Розділ ІІ. Українські військові та воєнізовані формування в підпорядкуванні цивільної адміністрації

1. місцева поліція, що отримала назву «шуцманшафт індивідуальної служби (міста-району)» (Schutzmannschaft-Einzeldienst (Stadt-Land));

2. шуцбатальйони, або інакше «закриті частини “шума”» (Schutzmannschaft-Bataillonen, або Geschlosenen Einheiten der Schutzmannschaft);

3. пожежна охорона (Feuerschutzmannschaft);

4. допоміжні і запасні формування (Hilfschutzmannschaft).

Керівництво створенням і діяльністю «шума» повинен був здійснювати командувач «орпо» РКУ, що обмежувало застосування української допоміжної поліції виключно до забезпечення громадського спокою. Про це мала свідчити і повна її назва — Schutzmannschaft der Ordnungspolizei[109]. Але, оскільки «орпо» РКУ складалась з представників як поліції порядку («орпо»), так і більш мілітаризованої охоронної поліції («шупо»), то на останню покладався обов’язок створення воєнізованих «закритих частин» «шума». Реально ж, оскільки «шупо» і «орпо» складали одну інституцію, дуже часто місцеві поліційні органи створювались офіцером тієї поліції, яка з’являлась у місті першою, незалежно від її номінальних функцій. Так, в Києві формування «шума» міста-району здійснювали офіцери «шупо», а в Житомирі шуцбатальйони утворювала «орпо». У прифронтових містах, де ще не встигали виникнути відповідні структури «орпо» РКУ, створенням «шума» могло займатись навіть СД (Сімферополь, Харків).

Першою ще у вересні-жовтні 1941 року нацистські власті почали створювати поліцію міст і сіл. Шуцмани індивідуальної служби, поступаючи на роботу отримували зарплатню, пільги, і мінімум обов’язків. Основним їх завданням було вилучення у населення розграбованого радянського державного, колгоспного та військового майна.

Вже на листопад — грудень 1941 року система шуцманшафту індивідуальної служби була сформована остаточно. Шуцманам почали видавати уніформу — здебільшого трофейну радянську із білими нарукавними пов’язками. Згодом, протягом зими — весни 1941–42 років її замінили на нововведену чорну уніформу «шума» (модифіковані старі однострої Загальних СС)[110]. Через це місцева поліція часто називалась «чорною», а в середовищі вояків шуцбатальйонів отримала прізвисько «ворони» або «чорногузи». Основною зброєю стала радянська гвинтівка Мосіна з обмеженим (до 5–10 патронів) боєкомплектом.

Низовими одиницями поліції були сільські поліційні відділи, що створювались при старостатах (від 3 до 15 чол. кожен). В містах і райцентрах кількість поліцаїв становила 40–50 чоловік, половина з яких становила резерв на випадок непередбачених ситуацій[111]. Райполіція зазвичай формувалась у взводи і роти, для зручності керування. У центрах генеральних округ та великих містах було створено районні відділки (Revier), від 6 (в Сумах) до 12 (в Києві). Кількість поліцаїв в кожному районі становила від 70 до 250 чоловік. Загальна чисельність місцевої поліції не повинна була перевищувати 1 % населення, але навіть цієї цифри вона ніколи не сягнула.

Керівництво поліційними дільницями зазвичай перебувало в руках українських офіцерів, за якими закріплювалися німецькі офіцери для нагляду і зв’язку. Проте з грудня 1941 року у відділках впроваджено пряме німецьке керівництво, що спричинялось саме окупаційною концепцією німецьких органів влади в РКУ і недовірою до місцевого командування.

Трансформацію української міліції в шуцманшафт можна прослідкувати в Києві, де це явище мало найбільший масштаб і відбувалось найпослідовніше. Перші поліційні установи тут були створені представниками ОУН-М, які прибули 21 вересня 1941 року з Житомира в групі 18 «козаків» Богдана Коника. Через два дні їм на допомогу прибула ще «Козацька сотня» поручника Івана Кедюлича[112], яка розмістилась на Подолі, по вулиці Покровській, 4. А 29 вересня без будь-якої участі окупантів почав свою роботу штаб, т. зв. Команда Української поліції м. Києва під керівництвом поручника Андрія Орлика[113]. Саме в цей час до міста прибув Буковинський Курінь, організований провідником ОУН-М Буковини Петром Войновським («Василь»), і зайняв будівлю НКВС на Короленка, 15[114]. Таким чином, чисельність по-суті непідконтрольних нацистам українських воєнізованих формувань в столиці сягнула 1700 чоловік. Командування Вермахту жодних перешкод у цьому не робило, скоріше навпаки, військові були задоволені з того, що їх позбавляють необхідності облаштовувати все своїми силами. Але з точки зору окупаційної адміністрації такий стан речей був неприйнятним.

29 жовтня 1941 року, з прибуттям до міста команди німецької охоронної поліції («шупо») і СД, будь-які спроби націоналістів до самоврядування припинились. 6 листопада 1941 року надійшов наказ РФСС, за яким українські формування отримали назву «Schutzmannschaft», і були підпорядковані німецькій поліції порядку («орпо»). У відповідності з цим наказом Команду Української поліції перейменовано у Штаб Української охоронної поліції (УОП), змінено його командування (комендантом УОП стає курінний Григорій Захвалинський). Українці продовжили розвивати організацію поліції — місто було розбите на дванадцять районів, в яких влаштовано станиці УОП, сформовано Водну поліцію, організовано відновлювальні роботи. Проте побутові умови, в яких жили працівники УОП, були дуже скрутними. Централізованого постачання продуктами не було, тож доводилось розсилати команди для збору харчів по навколишніх селах. Поліцаї не отримували жодної платні — їм просто записували трудодні.

Протягом грудня 1941 — січня 1942 років міське командування «орпо» повністю перейняло контроль над УОП, яка остаточно втратила самостійний характер, і відтоді перебувала під безпосереднім керівництвом введених в її склад німецьких офіцерів. Керівниками районних відділків стали німецькі ревірфюрери, при яких було по два поліцеймейстери, а українські офіцери виконували роль перекладачів[115]. Для остаточного встановлення окупаційного режиму в Києві, в листопаді-грудні СД, розташована на Короленка, 33 (нині Володимирська), провела серію арештів представників ОУН і українських установ. А на початку лютого 1942 року арештовано і розстріляно в Бабиному яру велику групу поліцаїв.

Німецькі гарнізони і поліційні відділки були присутні тільки в районних центрах і важливих містах. Всю ситуацію в сільській місцевості повинні були контролювати шуцмани індивідуальної служби. На весну 1942 року їх загальна чисельність складала 14 452 чоловіки. Контролювати їх діяльність повинні були працівники німецької цивільної жандармерії, дислоковані в райцентрах.

Але вже в середині 1942 року, з наростанням партизанського руху в Україні, в повній мірі виявилась слабкість наявної системи і її неефективність. Сили «шума» жодним чином не могли протистояти партизанам, а дії німецьких частин здебільшого зводились до безглуздого «відплатного» терору проти населення і не забезпечували спокою в РКУ. Місцева поліція, що становила собою доволі безідейну і непрофесійну збиранину з випадкових людей, розкладалась на очах. В середовищі шуцманів ширились корупція, мародерство і дезертирство.

Це змусило нацистське керівництво до здійснення реформи «шума» в двох напрямках. По-перше, протягом 1942 року чисельність шуцманшафту в обох райхскомісаріатах зросла від 33 000 до 300 000 чоловік. Дві третини цієї цифри становили власне поліцаї, а решту — вояки шуцбатальйонів[116]. В РКУ чисельність «шума» зросла лише менш ніж втричі, тобто від 14 000 до 70 000 чоловік. Передусім було збільшено штати районних поліційних відділків, які на кінець року становили по 150–200 чоловік. Частково це здійснювалось за рахунок ліквідації передбачених в наказі від 6.11.1941 пожежної охорони і допоміжних формувань[117].

По-друге, командування «орпо» здійснило спробу підняти дисципліну і професійний рівень шуцманів влаштуванням великої кількості поліцейських курсів в окружних і районних центрах, та подальшою мілітаризацією поліції. У серпні-вересні 1942 року ССПФ округ РКУ отримали серію наказів ХССПФ України Прюцмана і керівника СД Томаса з різкою критикою тогочасного стану шуцманшафту і інструкціями щодо виправлення ситуації. В осередках поліції було введено обов’язкову військову муштру, наявний в поліцаїв боєзапас збільшено з 10 до 40 набоїв на людину, підтверджено заборону українським службовцям на володіння автоматичною зброєю, запроваджено більш жорстку систему покарань за службові порушення. За наказом СС-группенфюрера Томаса було проведено чистку особового складу «шума» та реорганізацію його низових ланок. На думку Томаса, шуцманшафт був схожий скоріше на отаманщину, ніж на поліцію. Тому було наказано перетворити наявні формування на справжню службу охорони порядку, обумовлено функції окремих працівників, рекомендовано створення слідчих та оперативних груп для здійснення арештів та спеціальних завдань.

Останні заходи — тобто реорганізація поліції — так до кінця і не були здійснені. Поза центрами округ вона і далі становила напіввійськові загони, бо докорінні реформи були нездійсненними в умовах партизанської війни і катастрофічної нестачі надійних і підготовлених кадрів. В районних відділках справді було введено посади слідчих, але суттєвих змін в діяльності допоміжної поліції це не зробило. А от репресії і чистки рядового, та особливо керівного складу «шума» стали звичайним явищем, і продовжувались весь час існування РКУ.

Для підвищення професійного рівня шуцманів при районних поліційних відділках було створено десятиденні курси військового мінімуму. Вони давали базову стройову, стрілецьку, тактичну та юридичну підготовку старшим поліцаям сільської поліції, яку ті мали пройти протягом жовтня 1942 року. Для навчання офіцерів та унтер-офіцерів «шума» в серпні 1942 року за наказом Прюцмана окружними ССПФ і КдО було створено поліцейські школи. Підготовка в них тривала в середньому півтора-два місяці, і давала слухачам певні навики військових, слідчих та оперативних дій. Крім того, в цих школах звернено увагу і на ідеологічну обробку шуцманів, основи якої розробив штаб РФСС без врахування будь-яких місцевих умов. Слухачам шкіл намагались привити захоплення досягненнями націонал-соціалістичної Німеччини і ненависть до світової єврейської змови. Навіть антирадянський мотив було поставлено нижче антисемітського.

Проте всі ці реформи мало що змінили. Нацистська влада в РКУ поводила себе як окупант, а не як новий політичний режим країни, а тому поліційні методи охорони порядку поступово заміщувались військовими і терористичними. Відповідно зростала і невдоволеність населення, яке щодалі активніше підтримувало українські та радянські рухи опору. Поліція на місцях ще якось могла підтримувати елементарний правопорядок та здійснювати певні охоронні та господарчі функції (збір податків та організацію громадських робіт). Але вона була неспроможною долати масовий саботаж населенням окупаційних заходів влади, і тим більше боротись із партизанами. На середину 1942 року навіть збори продуктів і мобілізацію населення на роботи до Німеччини довелось перекласти на німецькі поліційні та військові частини, і на шуцбатальйони.

Попри всі ідеологічні настанови, нацисти були змушені і далі перетворювати шуцманшафт індивідуальної служби на допоміжні військові підрозділи. Починаючи вже з липня 1942 року в районах партизанської активності, а протягом осені-зими 1942–1943 років по всьому РКУ сільські відділки «шума» було зведено в підрозділи т. зв. кущової поліції. В кожен кущ входило по 3–9 сіл, які охоронялись об’єднаним загоном сільських поліцаїв. Кожен такий підрозділ нараховував від 15 до 40 вояків, які разом могли хоча б якось протистояти невеликим партизанським загонам. Крім того, кущову поліцію було легше контролювати, а за потреби — передислоковувати, ніж аморфні сільські відділки.