Розділ ІІ. Українські військові та воєнізовані формування в підпорядкуванні цивільної адміністрації

Для порівняння військових формувань із «цивільними» складовими шуцманшафту було зібрано інформацію про 30 поліцаїв та службовців СД і пожежної охорони. Вони більш-менш рівномірно представляють всі вікові групи, починаючи з 1898 і до 1926 року народження. Близько третини з них (9 чол.) отримали середню чи середню технічну освіту, решта закінчили від двох до семи класів початкової школи. Солдатами ЧА були 50 % поліцаїв, але тільки один з них зголосився на службу з табору військовополонених, тоді як решта були відпущені додому, і пішли до поліції вже як цивільні. Ще 5 були працівниками різних установ НКВС — 1 міліціонер, 1 працівник Управління охорони, 1 прикордонник і 2 пожежники. Тільки 6 чоловік з усіх були членами ВЛКСМ, і жоден не був комуністом.

В порівнянні з добровольцями в армії і шуцбатальйонах, високий відсоток серед поліцаїв складають постраждалі від радянської влади (16 чол., тобто більше половини). Родини трьох були репресовані за участь у Визвольних Змаганнях, шестеро були розкуркулені, двоє втратили членів сім’ї під час Голодомору, ще двоє були засуджені за кримінальні злочини (хуліганство і крадіжки). До цієї категорії також включено трьох поліцаїв, чиї батьки були вбиті вже під час війни радянськими партизанами (батько одного був сільським поліцаєм, решта — просто «сім’ї зрадників»).

З цих 30-ти поліцаїв тільки 8 відступили разом з німцями, і продовжували службу у різних формуваннях до кінця війни, 1 був арештований СД за крадіжки. Решта — дезертирували при наближенні радянських військ, при чому 10 були мобілізовані до ЧА і завершили війну на боці переможців, 4 отримали бойові нагороди.

Таким чином, коли кількість «ображених» радянською владою у шуцбатальйонах становить меншість, тобто 25 відсотків, то у місцевій поліції ця цифра сягає 50 %. Пропорційне відношення кількості членів партії, комсомолу і НКВС у двох складових шуцманшафту зворотнє. У воєнізованих частинах вони становили половину складу, а в поліції лише п’яту частину. Основна причина такого стану речей, на нашу думку, полягає виключно у більшій можливості перевірки сільських і міських поліцаїв місцевим командуванням німецької поліції, але навіть тут присутня невелика кількість, здавалось би, ідейних ворогів нацизму. Це знову підштовхує нас до вивчення матеріального стимулювання добровольців.

Система забезпечення працівників шуцманшафту, як індивідуальної служби, так і закритих з’єднань, була розроблена краще, ніж у Вермахті. Службовців місцевої поліції набирали початково на добровільних засадах, а пізніше під тиском можливої відправки до Німеччини. Проте ті, хто не хотів служити окупантам, могли легально піти зі служби під приводом хвороби, зміни місця проживання, або декларування своєї участі в комсомолі чи партії.

Більшість же солдатів шуцбатальйонів, крім військовополонених та справжніх добровольців, набирались наступним чином. По селах мобілізувалась молодь для роботи у Німеччині. В кінці 1941 — на початку 1942 року ця перспектива нікого не лякала, мало того, знаходилось немало бажаючих поїхати «на заробітки». Але з надходженням перших звісток про реальні умови праці через нелегальне листування і тих, кому вдавалось повернутися, кількість добровольців впала до нуля. Тому з весни 1942 року відправка до Німеччини стала примусовою, і нерідко використовувалась, як покарання. В управліннях праці (Arbeitsamt) (найбільше з них знаходилось в Києві поблизу Сінного ринку), проводився медогляд, за результатами якого чоловіків поділяли на дві категорії. Придатні до військової служби потрапляли до першої категорії. Їм пропонували вступати до «німецької армії» в Україні, і обіцяли спокійну охоронну службу з високою зарплатнею та пільгами. Так насильно мобілізовані перетворювались на добровольців. Хоча застосування до рекрутів безпосереднього примусу та шантажу було скоріше рідкістю, воно теж мало місце. Так, 28 лютого 1942 року в Києві, при переформуванні українських куренів у батальйон «шума» (згодом розгорнутого в 115 і 118), націоналістам і військовополоненим, з яких він складався, було запропоновано підписати контракт на два роки служби. З двохсот п’ятдесяти чоловік відмовились десятеро, яких в той же день заарештували і відправили в Дарницький концтабір[151].

Перші вказівки щодо утримання службовців шуцманшафту надійшли в наказі РФСС від 6 листопада 1941, і уточнювались протягом року[152]. Згідно цього наказу, рядовий неодружений шуцман отримував 80 пфенігів на день, унтер-офіцер — 1.10 РМ, фельдфебель — 1.30 РМ, командир взводу — 1.50 РМ, командир роти — 2.30 РМ, командир батальйону — 3.30 РМ. Одружені солдати в тих же званнях отримували, відповідно, 1.80, 2.10, 2.80, 3.00, 3.80, 4.80 марки. Зарплатня виплачувалась подекадно, при чому шуцмани індивідуальної служби отримували плату відповідно до кількості виходів на роботу. Солдати шуцбатальйонів, у яких вибору в даному питанні не було, отримували в результаті 24/54 РМ на місяць. Платня виплачувалась або райхсмарками, або, частіше, окупаційними карбованцями за офіційним курсом.

Крім того, їм забезпечувалось триразове харчування, якість якого різнилася залежно від обставин. Найкраще забезпечувались частини, які брали участь у бойових діях — до їхнього раціону додавались горілка та шоколад. Для родин теж видавали продуктовий пайок щотижня. Коли постачання продуктів було неможливе з тих чи інших причин (рейди, перебування на віддалених постах, відрядження тощо), шуцманам додатково видавали по 60 пфенігів на день. Тільки у 1944 році, в період поразок німецьких військ по всьому фронту, система постачання порушилася, і командування пішло на безпрецедентний крок — шуцманів перестали карати за мародерство, тобто вони отримали можливість до самозабезпечення.

Солдати шуцбатальйонів утримувались на казарменому становищі, як армійські частини. Службовці сільської чи міської поліції, здебільшого місцеві жителі, проживали вдома, казарми забезпечувались тільки для немісцевих або позбавлених житла. В Києві шуцманам індивідуальної служби, а на перших порах і солдатам шуцбатальйонів, дозволялось знімати житло, половину вартості якого сплачувала міська управа. Двокімнатна квартира неподалік від центру коштувала тоді близько 50 РМ/міс.

В травні 1942 року, в зв’язку з збільшенням чисельності шуцманшафту, а зокрема шуцбатальйонів, було введено додаткові чини: унтеркапрала, віцефельдфебеля, старшого командира взводу. Ними ставали більш довірені шуцмани, унтер-офіцери та молодші командири, яким надавали вищу, належну за новими чинами зарплатню. Що важливо, для українських шуцманів не було передбачено посади начальника штабу батальйону, чи начальника зв’язку — ці функції були залишені за німцями. В результаті, наприклад, український начальник штабу 118 шуцбатальйону отримував 39 марок і виконував роль завгоспа, тоді як німецький — 200 марок, і планував операції[153].

З початку 1943 року, з наростанням інтенсивності партизанської війни, зарплатню рядового солдата шуцбатальйону підняли до 37 марок, пропорційно збільшивши ставки і для вищих чинів. Як і раніше, одружені шуцмани отримували гроші на утримання сім’ї: додатково від 145 % платні для рядового, до 45 % для командира батальйону.

Важливим матеріальним і психологічним стимулом для солдатів закритих частин «шума» було соціальне забезпечення сімей шуцманів, що загинули чи постраждали на службі. Цей момент було обумовлено ще у додатку до наказу РФСС від 6 листопада 1941 року. Згідно нього, сім’я вбитого неодруженого шуцмана отримувала від 40 РМ (якщо йому було менше 35 років) до 55 РМ (якщо йому було більше 35 років) щомісяця. Для одружених, ця ставка зростала до 70 РМ за відсутності дітей, або до 80 РМ за їх наявності. Крім того, виплачувались надбавки на членів сім’ї: 48 РМ вдові, і по 9.60 РМ на кожну дитину щомісяця. Сироти отримували по 16 РМ (плюс вказані 80 РМ) на місяць. Сума виплат зростала відповідно до чину шуцмана, тобто за вбитого командира батальйону сім’я отримувала 160 РМ, плюс вдвічі більші, ніж для рядового, надбавки для вдови та дітей.

За умов отримання каліцтва на службі, виплати перші три місяці здійснювались в розмірі останньої зарплати потерпілого, а потім зменшувались відповідно до рівня зниження працездатності. За цей час потерпілого безкоштовно лікували, після чого забезпечували навчання професії, якою той міг би займатись з отриманими фізичними вадами (годинникаря, шевця, кравця тощо). При потребі, шуцманам безкоштовно виготовляли протези втрачених кінцівок.

А найважливіше, сім’я шуцмана повністю звільнялась від податків, продуктових зборів, трудових повинностей і позбавлялась загрози бути висланою до Німеччини чи потрапити в групу заручників на випадок диверсій партизанів чи підпільників[154].

Як не парадоксально, стимулом до збройного колабораціонізму ставали також дії партизанів. У наказі по 52-му корпусу Вермахту про боротьбу з партизанами від 17 листопада 1941 року сказано: «Залучення місцевих на свій бік полегшується завдяки здійснюваному партизанами терору. Цей момент належить використовувати». Мирне населення потрапляло між двох вогнів, і часто вибір сторони, на яку воно ставало у боротьбі за власне життя, був вимушеним і випадковим. Методи обох режимів були абсолютно однаковими. Російський історик Борис Соколов наводить такий епізод. Партизани здійснили спробу нападу на залізничну станцію Славне, яку обороняла група українських залізничників. Всі атаки партизанів було відбито, після чого ті, для помсти «зрадникам», спалили село, біля якого ця станція знаходилась, і вбили 300 місцевих жителів. Справа набула розголосу і дійшла до Гітлера, який наказав нагородили добровольців, а у відповідь на терор партизанів — спалити сусіднє село, і розстріляти 100 його жителів[155].

Іншу ілюстрацію складного становища населення дає нам випадок, що трапився влітку 1943 року в селі Майданівка, що на Київщині. Місцеві жителі звернулись до окупаційної адміністрації з проханням розчистити мінні поля, залишені поблизу села радянськими військами ще у 1941 році, на яких підривалась худоба і самі селяни. Для цього було надіслано загін з 40 «козаків» — «гіва», на чолі із німецьким офіцером. Проте під час розмінування добровольці були атаковані 1-м Бородянським загоном Київського партизанського з’єднання ім. Хрущова, в результаті чого частина саперів загинула, а більшість просто розбіглась. Партизани зайняли село. На допомогу «гіва-манам» було вислано дві роти Олександрівського батальйону німецької армії. Ця частина, сформована з українців, росіян і кавказців, раніше входила до полку Бранденбург-800 і брала участь в боях на Кубані і Кавказі. В ході півторагодинного бою добровольці вибили партизанів з села, але в результаті цього половина будинків була спалена або пошкоджена. Кількість жертв з-посеред мирного населення, яке опинилось на лінії вогню, нікого не цікавила, адже для партизанів село стало «зрадницьким», а для німців — «бандитським»[156].

Як справедливо зазначає білоруський письменник-фронтовик Василь Биков, партизани часто прямо підставляли місцеве населення під удари і каральні акції німців, з метою довести протистояння окупантів і окупованих до безкомпромісної боротьби. Цьому слугували і терористичні акти проти нацистських посадовців, і диверсії на стратегічних об’єктах, за які окупанти розстрілювали сотні закладників з місцевих жителів.

Один з найчастіше згадуваних злочинів гітлерівців — спалення села Хатинь разом з його жителями — було прямо спровоковане діями вояків партизанської бригади «Народні месники» під командуванням В.І. Андріянова. 22 березня 1943 року партизани вчинили засідку на солдатів 1-ї роти 118 шуцбатальйону, сформованого роком раніше в Києві. Після підходу основних сил батальйону партизани відступили, і незрозуміло чому закріпились в найближчому селі, хоча могли спокійно уникнути переслідування, розсіявшись по довколишніх непролазних хащах. Блокувати село, зусібіч оточене лісом, було неможливо, тому шуцмани вдалися до фронтального штурму, в результаті якого було вбито до тридцяти партизанів і невідома кількість місцевих жителів. Після прочісування населеного пункту і довколишніх заростей було виловлено ще біля двадцяти підозрілих осіб, яких відправили у штаб батальйону. А саме село наказом ССПФ генеральної округи «Білорусь» обергруппенфюрера Курта фон Готтберга. було визнане партизанською базою, і спалене разом з рештою жителів ротою Особливого батальйону СС Оскара Дірлевангера, яка прибула туди вже після бою[157].

За аналогічним сценарієм 21 травня 1943 року відбулося спалення села Кражино, здійснене 51 українським шуцбатальйоном. Напередодні партизанами загону «Перемога» у засідці, влаштованій прямо на околиці села, було вбито 27 вояків цього батальйону, переважно українців. Після цього партизани спокійно відійшли в ліс, не роблячи жодних спроб оборонити, вивести з собою чи, бодай, попередити населення про неминучу помсту окупантів. В результаті, під час «відплатної» акції, шуцмани спочатку розпочали штурм, вважаючи що перед ними партизанська база, а не виявивши опору, просто розстріляли 211 мирних жителів «за допомогу бандам»[158].

Методи ідеологічної обробки українських добровольців найкраще ілюструє наказ РФСС від 19 серпня 1942 року про створення шкіл для поліцаїв. У розділі «Політичне виховання» перераховані теми лекцій для шуцманів із короткими конспектами до них. Вони мають чотири основних спрямування: геополітичний нарис, що доводить «історичну місію» Німеччини, яка об’єднує Європу у «сім’ю народів», антисемітська пропаганда в такому ж «науковому» дискурсі, антирадянська пропаганда, левова частка якої складається з доведення єврейської природи більшовизму, та вихваляння досягнень націонал-соціалістичного режиму і фюрера особисто. Особливу увагу звернено на соціальні заходи Гітлера для забезпечення добробуту робітників і селян, зокрема на програми народного автомобіля та опіки над материнством. У 1943 році для заслужених шуцманів ввели, в якості нагороди, двотижневу поїздку до Німеччини, де ті могли наочно пересвідчитися у правильності нацистської політики і добробуті та розвиненості німецького народу. Жодної патріотичної лексики чи обіцянок світлого майбутнього для конкретних східноєвропейських народів чи груп населення немає.