоплені росийською культурою й державністю, призвичаєннєм до єдиної Росії або до традиційного федеративного гасла, що не згоджувались на самостійність навіть як на форму, переходову до федерації. Ще більше се треба сказати про групи неукраїнські: українців, які відірвались від української стихії й уважали себе «русскими», великоросів захожих і навіть євреїв, які також не вміли відразу стати на грунт реальних інтересів єврейської людности України, а вважали потрібним наперед виявити свій протест розриву з єврейськими організаціями Росії»[46].

Проголошення самостійності, вважає Д. Дорошенко, «так само, як і проголошення Української Народньої Республіки III Універсалом… явилось не результатом якогось попереднього руху, як осягнення вже раніше постановленого домагання, а просто як неминуча політична комбінація, як вимушений обставинами акт». І цей акт ще менше, ніж попередній, мав характер «всенародного торжества»[47]. Ця теза повністю узгоджується з численними публікаціями «Народної Волі» — рупору українських есерів — керівної на той час партії Центральної Ради, — які раз-у-раз засвідчують, наскільки такий крок видавався вимушеним, і навіть небажаним на той час[48].

Такою ж була позиція й українських соціал-демократів. Не можна протиставити зазначеним позиціям і рішення відстоювати самостійність УНР, ухвалене в середині січня 1918 р. УПСФ: «Хоч партія соц. — федералістів і далі стоїть на засаді федералізму, але цю засаду вона вважає уже дальшим етапом, а при теперішніх обставинах признає потрібним утворення незалежної української держави. Через самостійність — до федерації, — є тепер гаслом партії»[49]. Такої ж думки дотримувалися й інші українські партії.

У будь-якому разі, певно, можна погодитись з Д. Дорошенком, коли він наступним чином оцінює сумарну позицію ініціаторів Четвертого Універсалу: «Трудно, здається, знайти в новій історії приклад, щоб провідники якого-небудь народа в такий спосіб оцінювали акт проголошення державної самостійності своєї країни»[50].

Непевний настрій підсилювався й кризовими процесами, що загострилися в урядовому таборі, привели до зміни Генерального секретаріату. Успіхи більшовиків і рівночасні невдачі проводу УНР за оцінками М.Грушевського привели до того, що „певне хитання пішло і в певних політичних українських кругах”.

Спричинили його, на думку М. Грушевського, передусім російські есери, з якими підтримували зв'язки (зокрема, блокувались на виборах) українські есери. Ліві російські есери, дійшовши угоди з більшовиками, «потягли за собою певні елементи і з українських с.-р., доводячи їм, що большевизм являється льогічним розвитком революційно-соціалістичних домагань, і большевицькі гасла мусять бути прийняті українськими соціалістами з тактичних мотивів», Центральну Раду слід переобрати, відразу передавши владу на місцях Радам робітничих і солдатських депутатів, одним словом, піти назустріч більшовизмові, РНК. «Все це внесло хитання в українську політику, страшенно небезпечне в такий критичний момент»[51].

П. Христюк підходить до змалювання порушеного М. Грушевським питання з інших позицій. Він присвячує великий за обсягом сюжет аналізові суті політики Центральної Ради й Генерального секретаріату до середини січня 1918 р. Найчисленнішою і найвпливовішою в масах була партія українських есерів. Керівництво ж державними органами продовжували здійснювати УСДРП (передусім її праве крило) й УПСФ. Нарешті, така розстановка партійних сил негативно позначилася на розвитку і надбаннях Української революції. «Есдеківсько-есефівський Генеральний секретаріат працював весь час надзвичайно мляво, несміливо, без потрібного в творчій революційній роботі вогню… Всі «реформи», оголошені в декляраціях Генерального секретаріату та Універсалах Центральної Ради, так і зістались на папері нездійсненими»[52].

У результаті досить детального аналізу діяльності державних установ УНР (цьому присвячено цілий, великий за обсягом, параграф «Під проводом українських соціяль-демократів та соціялістів-федералістів» розділу «Соціяльно-економична політика та законодавство Української Центральної Ради під час війни з Московщиною») П. Христюк приходить до невтішних висновків. Основну помилку в політиці української виконавчої влади він убачав у тому, що, «виступаючи проти можливості переведення соціялістичної революції на Україні і захоплюючись національно-політичною боротьбою, Секретаріят фактично, в своїй діловій роботі, не дбав і про переведення тих соціяльно-економичних реформ, які намічались робітничо-селянською більшістю Центральної Ради. Старі суспільно-економичні відносини брались ним майже непорушно, як база і для відродженої української державності; в них думав Секретаріят зробити тільки незначні, другорядні зміни: замазати великі діри, що поробив їх час і революція в старім будинкові, підштукатурити, пофарбувати в новий жовто-блакитний колір, прибити нову вивіску — «Українська Народня Республіка» — і годі. А там, згодом, помаленьку та потихеньку, обережно та «твердо стоячи на ногах», при забезпеченні «всіх свобід» всім громадянам — гнобителям і гнобленим — можна буде попробувати намацати шлях і до соціялізму. Позиція цілком не революційна, яку могли спокійно поділяти з Винниченком українські «еволюціоністи» — соціялісти-федералісти. З неї цілком льогично випливало різке розмежування двох моментів української революції: моменту національно-політичного і моменту соціяльно-економичного, розмежування, яке вело весь час до того, що Генеральний Секретаріят постійно віддавав перевагу моментові національно-політичому перед соціяльно-економичним, аж до того, доки не загубив цим самим і справи української народньої державності»[53].

Тому-то УПСР, яка «в дійсності завше була більш революційною і соціялістично-послідовною, ніж соціяль-демократія», в критичний момент революції вирішила перебрати ініціативу до власних рук.

Фракція українських соціалістів-революціонерів і Центральний Комітет цієї партії постановили рішуче вимагати відставки Секретаріату В. Винниченка. Ліва частина ЦК УПСР (до якої належали М. Полозов, П. Любченко, Г. Михайличенко, В. Елланський, С. Бачинський, О. Сіверо-Одоєвський та ін.), зв'язана з лівими російськими соціалістами-революціонерами (через Качинського й Олексіїва), вимагала не тільки відставки Генерального секретаріату і утворення лівоесерівського уряду, але й негайного замирення з радянською Росією і цілковитого визнання радянської форми влади. Правиця й центр партії (М. Салтан, М. Чечель, М. Шраг, К. Корж, П. Христюк, І. Лизанівський, Ю. Охримович та ін.), приєднуючись до вимог лівиці про відставку Секретаріату В. Винниченка, наполягала: на утворенні коаліційного кабінету з правих і лівих українських соціалістів-революціонерів за участі лівих українських соціал-демократів; на залученні до державної роботи рад робітничих і селянських депутатів; на продовженні війни з більшовиками до того часу, поки вони не припинять свої воєнні операції проти України і Центральної Ради. Нарешті, праве крило і ліве крило партії дійшли згоди, і фракція есерів виступила на засіданні Центральної Ради 18 січня 1918 р. не тільки з убивчою критикою політики есефівсько-есдеківського Генерального секретаріату, але й з вимогою його негайного усунення та утворення справді революційного уряду з соціалістів-революціонерів і лівих соціал-демократів[54].