Розділ ІІ. Українські військові та воєнізовані формування в підпорядкуванні цивільної адміністрації

Вояки шуцбатальйонів, за попереднім задумом, при вступі до частини повинні були підписувати контракт на службу протягом 1 року із складанням присяги Гітлеру. Контракти на рік служби підписали перші українські батальйони № 1 (згодом 41), 2 (згодом 42) та 201. Проте вже взимку 1941 року стало зрозуміло, що війна затягується, і тимчасові місцеві формування потрібні і надалі, тому воякам як існуючих батальйонів, так і новостворюваних з лютого 1942 було запропоновано контракти на два роки з випробувальним терміном у 4 тижні. А невдовзі і цей термін став недостатнім, тому 2 листопада 1942 року, згідно з розпорядженням командування «орпо», вояки шуцбатальйонів стали підписувати зобов’язання на несення служби протягом невизначеного часу, без будь-якого випробування (наказ № 705/42)[159].

Шуцмани, згідно наказу командування «орпо» № 49/42 від 30 липня 1942 року, за важкі правопорушення підлягали виключно судам СС і поліції на місцях (в центрах округ). При потребі, їх розшуком займалось СД і всі поліційні інстанції. Смертні вироки виконувались, як і у Вермахті, перед строєм. Винятком стали вироки, які були виконані до виходу наказу, або позасудові репресії, здійснювані поліції безпеки і СД, в тому числі і розстріл близько сорока офіцерів 115 і 118 батальйонів (буковинців і галичан) у Бабиному яру в травні 1942 року. Найважчими злочинами у листопаді 1942 року були визнані невиконання наказу, дезертирство, мародерство і звільнення арештованих. Легкі проступки, найпоширенішим з яких було запізнення з відпустки, карались, як і в армії, нарядами поза чергою або фізичними навантаженнями (біг в повній викладці). Іноді, за специфічні злочини, в якості покарання використовувалась відправка до концтабору. Наприклад, ув’язненням в концтаборі було покарано шуцмана Водної поліції міста Києва Миколу Корнієнка за хабарництво і використання службового становища для особистого збагачення[160].

Були у добровольців і свої герої. Окупаційні газети раз-по-раз описували подвиги тих чи інших українців, здійснені у боях з ЧА і партизанами, та їх насолоду від виконаного обов’язку та заслуженої нагороди. Здебільшого цей вид пропаганди вихваляв окремих вояків, не вказуючи ні частини, де вони служать, ні їхніх конкретних даних, тому рідко викликав довіру. Дещо по іншому сприймалась інформація місцевого характеру, яку читачі могли порівняти з власними даними і чутками.

Так як найгарячіші бої з партизанами за участю українських шуцбатальйонів велися у Білорусі, то власне звідти походить образ героя-шуцмана, що став відомий як своїми діями, так і шумом, який підняла довкола нього преса. Мова йде про Олександра Івановича Буглая, колишнього поручника польської армії, який на чолі ним же створеного підрозділу, т. зв. Білої команди, досягнув справді визначних результатів у боях з червоними партизанами. Пізніше він успішно командував поліційною частиною (8 bataillone der OD), який в 1944 році був переформований у 682 батальйон Східних військ. Найвідомішою його акцією стала пропагандистська кампанія, спрямована на розкладання партизанського загону ім. Суворова. Після серії успішних боїв і витіснення партизанів у безлюдні місцевості, Буглай поширив інформацію, в якій гарантував збереження життя тим, хто добровільно здасть зброю його батальйону, в результаті чого в полон здалося більше 200 ворогів. Репресій проти них справді не застосовували, але нацистське командування визнало за краще вислати їх на роботу до Німеччини[161].

В Україні такою відомою людиною став учасник Визвольних Змагань, генерал армії УНР Іван Омелянович-Павленко. Він сформував у Вінниці козацький загін, який з приходом цивільної адміністрації став 109 шуцбатальйоном. За успішні бої з партизанами він і 28 його вояків були нагороджені Відзнаками за хоробрість 2-го класу в бронзі з мечами.

Взагалі, використання авторитетних учасників Визвольних Змагань в якості командирів добровільних формувань було одним із найвдаліших кроків нацистів при створенні українських частин. Це надавало окупаційному режимові таких необхідних йому національних рис, без надання добровольцям будь-яких політичних гарантій. Так, командирами та офіцерами шуцбатальйонів стали багато представників кавалерії армії УНР.

Після вже згаданого Омеляновича-Павленка, командиром 109 батальйону був сотник Микола Фещенко-Чопівський, 102 — майор Іван Шурига, 115 — майор Петро Захвалинський, 118 — полковник Костянтин Смовський, 204 — підполковник Степан Микулин, пізніше — капітан Василь Татарський, 31 СД — сотник Володимир Герасименко, пізніше — полковник Петро Дяченко, багато інших служили на офіцерських посадах в охоронних та фронтових частинах Вермахту. А полковника армії УНР Якова Гальчевського-Войнаровського, організатора української самооборони на Холмщині, планували зробити командувачем УВВ, чому завадила тільки його загибель 22 березня 1943 року.

Відповідь на питання, чому ці люди йшли на співпрацю з нацизмом, на нашу думку, лежить на поверхні. Всім відомий лозунг, яким Вінстон Черчілль пояснив співпрацю з більшовизмом проти нацизму: «Якщо Гітлер вторгнеться в пекло, я укладу союз з дияволом». Для багатьох українських діячів питання стояло так само гостро — вони були готові співпрацювати з будь-яким ворогом Радянського Союзу за принципом «ворог мого ворога — мій друг».

Інше питання, що друг виявився не кращим за ворога. Ілюзій в цьому ніхто не мав. Найкраще становище цих вимушених колаборантів характеризують слова президента Білоруської Народної Ради Захарки: «Немає у нас вибору «або-або». Якщо переможуть німці, то знищать нас всіх, якщо переможуть Ради, то знищать інтелігенцію і асимілюють народ… Третього виходу нема». Проте, якщо Сталін на 1941 рік у повній мірі виявив своє ставлення до українців масовими репресіями і геноцидом, то Гітлер у цій ситуації видавався «меншим злом», і єдиним чинником, який реально міг змінити стан речей у Східній Європі. Так, один сільський поліцай, забираючи молоко у селянки при відступі німецьких військ з Київщини, обґрунтував свої дії тим, що «Хай краще твоє молоко п’є Адольф Адольфович [правильно було б Алоїзович], аніж Сталін»[162]. Про третій варіант, коли українці могли б самі «пити своє молоко», тоді явно не йшлося.

Добре ілюструє ставлення українців до служби в німецькій армії і розгляд долі шуцбатальйонів, створених на теренах РКУ. 101, 103, 110, 120, 121 — розформовані через ненадійність; 104, 105, 109, 114 — більша частина вояків перейшла до УПА; 102, 115, 118 в повному складі перейшли на бік французького Руху Опору, 157 і 158 розбіглися при відступі, і тільки 23 СД, 31 СД, 116, 117, 119, 124, 125, 137 відійшли з більшістю особового складу до Німеччини. Решта, в тому числі і єдиний український полк «шума», що почав створюватись на базі 57 батальйону в Білорусі, були розбиті або розсіяні. Ті їх бійці, що вижили, майже однаковою мірою поповнили ряди радянської і німецької армій. І при цьому, 57, 102, 115, 118, 124 батальйони «шума» та 23 і 31 батальйони СД зарекомендували себе надійними бойовими частинами, які успішно справлялись з поставленими завданнями до кінця свого існування, незалежно від того, на чийому боці вони закінчили війну.

Висновки

Створення місцевого поліційного апарату в РКУ було вимушеним кроком нацистів, обумовленим специфікою існування правоохоронних органів в СРСР. Тут, на відміну від країн Західної і Центральної Європи, нацисти не застали функціонуючої громадської служби правопорядку, яка б працювала незалежно від зміни правлячого режиму. Їм довелось самим створювати таку службу, початково покладаючи на неї виключно допоміжні функції. Проте, з розростанням рухів Опору, роль і чисельність системи української поліції (шуцманшафту) різко зросла. Українські збройні частини і підрозділи з’явились у всіх наявних в РКУ поліційних структурах Райху — «орпо», СД, залізничній та пожежній охороні. На початку 1943 року їх чисельність сягала 80 тисяч шуцманів.

Проте, як і у випадку добровольців у Вермахті, стимулом до колаборації для шуцманів була передусім матеріальна сторона служби. В результаті, комплектування частин «шума» відбувалось за рахунок абсолютно випадкових людей під прямим чи непрямим тиском. Їх бійці вступом до німецької і поліції вирішували тільки власні тактичні питання: виживання, матеріального добробуту, боротьби з більшовизмом, і не отримували жодних далекосяжних політичних цілей чи інших підстав для тіснішого пов’язання власного майбутнього з націонал-соціалізмом. Тому українські формування, навіть ідеально забезпечені і стовідсотково боєздатні (а таких була меншість), так і не стали надійним засобом проведення окупаційної політики і опорою нацизму ні в Україні, ні за її межами.