Розділ ІІ. Українські військові та воєнізовані формування в підпорядкуванні цивільної адміністрації

При появі в районах партизанських загонів, з поліції сіл і міст створювали тимчасові зведені загони, які повинні були разом з німецькими та місцевими військовими частинами проводити бойові операції по «боротьбі з бандами». В північноукраїнських містах, які перебували під постійною загрозою нападів великих радянських партизанських з’єднань, німецькі ортскомендатури формували з поліцаїв постійні «особливі сотні» та роти, вояки яких перебували на казарменому становищі, і вели самостійні операції[118].

Крім цього, в складі «шума» індивідуальної служби в Києві існував єдиний в РКУ поліційний підрозділ для контролю за водними шляхами. В грудні 1941 року Штабом УОП на залишках матеріальної бази Дніпровської річкової флотилії було сформовано Українську Водну поліцію під керівництвом районного коменданта Павлюка[119]. Початково вона складалась з близько тридцяти чоловік, половина з яких були прибулими до міста активістами ОУН з Західної України, а половина — місцевими добровольцями. В січні 1942 року УВП була розформована окупантами, і перетворена вже на німецьку Водну поліцію (Wasserschutzpolizei). Західняків з особового складу вилучили, натомість поповнивши її двадцятьма німцями і кількома військовополоненими. Комендантом став німецький обер-лейтенант Григорайт, його заступником — місцевий фольксдойче Віктор Вітман. Відтоді і до кінця свого існування в жовтні 1943 року, крім 20 німецьких солдатів і офіцерів, ВП містила 7 унтер-капралів і 15 шуцманів, з яких більшість були українці, кілька росіян з України і один білорус.

Цей підрозділ контролював Річковий вокзал і прилягаючі вулиці, Труханів острів, та здійснював патрулювання по Дніпру з метою реєстрації плавзасобів, боротьби з незаконним глушінням риби, перевезенням до міста товарів для спекуляції, і охороняв бики мостів від можливих диверсій. Для цього ВП була оснащена радянськими моторними човнами і озброєними катерами, та одним німецьким швидкісним катером. З весни 1943 року, коли ковпаківці почали топити річкові транспорти окупантів, зона патрулювання збільшилась до верхів’їв Дніпра. Влітку 1943 року водні шуцмани брали участь у трьох антипартизанських операціях, протягом яких переправляли задіяні німецькі частини через річку, та вивозили поранених і награбоване в «бандитських селах» майно[120].

Створення перших відділків пожежної охорони здійснювалось німецькими поліційними органами вже у вересні-жовтні 1941 року, а в наказі РФСС про шуцманшафт вони були виділені в окрему структурну одиницю. Проте на місцях, тобто в райцентрах і селах, за відсутності підготованих кадрів і матеріальної бази створення ефективних протипожежних служб було, по суті, неможливим. Для звітності про виконання наказу РФСС в селах і містечках формувались групи по 4–5 чоловік, озброєних гвинтівками, які в теорії були пожежниками, але використовувались для охорони тих чи інших об’єктів[121]. Спробу створити пожежну школу здійснило керівництво «орпо» округи Волинь — Поділля на базі розформованого полку імені Холодного Яру в Рівному, але в зв’язку з повальним дезертирством вояків цей крок виявився невдалим.

Паралельно з цим існувала нагальна потреба у розширенні охоронних формувань, тому в більшості випадків особовий склад створених пожежних команд невдовзі переводився до поліції чи шуцбатальйонів. В результаті, на 1943 рік більш-менш повноцінні протипожежні служби існували тільки в центрах генеральних округ. Вони становили собою більш-менш оснащені трофейним радянським обладнанням районні загони.

Найбільш чисельну систему пожежної охорони було створено в Києві, для боротьби з поширенням пожежі на підірваному радянськими диверсантами Хрещатику[122]. На кінець 1941 року вона складалась з 13 районних команд, під керівництвом українських брандмейстерів і брандмайорів. В кожну команду входило до 70 добровольців, значною мірою колишніх пожежників. Загальна кількість працівників цієї служби міста сягала 800 чоловік. Технічні засоби (2–3 пожежні машини або прості вантажівки) були виключно радянського походження. Центральне пожежне управління міста містилось на вул. Тарасівській 4, шефом був німець, обер-лейтенант поліції Шульц. Умови служби були аналогічні місцевій поліції. Репресій проти особового складу шуцманів-пожежників не було аж до серпня 1943 року, коли СД розстріляла всіх українських керівників районних команд.

Аналогічні, але менш чисельні служби в різний час існували і в інших центрах округ. Як і в Києві, вони становили собою більш-менш оснащені трофейним радянським обладнанням районні загони, тільки менш чисельні і гірше організовані. Дані про загальну кількість працівників протипожежного шуцманшафту на конкретний момент часу в доступних джерелах відсутні, але орієнтовно вона коливалась в межах 3–5 тисяч чоловік.

В листопаді 1942 року в прифронтових містах РКУ (Ворошиловград, Харків, Ростов) місцеве поліцейське командування здійснювало заходи до створення служб ліквідації наслідків повітряних нальотів (Luftschutz). Базою для цього мали стати наявні структури пожежної охорони. Але вже в грудні цього ж року стало зрозуміло, що наявні ресурси не дозволяють створення нової служби, тому до виконання цих функцій було наказано притягувати всі існуючі допоміжні сили: пожежників, районну поліцію, загони самооборони, заводську охорону, допоміжні команди Вермахту, цивільне населення.[123] Після цього часу спроб створення місцевих структур Люфтшуц в РКУ більше не зафіксовано.

Третьою складовою системи «шума» в Україні мали стати шуцбатальйони. Це мали бути територіальні охоронні частини з місцевих добровольців під німецьким командуванням. Як і всі решта структури «шума», батальйони повинні були підпорядковуватись командувачу «орпо» України, на це ж вказувала і їх повна назва (Schutzmannschafts-Bataillonen der Ordnungspolizei). Основу кожної частини мали складати три стрілецькі роти по 124 вояки кожна, а разом з усіма службами загальний склад батальйону мав нараховувати 501 чол. Керівний склад частин був подвійним: всі пости займали українські офіцери, але паралельно до них існував німецький шеф-командир батальйону із своїм штабом, і німецькі командири рот, всього 30 чоловік. Реальна влада, зрозуміло, перебувала в руках останніх.

Шуцбатальйони повинні були поділятись на три основні типи: охоронні (Wachbataillonen), запасні (Ersatzbataillonen) та польові (Feldbataillonen). В РКУ планувалось створення частин тільки перших двох типів. В документації це відображалось введенням першої букви в назву частини, наприклад Schutzmannschafts-W-Bataillon 116, або Schm. -Btl. 48-E. Їх озброєння мало складатись виключно з легкої стрілецької зброї радянського зразка (гвинтівки Мосіна у рядових та револьвери і пістолети різних систем в офіцерів). Уніформа шуцманів в основному була литовська армійська без відзнак, а в окремих випадках — модифікована чорна СС, чи радянська. Нумерація шуцбатальйонів РКУ була з 101 по 200, інших райхскомісаріатів (РК «Остланд» і майбутнього РК «Москва») 1–100, ГГ — 201–250.

Згодом, більшість попередніх настанов РФСС були порушені у відповідності до ситуативних вимог. Чисельність особового складу шуцбатальйонів коливалась від 150 до 700 чоловік, з яких німцями було від 2 до 130 солдатів і офіцерів, а кількість рот в батальйонах — від 2 до 7. Створення частин здебільшого здійснювалось працівниками «шупо», нерідко — СД і жандармерією, а в окремих випадках — тиловими службами Вермахту. Порядок нумерації шуцбатальйонів теж неодноразово порушувався, зокрема через їх вимушену передислокацію.

Українські батальйони, як в РКУ, так і поза його межами, часто застосовувались до бойових дій проти партизанів та на фронті. В результаті, на 1943 рік з назв багатьох з них «випала» буква W, і вони стали вважатись «просто» щуцбатальйонами. А 136-й батальйон в Чернігові навіть отримав назву «польового» (Schutzmannschafts-Bataillon 136(F)). Відповідно змінилось і озброєння — шуцмани отримували від німецьких властей чи здобували в боях легку протитанкову та польову артилерію, міномети, автоматичну зброю, ручні та станкові кулемети. При штабах частин створювались спеціальні «єгерські команди» (Jagdkommando) та кавалерійські підрозділи (Reiterabteilungen). В 57-му українському шуцбатальйоні в Білорусі була навіть «панцерна» рота, оснащена бронемашинами і легкими танками.

Жодної резервної частини шуцманшафту в РКУ створено не було, зате з’явились нові, не передбачені раніше типи. 114 охоронний батальйон в Києві з початку свого існування став виконувати роль штрафного формування для шуцманів індивідуальної служби. А при наближенні фронту з складу частин «шума» створювались оперативні батальйони (Einsatzbataillonen), призначені для ведення конвенційних бойових дій.

Особовий склад шуцбатальйонів, як і інших структурних одиниць «шума», повинен був набиратись із місцевих добровольців на індивідуальних засадах. Згідно перших інструкцій штабу РФСС, волонтери повинні були підписувати річний контракт, і складати при цьому присягу. Контракти на рік служби підписали перші українські батальйони № 1 (згодом 41), 2 (згодом 42) в РКО, та 201 в ГГ. Проте вже з лютого 1942, при перетворення на шуцбатальйони наявних в РКУ місцевих збройних частин, воякам було запропоновано контракти на два роки з випробувальним терміном у 4 тижні. А з 2 листопада 1942 року шуцмани стали підписувати зобов’язання на несення служби протягом невизначеного часу, без будь-якого випробування.

Дуже характерним є те, що перші українські батальйони шуцманшафту виникли не в РКУ, а в сусідньому РК «Остлянд». Власне там, в таборах військовополонених в Білостоку і на території Білорусі ще в липні 1941 року було оголошено набір до 1 і 2 українських батальйонів. Згодом вони за місцем дій отримали «білоруські» номери 41 і 42, а ще пізніше були поповнені і переформовані у 46, 47 і 48-Е (запасний) шуцбатальйони. Власне в Білорусі діяв і переформований у 201 шуцбатальйон легіон ДУН. В цьому відбилась як більша потреба у місцевих бойових частинах власне на неспокійних білоруських теренах, так і типова колоніальна практика окупантів, «поділяй і владарюй». Тобто, український рух опору придушувався силами російських, польських, азійських частин та легіонів, а радянський та польський — силами українців, які хотіли чи були вимушені боротись з більшовизмом в лавах німецьких збройних формувань. Це значною мірою сприяло розпалу братовбивчої війни між самими національними рухами, піком чого стали події на Волині та Холмщині в 1943–44 роках.

Як вже зазналось, німецьке поліційне керівництво намагалось не залучати до своїх органів на місцях збройні частини, сформовані ОУН-Б. Українські курені в Луцьку і Рівному залишались у віданні армії, а згодом були розформовані і перетворились на неозброєні робочі формування. Дещо іншим було ставлення до частин, сформованих за участю ОУН-М. Після переформування і доповнення німецьким персоналом з них створювали відділки поліції міст і районів та шуцбатальйони.

Створення першого шуцманшафт батальйону під номером 101 було розпочато в Києві в лютому 1942 року. 28 лютого 250 бійцям розформованих українських куренів було запропоновано вступати до новостворюваної частини, із підписанням контракту на два роки служби. Протягом весни чисельність батальйону була збільшена за рахунок військовополонених і мобілізованої на роботу молоді, а його номер було змінено на 115. Так як в місті була велика кількість галицьких та буковинських добровольців, яким після розформуванням українських частин робити було вже нічого, а також три табори військовополонених, то з 115 батальйону було виділено роту для створення нової частини — 118 шуцбатальйону.

В подібний спосіб виник і 109 шуцбатальйон у Вінниці. Він був створений ще в кінці 1941 року під керівництвом героя Визвольних змагань, генерала Івана Омеляновича-Павленка, як український козацький курінь. З прибуттям до міста цивільної адміністрації батальйон було переведено до шуцманшафту, призначено шеф-командира, лейтенанта німецької поліції. Протягом 1942 року особовий склад не зазнав жодних репресій і переформувань, за виключенням поодиноких арештів активістів ОУН, от тільки Омеляновича-Павленка визнано не генералом, а полковником. Влітку 1943 року його нагородили за бої з партизанами, визнали ранг генерала, але перевели на пост керівника міської поліції у Вінниці.

У вересні-жовтні 1941 року український курінь почав формуватись і в Житомирі, за підтримки місцевих функціонерів ОУН. В лютому 1942 контроль над ним перейняли німці, і за рахунок військовополонених особовий склад був доведений до 500 чоловік (4 роти), вояки отримали литовську уніформу та встановлену РФСС зарплатню і пільги. Шефом батальйону, що отримав номер 108, став гауптман Новак, українським командиром — капітан ЧА Мирний[124].

У Білій Церкві на початку 1942 року представник ОУН-М Пустовіт за підтримки начальників міської і районної поліції, галичан Томасевича і Сокальського, почали організовувати український курінь. Імовірно, участь у його організації взяли і члени Буковинського куреня з Києва, оскільки є інформація про виїзд їх групи до Білої Церкви для створення там національних органів влади. Проте вже навесні 1942 року курінь був розформований німецькою поліцією, а натомість, частково з того ж контингенту було створено 116 шуцбатальйон. Його командирами, крім німців, були призначені донські козаки, на чолі з обер-лейтенантом Василем Поповим. Це було зроблено для унеможливлення впливу ОУН на цю частину[125].