Розділ ІІ. Українські військові та воєнізовані формування в підпорядкуванні цивільної адміністрації

Нумерація новостворюваних шуцбатальйонів з початку 1942 року була прив’язана до генеральних округ, з умовною послідовністю чисел з заходу на схід. В окрузі Волинь — Поділля — 101–107, Житомир — 108–110, Київ — 112–121, Миколаїв — 122–124, Дніпропетровськ — 129–131. Крім того, органами «шупо» і охоронних військ шуцбатальйони створювались в Чернігові (136–140) і Сталіно (157–165), та СД і Вермахтом — в Харкові (143–146) та Сімферополі (147–156). Створювались вони у відповідності до цієї схеми, а тому не за послідовною нумерацією.

Першим етапом масового формування батальйонів стала зима-весна 1942 року. В цей час виникли 101–107 батальйони в окрузі Волинь — Поділля, 108 і 109 в окрузі Житомир, 112, 113, 115–120 в окрузі Київ, 122 в Миколаєві, 136 і 137 в Чернігові (невдовзі перекинуті на Сумщину), 143 і 144 в Харкові (просувались на схід разом з тиловою зоною 6-ї армії), 157 і 158 в Сталіно. Початково всі шуцбатальйони в РКУ створювались, як суто охоронні (Wach-), і озброювались тільки гвинтівками. Таким чином, вони справді становили лише великі караульні команди, а не повноцінні батальйони. Проте вже до осені 1942 року, тобто з активізацією дій партизанів на території райхскомісаріатів, за ініціативою місцевих властей на їх озброєння почали поступати ручні та станкові кулемети, міномети, легка артилерія. Цього вимагав реальний досвід їх застосування. В липні 1942 року 118 шуцбатальйон зазнав важких втрат у бою з рейдуючим загоном радянських партизанів поблизу містечка Хабне. На боці партизанів була повна кількісна і якісна перевага, їх загони включали кавалерію і артилерію, та мали більший бойовий досвід. Тому протягом всього наступного періоду, з середини 1942 року і до кінця окупації, кількість шуцбатальйонів постійно збільшується, а озброєння і підготовка наявних по можливості покращується.

Вже на першому етапі формування батальйонів шуцманшафту нацисти виявили, що кількість добровольців з цивільного населення до більшості з них явно недостатня. Частково проблеми вирішувались за рахунок військовополонених, але їх надійність була дуже сумнівною. Що ж до націоналістів, то вони поповнювали німецькі інстанції і військові формування, виконуючи завдання своїх організацій. Це не могло не викликати обґрунтованого занепокоєння окупантів, які на цей період активно здійснювали боротьбу проти всього українського, на рівні з більшовизмом. Тому взимку і навесні 1942 року основним контингентом «добровольців» у шуцбатальйонах стала мобілізована сільська молодь, як найменш «отруєна» більшовицькою пропагандою верства населення.

На середину 1942 року середня чисельність шуцбатальйонів коливалась в межах 300–350 чоловік. Більшість з них виконувала власне охоронні функції, зрідка виїжджаючи на місця дій ще нечисленних тоді партизанів. В РКУ більш-менш серйозні бойові дії довелося вести лише 101, 102, 108, 109 і 136 батальйонам. Вояки 119 шуцбатальйону, дислокованого в Кременчуку, на операцію виїжджали тільки раз, але замість розшуку партизанів влаштували пиятику в селі, яке було ціллю операції, після чого на наступний день були звідти вивезені німцями і більше в таких акціях не застосовувались. 110 батальйон, створений в Житомирі в квітні-травні 1942 року, до вересня 1943 року взагалі не виводився з міста жодного разу. В свою чергу 115-й і 118-й батальйони, навпаки, в боях на Київщині довели свою високу надійність, після чого один за одним були направлені в зону найбільшої активності партизанів.

Волинські батальйони, за виключенням 101 і 102, були неоднорідними в національному складі, а 107 батальйон був повністю польським. Крім того, вони були значною мірою інфільтровані представниками ОУН і АК, що призводило до їх майже повної небоєздатності. 108 батальйон в Житомирі поступово розклався після застосування у червні 1942 року в розстрілах єврейського населення на Рівненщині, і серйозної бойової сили не становив. [126] 109 батальйон, наряду з 102, був найбільш боєздатним з-посеред вищеназваних частин, і активно використовувався в бойових діях. Але він був занадто просякнутий націоналістами, щоб бути слухняним знаряддям в руках окупантів, і був ефективним тільки в боротьбі проти більшовиків, і тільки з власними командирами.

В кінці 1942 року до активних бойових дій проти партизанів у прифронтових областях долучились 113 і 120 шуцбатальйони, а 136 був розгромлений на Сумщині, а його залишки були зведені в роту. Навесні 1943 на базі цієї роти він був наново сформований в Чернігові, як польовий (Feld-) батальйон, і застосований проти місцевих і білоруських партизанських з’єднань[127]. Обидва харківські батальйони просувались вперед разом з тиловим командуванням групи армій Дон, і на кінець 1942 року забезпечували тили 6-ї армії на підступах до Сталінграду і в самому місті. 12 грудня 1942 року їх залишки в складі 2-го Харківського батальйону «шума» ввійшли в склад створеної з добровольців вже в котлі дивізії генерал-лейтенанта фон Штумпфельда, яка була розгромлена в лютому 1943 року на території Тракторного заводу.

Шуцбатальйони №№ 147–154, створені в другій половині 1942 року в Криму, номінально вважались татарськими, і в більшості такими й були, із типовим паралельним німецьким командуванням. Але в складі 147 і 148 батальйонів служили великі групи військовополонених-українців, а 154 батальйон був сформований на базі української робочої колони в Сімферополі, в грудні 1942 року. Татарами в цій частині були тільки кілька офіцерів, тоді як кількість українців становила 350 чоловік. Тільки в кінці наступного року українців невеликими групами розподілили по інших частинах, замінивши їх місцевими добровольцями[128].

В структурі і озброєнні батальйонів відбувались суттєві зміни. Більшість з них отримали на озброєння ручні та станкові кулемети (переважно радянські ДП-27 і Максими), а найбільш задіяні в боях з партизанами — ще й міномети та легку артилерію. Обмеження на володіння автоматичною зброєю (пістолетами-кулеметами) для українських шуцманів були забуті, але діставати її вони могли переважно у вигляді трофеїв. На початок 1943 року існуючі шуцбатальйони поступово перетворились із караульних команд на військові частини, а титул «Wach» (караульний) зберігся лише у 119, 157 і 158 батальйонів. Середня чисельність особового складу більшості частин коливалась в межах 450–670 чоловік, і тільки у трьох названих вах-батальйонах та у 120 не сягала 300.

Взимку 1942–43 років, як символ зміни статусу шуцбатальйонів, воякам видали зелену польову уніформу «шупо», українські офіцери отримали погони. В деяких частинах, з потужним націоналістичним лоббі, шуцмани добились права носити національні стрічки і вивішувати синьо-жовтий прапор. Зарплатня рядового зросла до 34 марок на місяць.

Так як найбільшого розмаху партизанський рух набув у Білорусі, то в кінці осені 1942 року вже обстріляні 115 і 118 батальйони потрапили саме туди. Згодом до низ долучились 101, 102 і 104 батальйони, які діяли переважно на білоруських землях, включених до РКУ, та в суміжних районах РКО.

Крім того, в генеральній окрузі Білорусь було створено цілий ряд інших українських шуцбатальйонів. Крім вже згаданих 46, 47, 48-Е, там діяли українські 51, 52, 53, 54, 55 шуцбатальйони, 56 артдивізіон[129] та 50 штрафний батальйон змішаного складу. Вони, здебільшого, формувались на базі «українських робочих колон» у таборах військовополонених, куди записувались представники всіх національностей з метою вижити. Тобто такий базовий елемент національного легіону, як моноетнічна спільнота на чужому терені, в даних частинах був відсутній за визначенням, також не існувало якогось стрижневого прошарку «ідейних» добровольців-симпатиків ОУН-М, на зразок згаданих 102, 115, 118 батальйонів. Всі згадані формування були створені і діяли виключно поза межами України, тож і поповнювались ще більш неоднорідним контингентом, нерідко ще й мобілізованим примусово. Так, 50-й батальйон створено в таборі військовополонених в Мітау, 51-й, 52-й, 53-й, 54-й і 55-й — в Могильовській області, 57-й — на Смоленщині. У всіх цих частинах було поширене дезертирство, мародерство, а 51-й батальйон «вславився» ще й злочинами проти місцевого населення[130].

Тож не дивно, що протягом 1943 року всі вони, крім 57-го, були розформовані або перейшли до партизанів. Більша ж частина особового складу була перетворена на робочі команди і роти, а згодом влита до інших формувань. Зокрема, за рахунок цього поповнення 57-й батальйон було в лютому 1944 року розгорнуто до полку з особовим складом близько 1000 чол. на чолі з майором Зіглінгом[131]. Структурно полк поділявся на 7 рот, з них 5 стрілецьких, 1 «панцерна» (оснащена легкими танками і броньовиками) і одна «важка» (з 76-мм і 45-мм гарматами та мінометами)[132], та окремий кавалерійський ескадрон. Причина більшої боєздатності і надійності останньої частини полягає, на нашу думку, в якісно вищому командному складі, що набирався не тільки з службовців охоронної поліції, але й з бойових офіцерів Військ СС та Вермахту. Українським командиром батальйону був капітан В’ячеслав Муравйов, людина з вищою освітою, до війни працював вчителем в Сталінській (Донецькій) області. Вочевидь він був автором доволі нетипової присяги, яку складали шуцмани цього формування 20 квітня 1944 року. Вона містила, зокрема, фразу про боротьбу «за створення вільної, незалежної України, Білорусії і Росії», тобто бодай якось задовольняла питання про мету війни для всіх наявних в частині етнічних груп[133].

Натомість в РКУ в кінці 1942 — на початку 1943 років створювались все нові частини «шума». Їх формували з ще більшим поспіхом, ніж попередні, і тому часто за розміром не сягали і роти. Деякі батальйони, як наприклад 110 в Житомирі, одягали не у належну закритим частинам «шума» зелену уніформу, а у чорну поліцейську. Також зафіксована видача воякам новостворених частин всіх можливих варіантів старих німецьких одностроїв Вермахту, ОТ, модифікованих мундирів європейських армій. Всього ж до середини 1943 року в РКУ було створено 46 шуцбатальйонів різного складу: 101–106, 108–110, 112–125, 129–131, 134, 136–140, 143–145, 157, 158, 162–169. Ще 10 батальйонів (146–156) були татарськими, 2 — козацькі (159 і 160), 1 — польський (107), але всі вони теж підпорядковувались ХССПФ України. На території Остлянду було сформовано ще 11 українських батальйонів: 46–48, 50–57, 285. Загальна кількість українців у шуцбатальйонах оцінюється у 35 тисяч чоловік, з яких близько семи тисяч перебували поза межами РКУ.

2.3. Українці в підрозділах СД і допоміжних формуваннях

Створювали свої місцеві формування і структури СД РКУ. На першому етапі окупації забезпечити «порядок» на окупованій території повинна була превентивна діяльність Айнзатцгруп СД (Einsatzgruppen, оперативні команди), які, за домовленістю з армією, повинні були очистити терен від «небезпечних елементів», та придушити партизанський рух в зародку. Дані групи формувались в травні 1941 року в основному з офіцерів СС різних управлінь. За встановленою Гіммлером пропорцією, 1000 членів айнзатцгрупи повинні були включати 30–35 офіцерів СД, 40–50 працівників «кріпо», 130 працівників «орпо», 100 гестапівців, і 350 солдатів частин «Мертва голова» або військ СС. Решту складали 150 шоферів і механіків, по кілька перекладачів, телеграфістів, радистів і клерків, 10–15 працівниць борделю, а також до 80 чоловік місцевої допоміжної поліції[134]. Айнзатцгрупи поділялись на айнзатцкоманди, а ті, якщо потрібно, на зондеркоманди.

На території України діяли дві з чотирьох груп — С і D, чисельністю, відповідно, 750 і 600 чоловік. Своєї антипартизанської функції вони не виконали абсолютно, натомість майже повністю зосередившись на винищенні мирного населення, передусім єврейського. Їхнє політичне значення виявилось прямо протилежним до задуманого — замість пацифікації регіону вони викликали у населення побоювання за своє власне життя і недовіру до нацистського режиму вже на першому етапі окупації, що тільки загострювало наявні суперечності.

В складі Айнзатцгруп служили і невеликі групи добровольців з громадян СРСР. Тільки набирались вони переважно не з місцевого населення, а з військовополонених, і не мали жодного стосунку до української поліції РКУ. Так наприклад, в розстрілах мирного населення в Києві були задіяні три військовополонені, що перебували в розпорядженні зондеркоманди 4а: Єгор Устінов, Никифор Юшков, Венедикт Баранов. Після ротації штату Айнзатцгруп в кінці 1941 року всі вони були звільнені зі служби і залишились в Києві. Тут вони працювали, відповідно, столяром, маляром, і тільки останній пішов в «шума», але й то в пожежну охорону[135]. У випадку задіяння місцевих частин до масових розстрілів, їм здебільшого відводилась роль зовнішнього очеплення, а саме знищення людей проводили безпосередньо есесівці.

На початку 1942 р. структура окружних управлінь СД стабілізувалась у вигляді п’яти відділів: 1 — кадровий (підготовка і комплектувння), 2 — матеріального забезпечення (господарська і фінансова діяльність), 3 — служба безпеки (спостереження аналітика, контррозвідка), 4 — таємна державна поліція (боротьба з противниками режиму і підпіллям, робота з агентурою), 5 — кримінальна поліція (слідчі заходи). Оскільки чисельність окружних апаратів поліції безпеки і СД була мізерною (25–35 осіб), то відділи не були ізольованими структурами з власними завданнями (як відповідні структури РСГА) а складали єдиний апарат[136]. Тобто, наприклад, слідчий реферат (підвідділ) 5-го відділу був єдиним на все управління, й вів розслідування справ по всіх напрямках роботи — як кримінальних, так і політичних[137]. В останньому випадку його слідчі діяли в підпорядкуванні рефератів 4 відділу. Існувала також спільна картотека, офіційно підпорядкована 4 відділу (реферат 4С1).

Нумерація рефератів, теоретично розроблена за принциповою схемою РСГА, в дійсності багато в чому була імпровізованою. Наприклад, в 4 відділі, поряд із аналогічними «гестапо» в Райху рефератами 4В4 (переслідування євреїв) і 4Н (агентурна діяльність), існували реферати, потреба у котрих була викликана місцевими умовами: 4/2 (боротьба з партизанами), 4/4 (боротьба з радянською агентурою), 4/5 (безпосереднє знищення євреїв і контроль за місцевою поліцією)[138]. Окружні управління мали власні тюрми, а Київське та Миколаївське СД утримували ще й власні табори (Сирецький в Києві, та на території радгоспу «Водокачка» у Миколаївській області). Центральне управління СД утримувало також невеликий табір в столичному районі Мишоловка для обслуговування гаражу і підсобного господарства (теплиць) поліції безпеки[139].

З весни 1942 р. окружні управління поліції безпеки почали створювати зовнішні відділення у підвідомчих регіонах (3–6 на округу, 15–20 осіб кожне). Для заміщення вибуваючих кадрів до структур СД почали набирати місцевих фольксдойче. Вони служили в званні «допоміжних поліціянтів» (Hilfspolizisten), отримували стандартну сіру повсякденну уніформу СС, і німецькі знаки розрізнення[140].