Розділ ІІ. Українські військові та воєнізовані формування в підпорядкуванні цивільної адміністрації

2.1. Структура РКУ та політика інституцій Райху стосовно українських допоміжних сил

Наказом Гітлера від 17 липня 1941 року, «для відновлення громадського порядку і суспільного життя на захоплених східних територіях» була створена система цивільних органів влади. Вони складались з райхскомісаріатів і підпорядковувались імперському міністру в справах окупованих східних територій Альфреду Розенбергу. Керівники райхскомісаріатів призначались особисто фюрером і, у випадку суперечок з Розенбергом, мали право апелювати до Гітлера через голову райхсміністра. За відновлення діяльності підприємств, транспорту і пошти були відповідальні вищі імперські власті даних областей у погодженні з керівництвом Вермахту[100]. Структура Райхскомісаріату «Україна» (РКУ) була офіційно затверджена декретом Гітлера від 20 серпня 1941 року. В декреті визначались майбутні кордони і адміністративний поділ, були обумовлені сфери діяльності присутніх тут інституцій Райху. Згідно пропозицій Розенберга, майбутній РКУ повинен був охопити територію України та Курської, Саратовської, Воронізької і Тамбовської областей РРФСР, з населенням 59,5 млн. чол.[101]

28–29 серпня 1941 року тилові установи Вермахту передали під владу Райхскомісаріату перші українські землі. Адміністративно, з кінця 1941 і до осені 1943 року, РКУ поділявся на шість генеральних округ (Generalbezirke): Волинь-Поділля (Волинська, Рівненська, Кам’янець-Подільська і частина Тернопільської області, та землі півдня Білорусі з містами Брест і Пінськ), Житомир (Житомирська і частина Вінницької області, та південні землі Білорусі довкола міста Хойники), Київ (Київська та частина Полтавської і Вінницької областей), Миколаїв (Кіровоградська та більша частина Миколаївської області), Дніпропетровськ (Дніпропетровська та більша частина Запорізької області), Таврія (Крим і південні райони Миколаївської і Запорізької областей). Керівниками генеральних округ були генеральні комісари. Основною адміністративною одиницею був район (Gebiet), керований гебітскомісаром. У поодиноких випадках група районів могла складати головну округу, під керівництвом головного комісара. На час найбільшого розвитку РКУ, тобто на січень 1943 р., в його складі було 103 надрайони (Kreisgebiet, на чолі з гебітскомісаром), та 443 райони (Distrikt) з населенням 17 мільйонів чоловік[102].

В частині міст РКУ, що входили до прифронтової смуги, співіснували цивільна і військова адміністрація. Так було в Чернігові, Харкові, Ворошиловграді, Сталіно, та в Сімферополі.

Своєю штаб-квартирою, і одночасно столицею РКУ, райхскомісар Еріх Кох обрав місто Рівне. Такий вибір був продиктований тим, що штаб потрібно було розмістити негайно, при чому так, щоб він знаходився на важливій транспортній артерії — старому Брест-Литовському шосе, яке сполучає два великі транспортні вузли країни — Київ і Львів. Не менш важливим було і те міркування, що окупаційна адміністрація повинна була перебувати в порівняно невеликому і спокійному містечку, яке було б легко контролювати. Враховуючи серію вибухів і пожеж на Хрещатику у вересні-листопаді 1941 року, остання думка виявилася доволі слушною. Тому саме в Рівному розмістилися основні владні інституції Райхскомісаріату — штаб самого Коха, німецький суд, Центральний Емісійний банк України, штаб головного інтендантства і господарче управління Групи армій «Південь», штаб командувача Вермахту в Україні тощо.

Згідно наказу Гітлера від 17 липня 1941 року, «поліційна охорона окупованих східних областей» покладалася на Райхсфюрера СС і шефа німецької поліції Генріха Гіммлера (далі — РФСС). Німецька поліція, в 1941 році інкорпорована в СС, складалась з групи окремих вузькоспеціалізованих управлінь: поліція безпеки (Sicherheitspolizei, або Sipo), таємна державна поліція (Geheime Staatspolizei, або Gestapo), кримінальна поліція (Kriminalpolizei, або Kripo), охоронна поліція (Schutzpolizei, або Schupo), з окремими підрозділами охорони залізниць (Bahnschutzpolizei) та водних шляхів (Wasserschutzpolizei), поліція порядку (Ordnungspolizei, або Orpo), цивільна жандармерія (Gendarmerie des Einzeldienstes), земельна поліція (Landespolizei), дорожня поліція (Verkehrspolizei), прикордонна охорона (Grenzschutz), пожежна поліція (Feuerschutzpolizei).

Відтворювати в РКУ таку складну систему, яка існувала в Райху, нацисти не могли з причини відсутності достатніх кадрових резервів. Тому їм довелось імпровізувати, і створювати з представників різних управлінь на окупованій території комбіновані поліцейські органи. А саме, представники поліції безпеки («зіпо»), «гестапо» та кримінальної поліції («кріпо») складали спецслужбу, під назвою «поліція безпеки та СД» (Sicherheitspolizei und SD). На обидва райхскомісаріати офіцерів СД було тільки кілька сотень, тому їхня діяльність напряму залежала від співпраці з іншими інституціями. Так, в генеральній окрузі Житомир, з населенням 2,9 млн. чол., було тільки шість постів СД (Житомир, Вінниця, Овруч, Мозир, Бердичів, Гайсин)[103]. А в генеральній окрузі Київ їх було п’ять (Київ, Полтава, Кременчук, Біла Церква, Умань). Кількість функціонерів на кожній дільниці зазвичай обмежувалась двома-трьома десятками чоловік, половину з яких складав обслуговуючий персонал. В разі необхідності проведення слідчих чи каральних операцій у віддалених районах, туди просто надсилався офіцер СД, який послуговувався для проведення необхідної діяльності персоналом суміжних органів.

Працівники охоронної поліції («шупо») та поліції порядку («орпо») складали власне німецьку поліцію порядку («орпо») РКУ, до якої належала також і цивільна жандармерія, що діяла в сільській місцевості (як це було і в Райху). Командувачу «орпо» (Kommandeur der Ordnungspolizei, скорочено KdO) підлягала також пожежна поліція. Дещо окремо стояла залізнична охорона РКУ. Так як основні залізничні магістралі перебували під контролем тилових служб Вермахту, її підпорядкування часто було подвійним, залежно від ситуації.

Під керівництвом старших офіцерів «шупо» перебували і окремі воєнізовані батальйони охоронної поліції (Kasernierte Polizeieinheiten), сформовані з німців і фольксдойчів для служби на окупованих територіях. В червні 1942 року ці частини у обох райхскомісаріатах були зведені у 14 моторизованих поліцейських полків, оснащених бронетехнікою та легкою артилерією. Вони не мали постійного місця базування, а перекидались у різні райони відповідно до потреби, тому їх кількість в РКУ суттєво різниться в часі. Здебільшого ж їх концентрували в генеральній окрузі Білорусь Райхскомісаріату Остлянд.

Керівництво обома гілками поліції РКУ (безпеки і порядку) здійснював Вищий СС і поліцейський фюрер (HSSPF, тобто Hoherer SS und Polizei Fuhrer Russland-Sud; з жовтня 1943 року став іменуватись HSSPF fur Ukraine). З червня по грудень 1941 року ним був СС-обергруппенфюрер Фрідріх Еккельн[104], а з грудня 1941 і до березня 1944 рр. — СС-обергруппенфюрер Ганс Прюцман[105]. При ньому були два заступники — по СД, він же командувач поліції безпеки і СД (Кommandeur der Sicherheitspolizei und des SD) группенфюрер СС доктор Макс Томас[106], та по «орпо», він же КдО РКУ. З вересня 1941 по жовтень 1942 рр. КдО України був генерал-лейтенант поліції Отто фон Ільгафен, з жовтня 1942 по жовтень 1943 рр. генерал-лейтенант Адольф фон Бомгард, а потім, по кілька місяців протягом наступного року, полковник жандармерії Лорге і генерал поліції Бреннер.

В кожній з генеральних округ всією поліцією керував підлеглий Прюцману ССПФ (SS und Polizei Fuhrer, SSPF) із своїми двома заступниками. Нижче були начальники поліції районів та великих міст, здебільшого офіцери «шупо», та керівники осередків СД, без середньої ланки, яка внаслідок нечисленності поліцаїв була непотрібна. Центральний штаб СД, на відміну від інших установ РКУ, розміщувались не в Рівному, а в Києві.

Весь же цивільний окупаційний апарат РКУ, включно з поліцією, складав на вершині свого розвитку в січні 1943 року всього 25 тисяч функціонерів, чого було явно недостатньо для контролю над сімнадцятимільйонним населенням Райхскомісаріату. Так, наприклад, весь німецький окупаційний апарат такого важливого для гітлерівців міста, як Вінниця нараховував всього 149 чоловік, з яких 5 були працівниками адміністрації, решта представляли різні каральні органи. А саме: 19 працівників СД, 43 члени підрозділу «шупо», 18 фельджандармів та 64 представники цивільної жандармерії[107].

Таким чином, система поліційного управління в РКУ була спрощеною (порівняно з Рейхом) структурою, що складалась із німецьких поліційних підрозділів, зведених у СД та поліцію порядку, і повністю підпорядковану керівництву СС. Її вродженою вадою була нестача кадрів уже на першому етапі становлення окупаційної влади.

2.2. Система установ та військових частин місцевої поліції в РКУ (Schutzmannschaft der Ordnungspolizei)

Діяльність поліції, як і всіх інших нацистських інституцій, напряму залежала від настанов фюрера і расистських принципів РФСС, як свого безпосереднього керівника. Передусім це стосується наперед визначеної антислов’янської політики Райху, в рамках якої надання права вибору своєї долі «визволеним від більшовиків народам», і зокрема, створення ними власних збройних формувань, було неможливим. Проте, як вже зазначалось, ці теоретичні побудови йшли всупереч реальним потребам ЗС Німеччини, для яких необхідність співпраці з місцевим населенням була питанням виживання.

З цією проблемою зіткнулась і поліція. Як вже згадувалось, на території СРСР німецькі окупаційні інституції не заставали місцевих органів правопорядку, без яких існування будь-якої влади було нереальним. Цивільна адміністрація РКУ при перейнятті влади в Україні від військового командування заставала на місцях сітку органів ОУН-івської Народної міліції і українські збройні загони. Проте примиритись з існуванням націоналістичних формувань, які були носіями ворожої Райху ідеології, а не громадською службою порядку, поліція не могла. Тому німецькі органи правопорядку з самого початку були вимушені порушувати настанови Гітлера, і створювати місцеві воєнізовані частини самотужки. Якщо Вермахт в більшості випадків не перешкоджав формуванню національних частин українськими організаціями, і використовував їх за своїми потребами, то інституції внутрішніх справ, як більш індоктриновані в нацистську ідеологію, не могли цього припустити. Тому більшість українських куренів і полків «пережили» конфлікти з військовою владою, але були розпущені з приходом цивільної адміністрації.

Аналогічно склалась доля і Народної міліції. Протягом вересня-жовтня 1941 року німецька поліція вдалася до розпуску всіх місцевих міліційних органів, справедливо вбачаючи в них зародок збройних сил ОУН. Тому вже на першому етапі становлення каральних служб РКУ основним питанням стало перетворення націоналістичних загонів у допоміжні формування при німецькій «орпо». В деяких районах, перш за все на Волині, це переформування було лише зміною вивіски. Нова допоміжна поліція в своїй масі складалась з тих же людей, які служили в Народній міліції, і які продовжували бути членами чи прихильниками організацій Бандери та Мельника. Але, поряд з тим, зміна керівного складу правоохоронних органів проходила значно послідовніше, і супроводжувалась розстрілами націоналістичних активістів.

В склад місцевої поліції також було влито більшість створених армійськими тиловими установами українських сотень і загонів міліції, що залишились після переходу територій РКУ з-під військового до цивільного управління. Але все це відбувалось досить безсистемно, і потребувало якогось впорядкування згори.

Нацистський підхід до українських збройних частин окреслив сам Гіммлер. 17 жовтня 1941 року він заявив, що «в Україні ніколи не можна буде створювати легіони, а лише охоронні команди, при тому дуже багато»[108]. 6 листопада 1941 року РФСС нарешті видав наказ про створення і структуру місцевої допоміжної поліції, яка отримала назву шуцманшафт, або «шума» (Schutzmannschaft, Schuma). Вся структура повинна була складатись з чотирьох компонентів: