Розділ «Вступна частина»

Дослідження Другої світової війни, а зокрема — періоду окупації українських земель нацистською Німеччиною посідають особливе місце у вітчизняній історіографії і мають високий суспільний рейтинг. В ідеологічній конструкції радянської доби вони стали одним з наріжних каменів, оскільки обслуговували аксіому про «морально-політичну єдність радянського народу». З цієї тези випливала наступна: про «всенародну боротьбу в тилу ворога», яка виключала можливість співпраці населення окупованих територій з агресором. Окремі випадки колабораціонізму подавались лише як винятки, обумовлені непорушними марксистськими догмами — старостами і поліцаями могли бути лише представники експлуататорських класів та декласовані елементи, тобто ідейні вороги комунізму. Реальні масштаби співпраці з окупантами, соціальна база та передумови виникнення колабораціонізму замовчувалися.

Зникнення цензури та більш широкий доступ до архівних джерел дозволили вийти на якісно новий рівень досліджень. Проте і на сьогоднішній день вивчення питань окупаційного періоду здебільшого виходить із тогочасного світобачення борців з нацизмом. Система окупаційних установ та збройних формувань описується у багатьох наукових працях вкрай побіжно, й зрештою, попри досить ґрунтовне висвітлення обставин протистояння загарбникам з боку рухів опору, ми досі не маємо реального «образу ворога» та його поплічників. Монографія є одним із низки кроків сучасних українських істориків до заповнення цієї інформаційної лакуни.

У даній роботі розглянуто процес інституалізації та умови функціонування системи місцевих поліційних формацій, що перебували в підпорядкуванні цивільного командування райхскомісаріату, їхня організаційна сутність і структура, що визначала якісні особливості діяльності. Складність опрацювання проблеми полягає у наявності стійких стереотипів її сприйняття, ідеологічній «незручності» та неоднорідності, масовості і переважній позаполітичності самого явища.

Військова співпраця з ворогом окремих груп чи цілих прошарків населення окупованої території існувала завжди, протягом всієї історії воєн. Військово-політичний аспект цього явища у Другій світовій війні отримав окрему назву — колабораціонізм (від фр. collaboration — співпраця). Вперше цей термін було офіційно вжито під час зустрічі Гітлера з маршалом Петеном у Монтруа в 1940 році, де колабораціонізм було проголошено основним принципом взаємин Німеччини і Вішістської Франції. Нерівноправність партнерів і необхідність співпрацювати з окупантом своєї країни зумовила розрізнення термінів «співпраця» та «колабораціонізм» спочатку в суто агітаційних матеріалах країн антигітлерівської коаліції, а згодом і в історичній літературі. В сучасних дослідженнях колабораціонізм, зазвичай, розрізняють за сферами діяльності, як побутовий, адміністративний, економічний, військовий, політичний, а також військово-політичний[1].

Військовий колабораціонізм на Заході завжди був тільки наслідком колабораціонізму політичного. Коли йшлося про союзні державні утворення (навіть суто декоративні), дане явище подавалося як «європейський хрестовий похід проти більшовизму» або «об’єднання народів германської крові в лавах військ СС».

Східні території, призначені для колонізації і позбавлені будь-яких надій на бодай маріонеткову державність у нацистській «Новій Європі», не повинні були б виявляти занадто великої активності у співпраці з нацистським окупаційним режимом, і тим паче — у збройній боротьбі на боці Німеччини. Разом з тим, сучасні дослідники нараховують від 1,5 до 2 мільйонів колишніх громадян СРСР, що брали участь у різноманітних фронтових і допоміжних підрозділах німецьких збройних сил, з яких від 250 до 800 тисяч були українцями[2].

Найвиразніше суперечливість згаданого явища виявилась саме у Райхскомісаріаті «Україна» (РКУ), де політика безоглядного визиску і експлуатації народу та ресурсів країни супроводжувалась масовим створенням збройних формувань з місцевого населення. Тут, з одного боку, попри загалом антинацистські настрої, кількість добровольців не зменшувалась до кінця окупації, а з іншого — їхня надійність не витримувала жодних серйозних випробувань.

Саме тому історія збройних частин Вермахту і поліції з українців в РКУ є чи не найбільш міфологізованим моментом всієї «легіонової політики»[3] ІІІ Райху. Щодо нього існує найбільше стійких, але часто помилкових узагальнень, які стосуються як мети створення цих формувань, так і їхнього особового складу. Дуже часто ці узагальнення походять ще з часів Другої світової війни, і виникли вони з тогочасних пропагандистських штампів.

Глибоко дослідити історію даного явища можна виключно шляхом вивчення його локалізованих проявів. Адже українські добровольчі частини — це маса окремих збройних формувань, мета і обставини створення яких були різними, і далеко не завжди вкладалися в рамки якоїсь стрункої системи. Таких досліджень в сучасній українській історіографії — одиниці.

Рівень дослідженості даного питання вітчизняною історіографією донині залишається недостатнім, наявні ж публікації здебільшого зводяться до переказу усталеної суми знань авторів-попередників, або ж переліку додаткових фактів без їх прискіпливого аналізу. Ситуацію поглиблюють значний спадок ідеологічних нашарувань як радянської доби, так і еміграційної історіографії. Замовчування й відверта фальсифікація проблеми, розпорошеність архівних матеріалів та відомчий підхід до їхнього опрацювання, обмежений доступ дослідників до джерел надовго загальмували її висвітлення науковцями. Повної відповіді на основне питання — чому населення РКУ, незадоволене окупаційним режимом, брало участь в організованих нацистами військових формуваннях — досі немає.

Суспільна актуальність наукових зусиль у даному тематичному спектрі пов’язана з необхідністю подолання ідеологем і схем, які перешкоджають формуванню стабільної громадянської спільноти і використовуються політичними силами, які не сприймають ідею суверенної української державності.

У процесі дослідження українських військових формувань німецьких збройних сил в РКУ, нами було опрацьовано велику кількість наукових та публіцистичних праць, які безпосередньо, чи в рамках висвітлення дотичних тем, торкалися згаданої проблеми. Праці, які стосуються досліджуваного питання, можна розподілити на три групи за проблемно-тематичним принципом:

1) науковий доробок радянських істориків;

2) праці західноєвропейських, американських вчених та дослідників з середовища української діаспори;

3) сучасні дослідження, передусім вітчизняних науковців.

Сприйняття, а відтак і рівень дослідження проблеми військового колабораціонізму на Заході та в СРСР суттєво різнилися. Так, сталінське видання «Великої радянської енциклопедії» визнає існування такого явища як колабораціонізм[4], але виключно через призму «класового підходу». В ній, зокрема, зазначається, що «політику співробітництва з загарбниками проводили капіталісти, поміщики, куркульство, верхівка католицької церкви». З цього базового твердження виходили всі наступні покоління радянських істориків, які були змушені торкатися даної теми. У висновках подібних видань знаходимо твердження, що колабораціонізм можливий лише у капіталістичному світі; в «першій у світі державі робітників і селян» нацисти «не знайшли того, що в умовах морально-політичної єдності радянських людей знайти було неможливо», окупанти «з числа класово ворожих радянському народу елементів вербували поліцейських, старост та інших зрадників. Однак чисельність їх була настільки незначною, що при всьому своєму бажанні організувати п’яту колону вони не могли»[5]. Саме таке сприйняття військових колаборантів як в Райхскомісаріаті «Україна», так і на інших окупованих радянських територіях, стало панівним і загальнообов’язковим. Тому навіть академічна радянська історіографія проблеми не позбавлена агітаційних та кон’юнктурних рис.

На Заході ж навпаки, кількість підходів до проблеми була значно більшою, завдяки відсутності ідеологічного тиску і доступності ширшого масиву джерел. Західні науковці розглядали проблему колабораціонізму здебільшого через призму нацистського окупаційного режиму чи німецьких збройних сил. У руслі західної історіографії йдуть і дослідження, здійснені українськими істориками діаспори.

Сучасна вітчизняна історіографія стосовно проблеми українського збройного колабораціонізму становить своєрідну трансформацію двох згаданих напрямків, що спонукає до окремого її розгляду. Виходячи з цього, найдоцільніше було б окреслити стан наукової розробки проблеми саме за цими трьома напрямками, тобто у радянській, західній та пострадянській історіографії.

Існування радянської історичної науки в умовах тоталітарного режиму зумовило її сервільність стосовно ідеології. Історія повинна була бути перш за все ілюстрацією перемоги радянського ладу, що призводило до «причісування», і, значною мірою, відвертої фальсифікації перебігу німецько-радянської війни. Тому така система здебільшого просто уникала висвітлення незручних для себе питань. Як зазначав відомий український історик Михайло Коваль: «До заборонених належали такі теми, як соціальна і політична база досить поширеного колабораціонізму, дії численних місцевих антирадянських формувань на боці противника тощо»[6].